На краю Ойкумени

— Такела вкусила змія в зарослях, де ми шукали чорне дерево, — сумно промовив Каві.— Ми не знали ліків, — етруск важко зітхнув, — ми кинули все і припливли сюди. Коли ми винесли його на берег, Такел уже помирав. Я покликав тебе проститися з ним… та пізно… — Каві не договорив, стискаючи руки; він схилив голову.

Пандіон підвівся. Смерть Такела здавалася йому такою несправедливою і безглуздою: загинув не в славній і битві, не в бою із звіром, а тут, у мирному селищі, біля моря, яке обіцяло йому, що він повернеться додому після всіх його доблесних подвигів, стійкої мужності у довгій дорозі. Це було особливо боляче молодому елліну. Сльози набігли на очі, і він, щоб стримати хвилювання, звернув погляд на річку. Обабіч піщаної обмілини підносилися густі зарості, які заступили зеленою стіною простір ріки. Світлий піщаний бугор був наче в широких воротах. На узліссі росли білі дерева, корячкуваті і в суччях, з дрібним листям. Усі гілки цих дерев були уквітчані пушистими стрічками ясночервоних квітів,[131] їх плоскі перисті скупчення здавалися смугами із поперечних коротких рисочок, нанизаних на тонкі стебла, які то згиналися вниз, то стриміли прямо вгору до неба. Квіти вилискували багрянцем, а білі дерева горіли в зелених воротах, як похоронні смолоскипи біля воріт Аїду,[132] куди вже прямувала

душа небіжчика Такела. Поволі котилася мутна олов'яна вода ріки, змережана обмілинами жовтих пісків. Сотні крокодилів лежали на піску. На найближчій від! Пандіона косі кілька величезних ящірів уві сні порозкривали Широкі пащі, які на сонці здавалися чорними плямами, облямованими білим клинням страшних зубів. Тіла крокодилів широко розпливались на піску, мовби розплюснуті власною вагою. Поздовжні складки лускатої шкіри черева облягали плоскі спини, утикані рядами шипів, світліших, ніж чорнуватозелені проміжки між ними. Лапи з недоладно вивернутими назовні суглобами потворно розкидались у сторони. Іноді якийсь ящір ворушив довгим гребенястим хвостом, штовхаючи іншого, і той, потривожений, уві сні, закривав свою пащу з гучним стуком, що аж лунав по річці.

Товариші підняли померлого і мовчки понесли до селища під тривожними поглядами жителів, які збіглися сюди. Пандіон ішов позаду, нарізно від Каві. Етруск вважав себе винним у загибелі лівійця, бо справу з розшуками чорного дерева затіяв він. Каві простував збоку сумної процесії, покусував губи і куйовдив бороду.

Пандіона також мучила совість. Він теж почував себе винним. Негаразд було те, що він захопився зображенням коханої дівчини, коли йому треба було створити щось на спогад про бойову дружбу різних людей, які пройшли: всі випробування в тужні дні важкого походу; коли загрожували смерть, голод і спрага. «Як мені це і не спало на думку найперше?» запитував себе молодий еллін. Чому він забув про дружбу, що виникла в боротьбі за свободу? Невипадково він зазнав невдачі — боги покарали його за невдячність… То нехай сьогоднішнє горе навчить бачити краще…

Низькі ліловосірі хмари важко вповзали на небозвід, збивалися в густу купу, мов стадо буйволів. Почулось глухе рокотання. Наближалася злива, люди поспішно втягували в хатини порозкидані навкруги речі.

Ледве Каві і Пандіон встигли сховатися в своєму житлі, як у небі перевернулась велетенська чаша, рев падаючої води заглушив гуркіт грому. Злива скінчилася швидко, як завжди, терпко пахли у посвіжілому, вологому повітрі рослини, слабо дзюркотіли незліченні струмочки, що стікали до річки і до моря. Мокрі дерева глухо шуміли від вітру. Їх шум був суворий і сумовитий, він нічим не нагадував швидкого шелесту листя в сухі, погожі дні. Каві прислухався до голосу дерев і несподівано сказав:

— Я не прощаю собі смерті Такела. Винний я: ми пішли без досвідченого провідника, ми чужі в цій країні, де недбалість призводить до загибелі. І що ж, у нас нема чорного дерева, а один з кращих товаришів лежить під купою каміння на березі… Дорого обійшлася моя дурість… І я не зважуюсь тепер іти знову. Платити синам вітру нам нема чим.

Пандіон мовчки дістав із свого мішечка жменю блискотливих каменів і поклав їх перед етруском. Каві схвально захитав головою, потім на Його обличчі раптом з'явився вираз сумніву.

— Коли сини вітру не знають ціни цих каменів, вони можуть відмовитися взяти їх. Хто чув про такі камені в наших землях? Хто купить їх, як коштовності? Хоч… — етруск замислився.

Пандіон злякався. Проста догадка Каві раніше не спадала йому на думку. Він випустив з уваги, що камені можуть здатися купцям нічого не вартими. Від збентеження і страху за майбутнє у нього затремтіла рука. Простягнена до каменів. Етруск, помітивши по обличчю тривогу друга, заговорив знову:

— Хоч я чув колись, що прозорі камені, надзвичайно тверді, привозили іноді на Кіпр і в Карію з далекого сходу і що вони дуже дорого цінилися. Можливо, сини вітру знають про них?

Ранком, після розмови з Каві, Пандіон пішов стежкою до підніжжя гір, де росли трав'яні рослини з жовтими плодами. Незабаром мав повернутись Кідого. Друзі нетерпляче ждали його. Етруск і еллін хотіли порадитися з ним, як добути щось цінне для синів вітру. Після сумнівів етруска Пандіон зневірився в коштовності каменів півдня, і тепер молодий еллін не міг заспокоїтись. Пандіон мимовільно попрямував до гір, маючи неясну надію зустріти загін чорношкірого друга. Крім того, він хотів побути на самоті, щоб обміркувати новий творчий задум, який все виразніше намічався в його голові. Пандіон нечутно ступав по твердій, добре утрамбованій стежці. Він більше не шкутильгав, до нього повернулася колишня легкість у ході. Місцеві жителі, що йшли назустріч, навантажені гронами жовтих плодів, дружньо посміхалися, відкриваючи свої білі зуби, або привітно помахували зірваним листям. Стежка звернула ліворуч. Пандіон ішов між двома суцільними стінами соковитої зелені, наповненої золотим сяйвом сонячного світла. В його гарячому блиску йшла, мов пливла, жінка. Пандіон впізнав Ньору. Вона вибирала з обвислих грон найбільш зелені плоди і складала їх у високу плетену корзину. Пандіон відступив у тінь величезних листків, почуття художника відсунуло геть усі Інші думки. Молода жінка переходила від грона до грона, гнучко схиляючись до корзини, і знову піднімалась на кінчиках пальців, витягшись усім тілом, простягаючи руки високо до плодів. Золото сонця виблискувало на її гладенькій чорній шкірі, що відтінялася свіжою і яскравою зеленню. Ньора злегка підскочила і, зовсім вигнувшись, простягла руки в гущавину оксамитового листя. Пандіон, захопившись, зачепив сухе стебло — у глухій тиші почувся лункий шурхіт. Молода жінка вмить обернулась і завмерла. Ньора впізнала Пандіона, тіло її, натягтись як струна, знову стало спокійним, вона перевела подих і посміхнулась молодому еллінові. Та Пандіон не помітив цього. Крик захоплення вирвався з його грудей, широко розкриті золотисті очі дивились на Ньору і не бачили її, на губах застигла легенька посмішка. Збентежена жінка відступила. Чужоземець раптом повернувся і кинувся геть, вигукуючи щось незрозумілою для неї мовою.

Раптом Пандіон зробив велике відкриття. Молодий еллін весь час несвідомо і неухильно йшов до нього, навколо цього роїлися всі настирливі думки, нескінченні міркування. Він не знайшов би його, коли б не бачив так багато, не порівнював і не вишукував власного нового шляху. В живому нерухомого бути не може! В живому і прекрасному тілі нема ніколи мертвої нерухомості, є лише спокій, тобто мить, коли рух зупинився, закінчився і готовий змінитися іншим, протилежним. Коли схопити цю мить і відбити її в нерухомому камені, тоді мертве оживе.

Ось що побачив Пандіон у Ньорі, коли вона, завмерши від ляку, застигла, мов статуя з чорного металу. Молодий еллін залишився на самоті на невеличкій галявині під деревом. Коли б хто заглянув туди, то, безперечно, подумав би, що Пандіон збожеволів: він робив різкі рухи, згинаючи і розгинаючи то руку, то ногу, і пильно стежив за ними, скрививши шию і болісно перекошуючи очі. Молодий еллін повернувся додому лише надвечір, збуджений, з гарячковим блиском в очах. Він заставив Каві, на великий подив етруска, стояти перед ним, іти й зупинятися по команді. Етруск спершу терпляче зносив дивацтво друга, та. нарешті це йому набридло, і він, вдаривши себе по лобі, рішуче сів на землю. Але Пандіон і тут не залишив Каві у спокої — він розглядав його, заходив то справа, то зліва, аж поки етруск не вилаявся і, заявивши, що у Пандіона гарячка, пригрозив зв'язати елліна і покласти в ліжко.