Страница 10 из 88
— Чого смієшся? — удавано суворо спитав Валенто Клаудо і при цьому зробив таку звірячу гримасу, що Олесь і зовсім розсміявся. — Чого смієшся? Хіба я такий уже смішний, що не можна стриматися? Га?
— Ні, ви не смішний. А дуже симпатичний, — щиро відповів юнак.
— Якщо я справді симпатичний, тоді називай мене по-товариському, на «ти», як я тебе. Згода?
— Згода, — охоче відповів Олесь.
— Так. Перше діло зроблено. Значить, тебе звуть Олесем? А звідки в тебе таке чудне ім’я? Принаймні я ніколи ще не чув такого. Хто ти, звідки?
— Я росіянин. Тому в мене й ім’я таке.
— Що? Росіянин? — відверто здивувався Валенто. — А як же ти потрапив сюди? Що за дивна річ!
— Я їхав поїздом, — непевно почав Олесь. Щось заважало йому, гальмувало, наче на свідомості лежала важка, непрониклива ковдра. — їхав поїздом… — ще непевніше повторив він.
— Та чув уже, що поїздом, — нетерпляче зауважив Валенто. — А звідки? Куди?
Олесь мовчав. Думки його гарячково стрибали. Звідки він їхав? Куди? Поїзд… це він пам’ятає. Поштовх, гуркіт… А що було перед тим? Треба згадати… дуже треба… Хіба ж можна не пам’ятати, звідки він їхав?.. Поїзд… а перед тим — темно, і нічого не видно, наче все завішане чорною пеленою… Нема! Нічого нема перед поїздом, нічого не було! Ой, як це страшно! Звідки?.. Куди?..
Валенто запитливо дивився на юнака. Обличчя його похмурнішало.
— Не знаю! — з одчаєм вихопилося в Олеся. — Може, додому… Не знаю… нічого не знаю, не пам’ятаю!
— Не пам’ятаєш? — здивовано повторив Валенто. — Слухай, хлопче… — В його голосі забриніли нотки підозріння. — А ти не брешеш?
— Ні! Клянусь, ні! Я не знаю, що зі мною… Я хочу згадати — і не можу. Повірте мені, я кажу правду!
І така щирість була в словах і голосі юнака, такий сум, так чесно дивилися його світло-сірі, майже прозорі очі, що Валенто тільки руками розвів:
— Справді, нібито не брешеш… Але, мушу сказати, виходить зовсім незрозуміла історія… Олесь, росіянин… а як опинився тут — не пам’ятаєш. Дуже дивно! Кажеш, додому їхав? — раптом пожвавішав він. — В Радянський Союз?
— Мабуть, так, — знову непевно відповів Олесь. Видно було, що згадувати йому страшенно важко, ніби й фізично боляче. На обличчі його з’явився вираз страждання, він зблід.
— І ти комсомолець? — спитав Валенто.
— Так… А звідки ви знаєте?
— Не дивно знати, коли в тебе на джемпері комсомольський значок, — усміхнувся Валенто. — Дивно інше: з якого це часу люди розгулюють по фалангістській Іберії з комсомольськими значками на джемпері, хоч і під піджаком?..
Олесь безпорадно дивився на Валенто: йому не було чого відповісти… Він нічого не знає, нічого не пам’ятає…
— Слухай, Олесю, — вів далі тим часом його співрозмовник, наче з’ясовуючи щось сам для себе, — ти кажеш, що їхав додому. Гаразд. Але тоді в тебе є, мабуть, якісь документи? З нашої благословенної країни жандармерія так легко не випускає нікого… та ще й до Радянського Союзу, овва! Мусить же в тебе бути посвідчення чи перепустка, дозвіл, нарешті? Чи не так?
Олесь кивнув головою.
— А де ж вони тоді? Роздягаючи тебе, я переглянув усе, що було в кишенях. Ніяких документів не знайшов. Може, вони десь сховані? Зашиті, чи що?
Олесь все так само безпорадно дивився на нього.
— Теж не знаєш? Так, так… Ні, ти, мабуть, не брешеш, — раптом розсміявся Валенто Клаудо. — Бо кожен, хто бреше, вигадує звичайно щось хоч трохи переконливе. А з тобою виходить таке безглуздя, що й ради не даси… Ну, гаразд, спробуємо з іншого боку. Стій, стій! — гукнув він, наче щось згадав. І хитро спитав: — Якщо ти росіянин, тоді звідки ти так добре знаєш іберійську мову? Ну, кажи!
— Не знаю, — важко зітхнув Олесь. Ах, як хотілося йому відповісти хоч що-небудь ясно, таке, що довело б його щирість! Але нічого, нічого він не пам’ятає…
Валенто безнадійно махнув рукою:
— Знову те ж саме! Слухай, хлопче!
Він сів на друге ліжко навпроти Олеся.
— Можливо, тобі пощастить згадати щось, коли я тобі розповім, як ми знайшли тебе і як ти опинився тут. Ти ж тоді був непритомний і, очевидно, також нічого не пам’ятаєш. Слухай.
Валенто коротко розповів Олесеві про те, як вони знайшли його біля місця залізничної катастрофи, як агент поліції наказав везти непритомного юнака до жандармерії.
— Ну, той агент був трохи неввічливий, тому ми вирішили делікатно заспокоїти його, щоб він відпочив і отямився, — лукаво підморгнув Валенто, — а тебе забрали до нашої машини. Що ти скажеш на це? Чому агент хотів забрати тебе до жандармерії? Що ти накоїв?
Олесь знизав плечима: і цього він не знає, не пам’ятає…
— Знову не можеш відповісти? Що ж з тобою робити, зрештою?
— Може, я пізніше згадаю, — нерішуче сказав юнак. — Але я, слово честі, нічого не зробив поганого, запевняю вас! Дайте мені трохи одужати… Ви кудись пливете… дозвольте мені поки що лишитися на вашому кораблі… бо я ж не знаю й сам, що мені робити тепер… коли я нічого не пам’ятаю…
Думки Олеся плутались; йому хотілося сказати так багато, але навіть те, що він говорив, виходило незграбним. І від того на душі ставало ще гірше. Адже й сам він на місці цього нового знайомого дивувався б не менше і, мабуть, не вірив би тим недоладним поясненням… А Валенто Клаудо ще й такий добрий, привітний, від нього не хотілося б щось приховувати. Ось і зараз на його широкому веселому обличчі грає така ясна посмішка…
— Мабуть, у тебе, хлопче, взагалі дуже погана пам’ять. Адже ми умовилися з тобою говорити по-дружньому, по-простому, на «ти». Хіба ти забув? Дивись, щоб я більше не чув від тебе «викання». Це по-перше. А по-друге, звідки ти взяв, що ми кудись пливемо?
— Та я ж на кораблі… і ліжко гойдається…
Клаудо голосно розсміявся:
— Еге, та ти спостережливий, я бачу! Тільки цього разу не вгадав. Ти зовсім не на кораблі і нікуди не пливеш. І до моря звідси далеченько. Хоч ми до нього й наближаємось.
— А де ж я? — спитав Олесь здивовано.
— Згодом дізнаєшся. Не поспішай. Скажу лише, що ти — серед добрих людей. Вони вирішили допомогти тобі — і все. Хоч, правду сказати, я вже й не знаю, як ми зможемо тобі допомогти, коли ти нічого не пам’ятаєш про самого себе… Ну, гаразд, хай Капітан розбереться. Як він вирішить, так і буде… а ось і він сам!
Двері кімнати розчинилися. Через поріг переступив чоловік у коричневій шкіряній куртці. Валенто Клаудо одразу підвівся з ліжка, на якому сидів, і випростався.
Чоловік у шкіряній куртці спинився посеред кімнати, заклавши руки за спину. Він був середнього зросту, у чоботях, без шапки. Кучеряве волосся вільно спадало на його високий блідий лоб. Серед того каштанового волосся біліло велике сиве, наче срібне, пасмо. Чисто виголене обличчя чоловіка з крупним, енергійно окресленим ротом було спокійне і впевнене. Сірі очі під густими, кошлатими, немов зламаними під кутом бровами дивилися серйозно і вдумливо.
Мимоволі Олесь зробив рух, щоб хоч сісти на своєму ліжку. Він не зводив очей з прибулого, який мав вирішити його долю. Але чоловік у шкіряній куртці спинив його.
— Не треба, — мовив він. Голос його звучав м’яко, але владно. Він трохи повернув голову до Клаудо.
— Отже, Валенто? — так само коротко запитав він.
— Дуже цікава і малозрозуміла історія, Капітане, — відповів той. — Хлопця звуть Олесем…
Той, кого звали Капітаном, дещо здивовано поглянув на Клаудо.
— Так, Капітане, — ствердив Валенто. — Він росіянин. Не заперечує, що комсомолець. Але найголовніше — він нічого не пам’ятає про себе. Ні звідки їхав, ні куди, ні як він потрапив на поїзд — нічогісінько! Проте добре знає іберійську мову, немовби народився тут. Здається, що говорить правду. Хоча все це дуже дивно.
Чоловік у шкіряній куртці, слухаючи Валенто Клаудо, все так же мовчки дивився на Олеся, ніби вивчав його. Він підійшов до юнака, не відриваючи від нього уважного погляду. Здавалось, його щось вразило у вигляді Олеся, бо він навіть трохи нахилився над ліжком. Десь у глибині сірих очей Капітана немов ховався ледве помітний вогник, який то спалахував, то згасав. Ось той вогник спалахнув ще раз, сірі очі звузилися і знов розширилися. Капітан одійшов і звернувся до Клаудо: