Страница 23 из 30
— Ой, як гарно ми відсвяткували Чотирнадцяте липня! — просторікував він. — Щоправда, феєрверк улетів мені в копієчку, але ми надолужимо на лісових податках. Дякуючи мені, громада має двадцять тисяч франків зиску…
— Вона могла б мати більше! — почулося ззаду.
Аморетті обернувся ii насупив брови, вгледівши біля конторки двох «шибеників» — Шарлюна та Смішка.
— Чого вам треба? — роздражнено спитався він.
— Анічогісінько! — відповів Шарлюн. — Тільки маленьку довідочку. Лише ви, мосьє Аморетті, можете нам її дати.
Аморетті був улещений і трохи подобрішав.
— Про що ж ви хочете довідатись?
Шарлюн заплющив очі, начебто прагнув зосередитись. Відтак почав:
— Припустімо, я знайшов скарб. Що з ним робити?
Мосьє Аморетті стенувся, згадавши «штуку» Янгола Деспардьє. А зараз — скарб!
— Це залежить від того, де ти знайшов свій скарб, — відказав він неприязно. — Коли знайшов його в себе — весь скарб буде твій. А як десь-інде — половина його належить власникові дому або землі.
— А коли земля нічия? — спитав Смішко.
— Якщо земля ця загального користування й нею порядкує адміністрація тієї чи іншої громади, тоді знову ж таки половина скарбу — твоя, а половина — громадська…
— Саме це я й хотів з'ясувати, — об'явив Шарлюн, весело всміхаючись. — І я знову повторюю: громада могла б мати куди більший зиск, аніж той, про який ви щойно згадували.
Мосьє Аморетті ляснув себе по голові, домізкувавши, про що йдеться.
— То ви знайшли скарб! — вигукнув він, посварившися пальцем на двох хитриків.
Шарлюн та Смішко відповіли ґречно, але ухильно:
— Ми цього не сказали! Нам кортіло де в чому впевнитись та й годі. Щоправда, ми напали на один цікавий слід, але це не значить, що він конче приведе до скарбу…
— Який слід? — гримнув мосьє Аморетті, спаленівши з гніву. — Кажіть негайно й забирайтеся геть!
— Це дуже таємний слід! — промовив Шарлюн. — Я вважав би себе останнім йолопом, аби так вам все і вибовкав. А що вам хочеться заволодіти скарбом — то й собі пошукайте… Коли в нас виспіє щось новеньке, ми знов сюди завітаємо. Сподіваюсь, ви будете в кращому гуморі!
По цих словах обидва зникли, а мосьє Аморетті зразу ж пойняв страшенний неспокій. Шарлюн надумав з'явитися в мерії тричі— він знав, як допекти помічника мера до самих печінок.
Наслідки не забарилися. Ледве хлопці встигли повернути за ріг, як угледіли поліцейського Кюка — він ішов назирком, удивляючися кудись вбік. Вони довели його до гавані й примусили цілу годину пектися на сонці.
Близько полудня Шарлюн із Смішком, у супроводі вірного Кюка, знов навідались до мерії. Мосьє Аморетті розважив, що зараз, коли його авторитет похитнувся, дрібка зичливості матиме благотворніші наслідки. Тож він мовив до хлопців майже приязно:
— Ну, чого вам ще треба?
— Всього-на-всього поради, мосьє Аморетті! — відповів Шарлюн, широко й щиро всміхаючись. — Наша таємниця — дуже важлива. І мені раптом спало на думку — ану якийсь цікавий увіпхне свого носа туди, куди ми впхали свого? Діло б зірвалося, і громада багато б утратила. Що ж нам робити?
Мосьє Аморетті схопився за голову й насилу стримав прокльони.
— Треба діяти! — вигукнув він. — І найліпший спосіб прискорити події — це посвятити мене в таємницю. Кажіть, де той скарб?
Шарлюн повернувся до приятеля:
— Сказати?
— Та кажи вже!
— Ну що ж! Мосьє Аморетті, дуже ймовірно, що цей скарб — на громадській землі, себто — половина його в нашій кишені, а половина — у вашій. То я й боюся — а раптом ви загарбаєте собі до рук усе? Отже, ми мусимо мати певні гарантії, що забезпечать наші права.
— Не буде гарантій — не буде й скарбу! — докинув слівце Смішко.
Мосьє Аморетті побагровів.
— Ви що, смієтесь із мене? — хрипко спитався він.
— Та що ви! Ні в світі! — влад заперечили бісенята. — Але справи є справи, і ми не хочемо, щоб нас ошукали…
— Невже ви вважаєте мене за шахрая! — вигукнув помічник мера. — Обіцяно — значить обіцяно! Чого ви боїтеся?
— Ми обіцяємо знайти скарб, але оборудувати справу доведеться вам, — промовив Шарлюн. — І нам, річ певна, не дуже хотілося б, аби ви водили нас за ніс!
Смішко штовхнув Шарлюна ліктем, показуючи на годинника.
— Шарлюне! — сказав він докірливо. — Може, мосьє Аморетті хоче поснідати…
І вони повагом рушили до дверей.
— Верніться! — гаркнув помічник мера. — Зараз же верніться, бо вам буде гірше!
Та хлопці були вже надворі й реготалися, аж відляски йшли вулицею.
— Ну, він готовий, — заявив Шарлюн. — Ми нокаутуємо його в третьому раунді.
Мосьє Аморетті чекав на хлопців ледь живий та теплий. І лиш о четвертій годині він їх побачив з вікна: вони покволом простували через майдан до мерії.
Їм ще стало жорстокості добрих дві години простояти, базікаючи, під дверима. Помічник мера мало не втратив тямок.
— Це знову ми! — співуче мовив Смішко, широко всміхаючись до мосьє Аморетті.— Слід був таки певний.
— То ви справді знайшли скарб? — пробелькотів Аморетті.— Де він? Покажіть його!
Хлопці засміялися на цю хапливість.
— Гай-гай! — весело мовив Шарлюн. — Ми лишили його на місці. Щоб його витягти, треба трактора на тридцять тонн.
— Тридцять тонн!
Мосьє Аморетті втомлено потер чоло:
— Ходіть сюди й поясніть усе до ладу.
— Смішко зараз вам усе розкаже, — вів чалі Шарлюн, — Він це вміє куди краще за мене.
— Що він розкаже?
— Ну, історію про скарб…
— Я зараз ума рішуся, — пробурмотів помічник мера.
— Але перше вислухайте нас… Ну, розказуй, Смішку!
— Ви, мосьє Аморетті, певне, знаєте ті два старих каземати, що стоять у нашому Порт-Біу? — почав Смішко. — Один на Калерусі, другий — на Іспанському Розі…
Аморетті нетерпеливо кивнув головою:
— Так, знаю. Німці поставили там у сорок третьому році дві здорові морські гармати…
— А під час відступу, — повів Смішко далі,— майже дванадцять років тому, вони з дурного розуму заходилися стріляти по кораблях союзників, що супроводили крейсер «Массачузетс».
— Ну й що?
— «Массачузетс» одкрив вогонь — бах-бах! — і снаряд влучив прямісінько в каземат на Розі, обернувши його на руїну.
— Ну, далі, далі!
— По двох місяцях приїхали морські експерти зробити опис того, що покинули німці. На Калерусі — розбиті гармати, кулемет і автомати, металеві захисні споруди, зокрема сталева броньована башта, яка важила дванадцять тонн — добрий кавалочок! На Іспанському Розі, де земля була переорана вибухами, трофеїв виявилося менше. А башта кудись щезла!
— Звідки ти про це знаєш?
— Батько розказав — він супроводив тоді експертів. Ну, опис кілька разів було перевірено, кілька разів підписано, а тоді переплавщики з Ла Сьота взяли підряд на купівлю якісного брухту. Тож башту на Калерусі куплено — за скільки б ви думали? — за п'ятсот вісімнадцять тисяч франків!
— Я й гадки не мав, що за брухт так добре платять…
— Бо то спеціальна сталь. І башта на Іспанському Розі коштувала б так само дорого…
— За умови, що її знайдуть!
— Ми її знайшли! — гукнули влад Шарлюн та Смішко.
Мосьє Аморетті вибухнув сміхом:
— Оце він і є, ваш скарб, йолопи нещасні? Таж Морське міністерство накладе заборону на вашу башту в двадцять чотири години…
Проте Шарлюн не дав збити себе з пантелику. Він одразу виклав аргументи, що їх почув од мосьє Кабассоля:
— Згідно закону, права власності на предмети й речі, покинуті на громадській території, за десять років назавше втрачаються. Міністерство й Військово-морська інженерна служба вже нічого не мають з тим спільного. Башта — наша.
— Ні! — вигукнув мосьє Аморетті, торохнувши по столу кулаком. — Каземат стоїть у прибережній смузі, він — у володінні Морського міністерства. Я знаю, що кажу!
— Ви трішечки помиляєтесь! — відповів Шарлюн. — Щодо каземату—згоден! Але башту висаджено снарядом, і вона впала на тридцять метрів далі — ми зміряли! — на узгірок, що в межах громадської землі. Мосьє Кабассоль усе вчора перевірив. Он воно як!