Сивий Капітан

— Так от, Френко, — розвивав свою думку, неуважно дивлячись на димок люльки, Мігель Хуанес. — Ми маємо незаперечні відомості, що «Люцифер» невідомого поки що нам Сивого Капітана з’являється в ряді місць, розташованих майже правильним півколом навкруги великого лісу Фонтіверос. Тільки іноді «Люцифера» помічали в інших місцях… як, наприклад, учора в столиці. Проте це зовсім не заважає основній, провідній думці. Висновок такий. Десь усередині Фонтівероса є його лігво, в якому завжди переховується «Люцифер». Там, мабуть, мусять бути і його склади палива, і ремонтна майстерня, і всякі інші речі. Одним словом — база. Звісно, не дуже легко шукати все це серед шести тисяч гектарів лісу… проте… проте для розумної людини немає нічого неможливого, Френко, чи не правда?

Мігель Хуанес знову примружив очі. Але й з-під опущених повік він бачив, що Хосе Френко не зводить з нього шанобливого погляду, навіть сяє від захоплення своїм начальником яка, мовляв, світла, талановита голова Хуанес задоволено посміхнувся

— Я не сказав вам ще одного, Френко, — мовив він виймаючи люльку з рота. — Ви вже знаєте, що я призначений особливо уповноваженим у справі ліквідації Сивого Капітана.

— Так, пане Хуанес.

— Я призначаю вас моїм безпосереднім помічником і цього разу. Вірю, ви зможете бути на щось придатні. Ви вмієте принаймні не заважати, коли в мене народжуються ідеї. І в недалекому майбутньому, коли я одержу орден Білого Орла вам також дещо перепаде. Ви задоволені, Френко?

— Завжди до ваших послуг, пане Хуанес! У двері постукали.

— Увійдіть! — недбало кинув Мігель Хуанес.

Увійшов черговий.

— Термінова телеграма. Начальник відділу рапортів наказав негайно передати її вам, пане особливо уповноважений!

Черговий вручив Хуанесу телеграму і вийшов. Детектив розгорнув папірця і прочитав:

«Агент № 418 доповідає появу розшукуваного автомобіля західніше Вінароса. Автомобіль з великою швидкістю півгодини тому проїхав на захід у напрямі Фонтівероса. Назад не проїжджав».

Хуанес пихнув люлькою і мовчки передав телеграму Френко. Той прочитав її і так само мовчки запитливо глянув на свого начальника. Хуанес нахмурив брови. Тоді він повільно заговорив, мовби радився сам з собою:

— Близько години тому Сивий Капітан розмовляв з начальником поліції по телефону. Тсс, Френко, про це ніхто не мусить знати! Говорив він з автомата номер три тисячі п’ятнадцять, тут, з околиці столиці. Минуло всього півгодини — і його автомобіль уже бачили біля Вінароса… за двісті — двісті п’ятдесят кілометрів від столиці. Гм… Виходить…

— Жоден автомобіль не може так швидко проїхати цю відстань, — зауважив Хосе Френко.

— Це я й без вас знаю, — буркнув Мігель Хуанес. — Доводиться припустити одне з двох. Або Сивий Капітан ще й досі лишається в столиці, а його «Люцифер» поїхав до Фонтівероса без нього, або по телефону з начальником поліції говорив не Сивий Капітан, а хтось інший. Проте я ж чув: то був той самий голос, який лунав і вчора… Гм… Так чи інакше, вибирати нема з чого. Головне — не марнувати часу, Френко.

— Так, пане Хуанес.

— Ви тільки й кажете, що «так», Френко! — незадоволено скривився його начальник. — Хоч би раз вимовили щось путяще, таке, що могло б допомогти справі…

— Пробачте, пане Хуанес!

— Гм… Вигляд Сивого Капітана нам невідомий, шукати його зараз серед мільйонів інших людей у столиці — безглуздя… принаймні не арештувавши перед тим вашого Педро Дорілью, чи як його там… і не довідавшись у нього чогось. Френко, негайно наказ про арешт Дорільї! Від мого імені, як особливо уповноваженого!

— Єсть, пане Хуанес.

— Далі розпорядіться, щоб на аеродромі приготували для мене літак. Я тим часом віддам усі інші накази… Доведеться використати й військові частини. І негайно повертайтесь. Ми вилетимо разом. До Фонтівероса, Френко! Я надумав дещо… Здається, Сивий Капітан не вислизне з пастки, яку я йому влаштую!..

Розділ третій

1. ПРОБУДЖЕННЯ ОЛЕСЯ

Олесь відкрив очі — і зразу ж таки знов заплющив їх від яскравого світла, яке засліпило його. Щось заважало на голові, мов стягувало лоба. Хлопець спробував підвести руку і здивувався: рука підводилась дуже повільно, непевно. Здавалося, що на ній висить важкий тягар. І, щоб подолати той тягар, треба напружувати всі сили. А їх чомусь так мало…

Нарешті слабка рука торкнулася лоба. На ньому наче якась пов’язка чи бинт… Що трапилось?

Хотілося спати. Олесь знову потихеньку відкрив очі. Світло вже не здавалося таким сліпучим. Мабуть, то було лише одразу, з незвички. Він обдивлявся навколо себе — і все більше дивувався.

Справді, де це він? Крихітна довгаста кімнатка з округлою стелею. Такий вигляд мають маленькі каюти на кораблях або ще купе в поїздах. Вузеньке ліжко з подушечкою, на якій ледве вміщується голова… І ця подушка не звичайна, а надута повітрям. А над ним, угорі, ще одне ліжко, таке саме вузеньке. Зовсім наче морська каюта… І як же болить голова, як важко її повертати, вона наче налита свинцем…

Навіть вікна в цій кімнатці теж незвичайні. Вони не прямокутні, а овальні, з товстими рамами і ще товщим склом — помітно, як воно виступає з округлої металевої рами. Чи видно взагалі щось крізь таке грубе скло? Ой, як хочеться пити! І губи сухі-сухі, позапікалися…

Тільки тепер Олесь помітив на столику біля свого ліжка невеличкий графин з водою і склянку. Ось воно — те, що йому зараз найбільш потрібно!

Він простягнув руку: як хороше, вона стала вже слухнянішою! А чому ж графин не підіймається, хіба він такий важкий? А, зрозуміло. І графин, і склянка не просто стояли на столику, а були закріплені в пружних підставках. Значить, це все ж таки якийсь корабель? Але як сталося, що він потрапив на корабель? Нічого не можна зрозуміти, навколо самі загадки…

Вода була приємна, прохолодна, з якимсь освіжаючим присмаком.

«Виходить, я на кораблі», — подумав ще раз Олесь. Він витяг і другу руку з-під легкої пухнастої ковдри, якою був накритий, і прислухався. Навкруги було тихо, якщо не зважати на якийсь ледве чутний м’який гул. Чи це гудуть, майже непомітно вібрують самі стіни?.. Чи, може, то працюють якісь мотори? Але ж так нечутно, що й не збагнеш, чи пливе цей корабель, чи стоїть на місці.

Ось Олесь відчув, як його ліжко гойднулося. Ще раз… ще… Виходить, цей загадковий корабель таки пливе. Це його гойднули хвилі. Дуже легко, але все ж таки гойднули. А втім, коли так, чому ті хвилі не гойдають більше? Адже все навколо знов заспокоїлося і стало так само тихо, тільки отой невиразний, ледве чутний гул… Ні, нічого, нічогісінько не можна зрозуміти!

Ну добре, чи не допоможе ділу, якщо він спробує пригадати все по порядку? Що з ним сталося взагалі?..

Легко, майже зовсім нечутно відчинилися двері. Хлопець рвучко повернув голову.

До кімнати ввійшов високий огрядний чоловік у синьому комбінезоні. Він поглянув на юнака — і на його широкому вилицюватому обличчі засвітилась посмішка. Під чорною смужкою коротко підстрижених вусів заблищали два рядки міцних білих зубів. Великі темно-карі очі дружньо дивилися на юнака. Хто це такий?

— Ну, здрастуй, друже, — привітно мовив незнайомець. — Нарешті ти опритомнів. А то я вже турбуватися почав: що ж це таке? Спить і спить… Давай знайомитися, чи що. Мене звуть Валенто Клаудо. А тебе?

— Олесь, — через силу відповів юнак. Говорити було також чомусь важко, язик ледве повертався в роті, немовби він став набагато більший, ніж звичайно.

— Олесь? Дивне ім’я! Ну, нічого, давай руку!

В цьому чоловікові в синьому комбінезоні, який носять звичайно техніки або механіки, в його лагідному басовитому голосі з щирими дружніми інтонаціями було щось таке приємне, що відразу приваблювало до себе. Валенто Клаудо був великий, міцний, і в кімнатці вмить стало тісно, наче він заповнив її всю. Але рухався цей чоловік на диво легко. І широка рука його, що обережно потиснула слабку руку Олеся, теж була приємна, ласкава. Юнак усміхнувся.