Страница 63 из 65
— Ну, тоді чайку поп'ємо, — згодився Олександр.
Як тільки стемніло, Дорохов почав збиратися. Поклав у мішок хліб, сало, консерви, туди ж запхнув пачку махорки, хотів засунути згорток з ошурками й золотом, але передумав. Другу пачку махорки тицьнув у ліву кишеню тілогрійки, підперезався тонким сирицевим ременем і за пазуху, мов протитанкову гранату, засунув майже повну пляшку спирту.
— Бувай здорова, мати!
— В час добрий тобі.
—І тобі теж.
Коська йшов попереду, а Дорохов, трохи відставши, ступав позаду і лівою рукою, прямо в кишені, розірвав пачку махорки і почав у жмені розминати тютюн. М'яв старанно: на випадок сутички жменя тертого тютюну в очі діє чудово. Второваною санною дорогою піднялися на узгірок, і як тільки спустилися, хлопчик звернув на малопомітну стежку і притримав Олександра за руку.
— Тут, дядьку.
Неголосно свиснув, у кущах за струмком йому одразу у відповідь пролунав тихий свист і цілком виразне, наче поряд:
— Ти, Косько?
— Я.
Скрадаючись, мабуть, за звичкою, щоб не тріснула під ногами гілка, з кущів вийшов чоловік і, не доходячи до Дорохова кроків п'ять, зупинився. На лівій, зігнутій у лікті, руці лежала рушниця. Стволи погрозливо дивилися вперед, на нього — Сашка. Стояв Микола Агєєв боком, видно готовий миттю підкинути рушницю, двічі натиснути на курки й кинутися геть.
«Боїться! Або принаймні побоюється», — промайнула думка і Дорохов вирішив взяти ініціативу в свої руки.
— Здоров, Миколо! Привіт тобі від Севастяна. Присядьмо де-небудь та ковтнімо за нього спирту. Я тобі розкажу усе, що знаю, і подамся далі. Не звик я до ваших ведмежих порядків. — Сашко витяг із-за пазухи пляшку і впритул підійшов до бандита. Зубами вийняв пробку і подав Агєєву спирт. — Пий!
— Чого ж тут? Ходімо до нас. Переночуєш, розкажеш як годиться, а може, й лишитися до весни захочеш.
— Буду виходити на залізницю. Чого ж тут зиму стовбичити? На лісоповалах і так набридло.
— Не захочеш — підеш. Зате поговоримо по людському, а заразом і вип'ємо. Свіжиною тебе підгодуємо. Тут недалеко. Навпростець версти дві. Але ми кругом ходимо, щоб сліду не давати. Тюпай, синку, додому… Ідеш, чи що?
— Ходімо. Байдуже. Думав у однієї молодиці переночувати. Гаразд, зачекає. Ну, давай на доріжку по ковтку. — Високо закинувши голову, ковтнув з пляшки. У темряві не було видно, як, закушуючи снігом, він з огидою виплюнув спирт. Приклався і Агєєв, теж закусив снігом, закинув за плече новеньку двостволку й пішов уперед. Олександр помітив, що обидва курки в централки були зведені.
Іти з ним у бандитське лігво? Іти. Звісно, йти. Дізнатися, де воно знаходиться, подивитися, помацати кожного своїми руками, а потім накрити всю зграю одним ударом.
Раптом Дорохову сяйнула думка, що він допустив прорахунок, що бандити вирішили заманити його до себе, щоб відняти золото, а з ним просто розправитися.
«Ну це вам не вдасться». Сашко намацав у кишені ганчірку з ошурками від свічника і, проходячи повз повалене бурею дерево, спіткнувся. Підводячись, засунув під дерево злощасний згорток, і одразу на душі стало легше.
Перед косогором зупинилися. Агєєв показав рукою кудись у темряву і пояснив:
— Ось і прийшли. Тут сотня кроків лишилася.
— Знаєш, Миколо, я ось іду й думаю, що дурницю впоров. — Дорохов помовчав. — Є в мене золото, трохи менше фунта. Щоб з ним до вас не тарабанитися, його біля твоєї хати в снігу прикопав.
— Де?
Олександр гмукнув у відповідь:
— Та так я тобі не поясню. Показати треба.
— Нічого, завтра мати лазню топитиме, сходимо попаримося, а заразом і пісок забереш.
Розсунувши ялини, Агєєв відчинив дощані двері, і обидва опинилися в невеликому тамбурі, з якого другі двері вели безпосередньо в бандитське житло. Землянка була велика і на диво зручна. Її викопали в ялиннику, на косогорі, потрудившись на совість. Праворуч і попереду тяглися двох'ярусні нари. Ліворуч велика, складена з каменю груба з металевою плитою і конфорками. Посередині виструганий з дощок стіл, над ним гасовий ліхтар «летюча миша».
За столом троє бандитів грали в карти, а ще два зарослі чоловіки валялися на нарах. Усі п'ятеро при їхній появі повставали, й у землянці вмить стало тісно. Агєєв оголосив:
— Гостя привів. Хай розкаже, що про Севастяна знає.
Олександр трохи відштовхнув ватажка, підійшов до столу, поставив пляшку.
— Розкажу, тільки для початку хильнемо по чарчині, та заїсти б чимось. — Повернувся до плити, гріючи над грубкою руки, заглянув у піввідерний чавун, у якому варилося м'ясо. Поряд з ним у маленькому похідному казанку також булькав наваристий бульйон, з якого стриміла тоненька кісточка. Скинувши на нари мішок, тілогрійку й шапку, Олександр побачив, що чорний бородатий чоловік підвівся з нар, поставив на стіл алюмінієві кухлі й почав розливати спирт. Агєєв також роздягся і, подивившись на чорного, звелів:
— Діли на два рази.
— Що тут двоїти! — огризнувся чоловік. — Тут якщо одному, то якраз на два, а на всіх тільки понюхати.
Дорохов узяв підсунутий йому кухоль, витяг з маленького казанка за кістку шматок м'яса й побачив на обличчях бандитів хитру усмішку. В очах у бородатого застрибала, заграла злорадна втіха, і він одразу відчув якусь каверзу, і саме в цьому бісовому казанку, але відступати було пізно.
— За зустріч. — Сашко підняв кухоль, проковтнув спирт і відкусив шматок. Боковим зором уловив, що саме цього моменту з напруженням чекали всі присутні. На вигляд м'ясо було схоже на баранину, тільки з якимось луговим присмаком, і було ясно, що, коли його поставили варити, зовсім не додавали ніякої приправи.
— Що ж ви, чорти, хоч би циулинку вкинули чи левурди. Присмак би відбило.
— Невже собачатину раніше тріскав? — здивувався чорний.
— А ти на Колимі був? Там собака перше діло. Тільки для хорошого гостя, — стримуючи клубок, що судорожно підступав до горла, знайшов собі раду Сашко.
— Це ми бобика на пробу зварили, — засміявся худий, якийсь увесь зморщений чоловічок. — Взимку по снігу корову там чи вівцю не вкрадеш. Ураз знайдуть. У нас тут кожен шмаркач — слідопит. А коли запаси кінчаться, доведеться до собак братися. Ось і зварили. Шкуру на ноги, на шкарпетки, а м'ясо на пробу.
— Собака — це добре. Смачно! — розійшовся Сашко. — Тільки м'ясо треба спочатку вимочувати і приправу додавати. Я поки по таборах та по колоніях вештався, багато чого побачив та скуштував. Ось коти погано. Але коли нужда — теж можна.
— Про жрання гаразд, потім розкажеш. Давай кажи про Пєскова, — перебив чорний.
— Пєскова я не бачив. — Дорохов подивився на притихлих, насторожених бандитів. — Поранили його. Ішли вони втрьох. Севастян Пєсков, Юшка Слєпньов і Козубець — Льоха Чипізубов. Після втечі вбили якогось начальника, забрали зброю, за ними погоня. Почали відстрілюватися. Але їх схопили, один Козубець і втік. Дійшов до Жовтневих, але там його спіймали. Я з ним у КПУ разом сидів. Коли Козубець дізнався, що мене випустять, попросив до тебе, Миколо, зайти й розповісти, що і як.
У землянці запала зловісна тиша. Бандити обдумували його розповідь і з недовірою дивилися на Дорохова. Олександр чекав перехресного допиту.
— Куди ж ти тепер? — спитав лисий чоловік.
— Зачекай, — зупинив приятеля чорнобородий. — Куди йому потім, ми тут вирішимо. Хай розкаже, хто він та звідки і як на копальні потрапив.
— Перевірка документів, значить! — усміхнувся Олександр. — Тільки ти, чортів ведмедюго, врахуй, я до вас не напрошувався. Самі закликали. А тепер випробовувати збираєтеся. За яким законом ви, тайгові кусочники, мені, блатному чоловікові, допит чините?
Дорохов дедалі більше розпалювався, сипав жаргонними словами, і на якийсь час від його зухвалості сторопіли всі шестеро. А Сашко увійшов у роль і наче одержимий копіював Юшку Слєпньова, кричав на всю землянку: