Страница 4 из 109
- О! Знаєш що! - стрепенувся вiн раптом. - Ми його Собакевичу на шию привiсимо. Га?
- Здорово! - сказав я. Хоч i не второпав, для чого це треба. Але я був би останньою свинею, аби не сказав, що це здорово (вiн же мене хвалив!).
- У тебе нема якоїсь шворки абощо? - спитав Ява.
Кинувсь я по кишенях:
- Нема.
- От чорт! I в мене нема. Слухай, а давай пасок.
- Отаке... А штани?
- Тож не назовсiм. Рукою подержиш. Якби в мене були на паску, а не на шлейцi, я б хiба...
Позаяк я був сьогоднi "молодчннка", вiдмовлятись просто не мав права. Зiтхнувши, я зняв паска, i Ява ловко почав прилаштовувати дзвоника Собакевичу до шиї.
- Здорово! От здорово ми придумали! - повторював вiн.
I раптом... Раптом за стiною сарая ми почули таке, що вмить примусило нас забути про дзвоник, про Собакевича, про все на свiтi. Сарай то був уже не шкiльний. Просто вiн задньою своєю стiною виходив у шкiльний сад, у тi заростi бузку. Сарай належав дядьковi Бурмилу, завзятому рибалцi, що жив одинаком i майже весь час пропадав у плавнях на риболовлi.
Ми аж влипли в стiну сарая, притуляючись вухами до кострубатих неструганих дощок. Розмовляли Бурмило i Книш, колгоспний шофер, що жив по сусiдству з Явою.
Ось що ми почули (до нас долинали Тiльки уривки розмови):
БУРМИЛО: Воно-то, конешно, так... Але...
КНИШ: Зате подаруночок матимеш вiд нiмцiв хiба ж такий! На десять рокiв буде...
БУРМИЛО: Ги-ги!
КНИШ: ...Вермахт щедрий...
БУРМИЛО: А що ж, конешно...
КНИШ: Має бути двадцять залiзних... Точно... А якiсть... Бронебiйна... Р-раз - i нету! Будьмо!
Чути дзенькiт склянок, - мабуть, Книш i Бурмило випивають.
КНИШ: Купимо в Києвi, що треба, i за дiло!
БУРМИЛО: Сам не можеш?
КНИШ: Якби я мав час, i якби плавав так, як ти, я б взагалi без тебе обiйшовся.
Бурмило щось прохарамаркав, ми не розiбрали анi слова.
КНИШ (роздратовано): А... хрест-навхрест! Треба хапати момент, а ти!.. Це ж так удачно, що мене посилають з цiєю екскурсiєю шкiльною...
БУРМИЛО: Ну, гаразд! Завербував.
КНИШ: Тiльки ж - нiкому-нiкому! Жоднiй живiй душi. Бо - як довiдаються...
БУРМИЛО: Щоб я бога не бачив! Що я - маленький! Це ж таке дiло...
КНИШ: Ну, до завтра!
I все. Запанувала тиша. Певно, Книш i Бурмило вийшли з сарая.
Ми перезирнулися.
Не знаю, якi були очi в мене. Але Явинi очi горiли i свiтилися, як у хорта. А що! Хотiв би я глянути на вашi очi, якби ви почули таку розмову.
- Га?! - роззявив рота я.
- Га?! - роззявив рота Ява.
Але нiчого бiльше вимовити ми не встигли. Бо в цей час почувся знайомий заливистий голос шкiльного дзвоника. Ми так i застигли з роззявленими ротами. Захопившись таємнично. розмовою, ми зовсiм не помiтили, що Собакевич кудись зник. I от... Навкарачках, по-собачому, ми швидко подряпалися крiзь гущину i вистромили з кущiв голови.
Попiд вiкнами школи, ганяючись за куркою, гасав по подвiр'ю Собакевич. Метляючись на шиї в нього, деренчавзаливався дзвоник. Думаючи, що вже перерва, горохом висипали з класiв учнi. З вiкон, здивовано позираючи на годин. пики, виглядали вчителi. На ганку з'явилася Галина Сидорiвна.
- Хулiганство! Неподобство!. Порушення навчального процесу! - загукала вона.
З-за рогу вибiгла баба Маруся. Вгледiвши Собакевича, .вдарила руками об поли, кинулася за ним - одбирати дзвоник. Собакевич - навтiки. I куди ж ви думаєте - до нас, у кущi.
Ми з Явою вмить розвернулись i так само навкарачках чкурнули назад, у гущавину, до сарая. Причому, якщо Ява рачкував нормально, на чотирьох, то я - на трьох, як собача з перебитою лапою, - менi ж доводилось однiєю рукою пiддержувати штани.
Ми притиснулися до стiни сарая - далi тiкати було нiкуди. Дзвоник все ближче, i от уже Собакевич з розгону ткнувся носом Явi в щоку. Що ж, вiн був не винен - в кого ж йому шукати захисту, як не в нас - своїх друзiв i рятiвникiв.
За якусь мить кущi над нами розчахнулися, i ми побачили розчервонiлу бабу Марусю.
- Ага! - переможно вигукнула вона. - От хто це все влаштував!
З-за баби Марусиної голови з'явилась голова Галини Сидорiвни.
Крижаним металевим голосом Галина Сидорiвна говорить, мов сiкачем рубає:
- Так!.. Ясно!.. На екскурсiю до Києва завтра вони не їдуть!
РОЗДIЛ III
Пригоди в Києвi. Нашi пiдозри дедалi зростають. Старшина Паляничко
Бiля школи галас i метушня. У дворi стоїть вантажна автомашина, прикрашена квiтами та сосновими гiлками, наче весiльний поїзд. На машинi попiд кабiною вже сидять купкою найнетерплячiшi учнi. Серед них, як городнє опудало, стирчить довготелесий незграбний Бурмило. Розставляють останнi стiльцi. Школярi вистроїлися ланцюжком вiд ганку школи до машини i передають один одному стiльцi, якi виносить на ганок Галина Сидорiвна. Всi збудженi i веселi. Ще б пак - цiєї екскурсiї до Києва так довго чекали. Всi весь час смiються, навiть коли для цього нема причини. Всi, крiм нас: мене i Яви.
Ми стоїмо бiля ганку похнюпленi, набурмосенi. I як тiльки з дверей з'являється з новим стiльцем Галина Сидорiвна, ми вмить розтуляємо роти i починаємо:
- Ми ж не хотiли... Ми ненавмисне, - гундосить Ява.
- Ми бiльше не будемо... Чесне слово, - гундошу я.
Галина Сидорiвна спершу не звертає уваги, мовчки зникає в дверях, наче не чує. Потiм нарештi каже:
- Було б навiть непедагогiчно, якби я вас узяла.
I ми вiдчуваємо - їй уже жаль нас (вона ж добра, тiльки напускає на себе). Треба кувати, поки гаряче.
- Педагогiчно! - вигукнув я. - Ми ж сказали, що бiльше не будемо.
- Ну да, педагогiчно! - пiдхоплює Ява, - Навiть Дуже педагогiчно! Макаренко обов'язково б узяв. Точно!
Галина Сидорiвна враз насуплює брови i холодно говорить:
- Нi.
I ми розумiємо: тепер уже все. Передали кутi меду. Вчителi не люблять, щоб їх учили.
Я з тривогою позираю на Бурмила й на Книша, що походжає бiля машини, час вiд часу луплячи чоботом по колесу (перевiряє шини). "Невже ми залишимось i так i не взнаємо, що робитимуть вони у Києвi?" - думаю я.
I в головi моїй знову лунають загадковi таємничi слова:
"Зате подаруночок матимеш вiд нiмцiв... Вермахт щедрий... Двадцять залiзних... Якiсть бронебiйна... Раз - i нету!.. Тiльки ж нiкому-нiкому".
Раптом Ява смикає мене за рукав: "Гайда! Швидше!" - i кидається до машини. Я - за ним. Треба встигнути сховатися пiд стiльцi, поки Галина Сидорiвна у примiщеннi.
Звичайно, всi бачать це i можуть виказати, але то вже на їхнiй совiстi.
Шургиць! Мов ящiрки, шмигонули ми пiд стiльцi аж до самiсiнької кабiни i причаїлися.
Через деякий час почули голос Галини Сидорiвни:
- Що, пiшли? Ну й добре, що самi нарештi зрозумiли. Це буде наука всiм, хто любить зривати уроки i порушувати дисциплiну. Ну, поїхали.
Учнi, що були ще не на машинi, з галасом почали всаджуватися. I незабаром мотор загурчав, машина рушила. Нiхто нас не виказав. Є все-таки у людей совiсть.
Якщо ви хочете вiдчути одразу все своє тiло, з нiг до голови, як воно реагує на удари, то спробуйте поїхати по вибоїстiй дорозi на вантажнiй машинi, лежачи у кузовi пiд стiльцями. Зрiвняти це не можна нi з чим. Таке вiдчуває хiба що отой "язичок" у шкiльному дзвониковi, коли баба Маруся калатає на перерву або на урок.
"Раз - i нєту!.. Якiсть бронебiйна!.. Вермахт щедрий!" - билося в моїй головi в такт ударам.
Потилицею об стiлець - лобом об дно кузова...
Потилицею об стiлець - лобом об дно кузова...
"Раз - i нєту!..
Якiсть бронебiйна!..
Вермахт щедрий!.."
I все-таки чим бiльше нас молотило, чим бiльше швирголяло вгору-вниз та з боку в бiк, тим легше ставало у нас на душi - бо ж тим далi вiд'їздили ми вiд села. А значить, тим менше шансiв, що нас виявлять i зсадять з машини. Ми тiльки зцiплювали зуби, намагаючись не ойкати. Аж от колотнеча враз припинилася, i весело загурчав мотор, набираючи швидкiсть, - ми виїхали на асфальтове шосе (це за три кiлометри вiд села), I одразу, наче завелась од стартера, задзвенiла пiсня: