Страница 22 из 30
Жвавому та завзятому Шарлюнові дещо бракувало спостережливості, а от Смішко — той підмічав геть усе і з усього сміявся. Отож він і завважив, що Янгол у вісім років уже визначався своїми дивацтвами — достеменно як старий парубок. Так, коли йому випадало бути за дозорця, він, замість героїчно чатувати біля стрільниці, волів вартувати зовні й, тішачись, гучно сповіщав у отвір стрільниці про все, що йому щастило помітити, чим непомалу полохав лицарів у розпалі якої-небудь поважної наради.
— Полиш його на мене! — мовив Смішко до командора.
Діти збігли з узгірку до сірих мурів каземату. Один по одному вони прослизали крізь низенькі дверцята. Янгол ішов останній. Шорти його, звичайно, не сяяли чистотою, але плям на них не було. Хлопчина намірився й собі гулькнути в каземат, але Смішко спинив його.
— Поки ми радитимемось, постій на чатах, — сказав він. — Придивляйся обома й ледь помітиш щось підозріле, зразу гукни нам.
Янголові тільки того й треба було. Як Смішко й сподівався, він зоставсь надворі. Спершу тричі обійшов круг каземату, карбуючи крок і голосно висвистуючи, відтак виліз на узгірок і вмостився на своєму камені. Звичайнісінький камінь — гладкий, опуклий, глибоко вгрузлий в пісок. Але Янгол так собі його уподобав, що сідав єдине на нього й віддавна мав його за свою власність, дарма що ніхто на ту власність не зазіхав.
Смішко дав Янголові посидіти хвилин із скільки, а тоді підступився до нього з байдужою міною.
— Встань і покажи мені шорти, — мовив він зненацька.
Янгол схопився й повернувсь до Смішка спиною. Так і є — на шортах здорова руда пляма!
— Знову! — вдоволено гукнув Смішко. — Начувайся — ввечері заробиш од матері пару личманів. І що воно за звичка — сідати абиде.
— Це мій камінь! — вигукнув уражений Янгол.
— Ото ж бо воно й є! — відказав Смішко. — Мажеться він, твій камінь. Надалі буде краще, коли ти сідатимеш деінде.
Він нічого більше не сказав, але вирішив обстежити цей камінь, що так підступно бруднить шорти.
Коли рада доходила кінця, він шепнув Шарлюнові:
— Я, здається, вже знаю, в чім річ! Нехай усі йдуть, а я зостанусь і роздивлюся гарненько Янголів камінь. У ньому є дещо цікаве. Вертайся сюди скоренько і нікому ані слова.
Вернувшися до каземату, Шарлюн застав Смішка за чудною роботою. Стоячи навколішках перед Янголовим каменем, хлопець завзято очищав з нього пісок. Камінь видовжився, і перед ними з'явилася наче вузька скеля, зарита рубом в узгірок.
— Це не камінь, — ознаймив Смішко. Очі йому блищали збудженням. — Дивись…
Він послинив носовика й потер ним край скелі. Поверхня з сірої ураз стала темно-зеленою, з тоненькими чорними жилками, як на старому, потрісканому від часу фаянсі. Смішко потер іще — лінії з чорних стали червоними.
— Ану дай я, — промовив Шарлюн, одкриваючи складаного ножика.
Він став навколішки й колупнув лезом темно-зелену поверхню. З-під неї показався чистий метал, тьмяно вилискуючи в вечоровому світлі.
Шарлюн скочив на рівні ноги, узяв чималий кругляк і щосили жбурнув ним у пруг скелі. Вам! — Янголів камінь відповів глухим дзвоном, що завмер десь у глибині узгірку.
Мовчки перезирнувшися, хлопці обернулись до каземату, стіни якого червоно висвічували під вечірнім сонцем.
— Ми напали на справжнісіньку золоту жилу! — вигукнув Шарлюн. — От якби ця земля та була наша!
— То байдуже, — промовив Смішко. — Ми свого не попустимо. Нам треба укласти угоду з мерією і забезпечити свої права. Але надто поспішати не слід: спершу нумо гарненько все обмізкуймо, щоб часом не дати маху…
— Ходімо до мадмуазель Блан. Вона певне дасть нам добру пораду, що і як робити.
Смішко миттю замазав розколупане місце і навіть про всяк випадок засипав Янголів камінь грубим шаром піску. Потому вони стрілою помчали до вчительки.
Мадмуазель Блан дуже любила й поважала двох своїх, здавалося б, найлегковажніших учнів. Так, вони не вельми старанно бралися до науки, але чи ж мало не дуже дбайливих, а, бува, й лінькуватих учнів, дійшовши пори, сягають у житті неабияких успіхів! Вона вислухала їхню розповідь і відразу запалилася.
— Тільки не гарячкуйте, — сказала вона проте розважно. — Коли права на вашому боці, що дуже ймовірно, ви мусите їх собі забезпечити. Ти, Смішку, сьогодні ж розкажи про все батькові. Він напевне в курсі справи, бо працював у Військово-морській інженерній службі саме тоді, як виганяли звідси німців. А я поговорю з мосьє Кабассолем, з'ясую все, що стосується юридичних прав.
В такий спосіб трьох дорослих осіб утаємничено в справу Шарлюнової та Смішкової знахідки. Але втручання дорослих було тільки побічне, і заслуга двох лицарів через те анітрохи не поменшала. Мосьє Каньоль розповів синові про походження й вартість «золотої жили» Іспанського Рогу. Захоплений Смішко не стулив очей цілісіньку ніч. Мосьє Кабассоль, вислухавши вчительку по телефону, сказав, що дасть відповідь завтра, і справдив своє слово.
Від тої хвилі події стали шпарко розвиватися. Шарлюн, домовившись із Смішком, затримав ватагу до полудня на маленькому пляжі в гавані, аби звільнити Ріг для деяких відвідувачів і одвернути увагу цікавих. Сам він біля одинадцятої тихцем подався до каземату із Смішком. Невдовзі на узліссі показалися три постаті: мосьє Кабассоль, мадмуазель Блан і хтось третій, незнайомий хлопцям. Вони вибрали найвигіднішу стежку й неспішно попрямували до каземату, як звичайні погуляльники. Нотар був у крислатій панамі, в тіні якої ховався його вид і гарна біла борода. Мадмуазель Блан була вбрана в простеньку сукню ясного кольору. Чорні коси покривала яскраво-червона косинка, їхній супутець, хирлявий чоловічок, зодягнений по-міському, в м'якому капелюсі, чимчикував слідом з течкою під пахвою.
— Ось і наші молодці! — гукнув мосьє Кабассоль, забачивши Шарлюна із Смішком. — Ну, де ж ваш камінь?
Смішко приніс з каземату лопатку. Хвилини за дві він очистив Янголів камінь так само ретельно, як і вчора. Хирлявий чоловічок став навколішки й пильно вдивлявся у камінь, надто в те місце, де Шарлюн колупав ножиком.
— То це ви відкрили цю штуку? — спитав він у хлопців.
— Ми! — влад відповіли вони.
— Коли саме, о котрій годині й за яких обставин?
Вони сказали. Чоловічок розшморгнув течку, витяг здоровий аркуш паперу й заходився шпарко писати. За хвилю він повернувся до мосьє Кабассоля.
— Як я маю назвати той предмет? — мовив, показуючи на камінь ручкою.
— Як завгодно, тільки не справжньою назвою, — сміючись відказав нотар. — Найголовніше — це накреслити його положення щодо каземату. Навряд чи злодій потягне його вночі: він важить тонн вісім, а може, й усі десять!
І, відповідаючи на німе запитання хлопців, нотар пояснив:
— Це мосьє Естев, судовий виконавець з Бандолю. Він складає протокола про вашу знахідку. Я дам вам увечері копію. Маючи цей офіційний документ, ви зможете завести розмову в мерії. Але пильнуйте, щоб ніякі крутії вас не обдурили!
По обіді Смішко подався велосипедом до Сьота, аби порадитись з батьковим приятелем — майстром на заводі, де переплавляли металевий брухт. Справа починала набирати реальних обрисів, і, як вияснилося за цих відвідин, зиск мав бути вдвічі більший, ніж передбачалося.
Всі ці дні, заклопотаний біганиною, Шарлюн майже не бачився з лицарями.
Напередодні Чотирнадцятого липня в скарбничці було трохи більше трьохсот тисяч франків, а до строку вже зоставалось усього два тижні. Часу було обмаль, але тепер вони мали «золоту жилу», яка враз поправить становище.
Ні Шарлюн, ані Смішко не брали участі в нічних розвагах, танцях, маскарадах та феєрверках, що ними відзначалося в Порт-Біу свято Чотирнадцятого липня. Вони тайкома розробляли сценарій останнього акту.
І ось, нарешті, час діяти настав. Мосьє Аморетті був у чудовому гуморі. Зранку в понеділок він сидів у великій залі мерії й вихвалявся перед обома секретарями й поліцейським Кюком.