Молой

Запитання. Що сталося з синім фетровим капелюхом?

Відповідь.

Запитання. Може, того старого з палицею підозрюють у скоєнні злочину?

Відповідь. Дуже можливо.

Запитання. Якими були його шанси виправдатися?

Відповідь. Незначні.

Запитання. Чи повинен я розповісти синові, про те, що сталося?

Відповідь. Ні, бо тоді його обов'язок полягатиме в тому, щоб виказати мене.

Запитання. Чи викаже він мене?

Відповідь.

Запитання. Як я почуваюся?

Відповідь. Більш-менш, як і завжди.

Запитання. А проте я змінився і змінююсь далі?

Відповідь. Так.

Запитання. І незважаючи на це, я почуваюсь більш-менш, як і завжди.

Відповідь. Так.

Запитання. Як воно так стається?

Відповідь.

Ці запитання, та й інші, були відокремлені дедалі більшими інтервалами не тільки одне від одного, а й від відповідей, які я давав на них. А відповіді не завжди йшли в порядку запитань. Але, шукаючи відповіді, або відповідей на дане запитання, я знаходив відповідь або відповіді на запитання, з якими я вже марно звертався до себе, в тому розумінні, що не знав, як відповісти на них, або знаходив якесь інше запитання чи інші запитання, які й собі вимагали, щоб я негайно відповів на них.

Переносячись тепер уявою до нинішньої миті, я стверджую, що написав цей увесь пасаж твердою, ба навіть задоволеною рукою, з духом, таким спокійним, яким він не був уже віддавна. Бо, коли читатимуть ці рядки, я буду вже далеко, і то там, де ніхто не подумає шукати мене. Крім того, Юді подбає про мене, він не дозволить покарати мене за помилку, скоєну під час службового завдання. А моєму синові нічого не заподіють, його радще жалітимуть, що він має такого батька, і до нього зусібіч прилинуть пропозиції про допомогу й запевнення в повазі.

Отак минув і той третій день. Близько п'ятої години я з насолодою з'їв останню бляшанку сардин і кілька печив. Отож у мене лишилося тепер лише кілька яблук і кілька печив. Близько сьомої години, коли сонце вже майже сіло, прибув мій син. Мабуть, я заснув на мить, бо, на відміну від своїх передбачень, помітив його не як цятку на обрії, яка щомиті збільшується. Я побачив його вже між собою і табором, і він прямував до табору. Мене затопило роздратування, я прожогом підвівся й загорлав, вимахуючи парасолькою. Син озирнувся, і я зробив йому знак наблизитись, махаючи парасолькою так, немов прагнув зачепити що ручкою. Якусь мить мені здавалося, ніби він знехтує мій крик і далі йтиме аж до табору, радше, до того місця, де він стояв, бо табору вже не було. Але зрештою син повернув до мене. Він вів велосипед і, підійшовши до мене, кинув його на землю жестом, що свідчив про цілковиту виснаженість і безпорадність.

– Підніми його, – сказав я, – щоб я міг роздивитися його. – Колись, мабуть, то й справді був досить добрий велосипед. Я залюбки описав би його, я б охоче написав про нього кілька тисяч слів. – Невже, по-твоєму, це велосипед? – вражено мовив я. Навряд чи чекаючи на відповідь, я й далі розглядав велосипед. Але в синовій мовчанці було щось таке незвичайне, що я підвів очі вгору. Він аж вирячився, пильно придивляючись до мене. – Що з тобою, – запитав я, – може, в мене ширінка розстебнута? – Син знову кинув велосипед. – Підніми його, – повторив я. Син підняв.

– Що ти зробив з собою? – запитав він.

– Я впав, – відповів я.

– Упав?

– Атож, упав, – закричав я, – ти що ніколи не падав? – Я пригадував назву рослини, що народжується з еякуляцій повішених і кричить, коли її зривають. – Скільки ти заплатив за нього?

– Чотири фунти, – відповів син.

– Чотири фунти! – вигукнув я. Якби він сказав мені два фунти чи навіть тридцять шилінгів, я б так само повторив би криком ціну.

– У мене просили за нього чотири фунти п'ять шилінгів, – пояснив син.

– Ти хоч маєш квитанцію?

Син не знав, що таке квитанція. Я пояснив йому. Я витрачаю такі гроші на синове навчання, а він не знає, що таке проста квитанція. Але, гадаю, він знав незгірше від мене. Бо коли я сказав: «А тепер розповідай, що таке квитанція», він розповів дуже добре. Власне, мені було байдуже, що його змусили заплатити за велосипед утричі, а то й учетверо більше, ніж він коштував, або що він украв частину грошей, призначених на цю купівлю. Адже ті гроші підуть не з моєї кишені.

– Давай мені десять шилінгів, – мовив я.

– Я їх витратив, – мовив син.

– Досить, досить! – син узявся пояснювати мені, що першого дня крамниці були закриті, другого дня… Тож я й сказав йому: – Досить, досить! – Я розглядав багажник. То була найкраща деталь того велосипеду. І ще помпа. – Ти хоч їхав на ньому? – запитав я.

– Я здох, проїхавши дві милі від Голя, й решту дороги йшов пішки.

Я глянув на колеса:

– Надуй його. – Я взяв велосипед у руки. Я вже не знав, яке колесо я мав на увазі. Тільки-но є дві більш-менш однакові речі, я миттю розгублююсь. Син махлював, повітря виходило між ніпелем і шлангом, який він навмисне не закрутив до кінця. – Потримай велосипед, – звелів я і дай мені помпу. – Покришка швидко стала твердою. Я глянув на сина. Він став захищатись, але я змусив його замовкнути. Через п'ять хвилин я помацав покришку. Вона анітрохи не здулася. – Ти нікчема, – проголосив я. Син дістав з кишені плитку шоколаду й простяг її мені. Я взяв її. Але замість з'їсти її, як мені кортіло, я, оскільки ненавидів марнотратство, віджбурнув її геть, щоправда, якусь мить повагавшись. Але, сподіваюся, син не помітив тих миттєвих вагань. Досить. Ми вийшли на шлях. То була радше стежка. Я спробував сісти на багажник. Ступня моєї заціпенілої ноги немов прагнула залізти під землю, в могилу. Я сів трохи вище, підклавши рюкзак. – Тримай його добре, – звелів я синові. – Рюкзака було мало, і я підклав ще й сумку. Щось тверде в ній муляло сідниці. Що більше речі опираються мені, то затятіший я стаю. Мавши час, я б самими нігтями й зубами прогриз би нутрощі землі аж до земної кори, всякчас добре знаючи, що нічого цим не здобуду. А коли вже не матиму нігтів, не матиму зубів, дряпатиму скелі своїми кістками. Ось кілька слів про розв'язок, до якого я зрештою дійшов. Спершу сумка, потім рюкзак, потім синів плащ, складений учетверо, це все міцно прив'язане – шматками мотузки, що була в мого сина, – до багажника й до опори сідла. Ну, а парасольку я повішав на шию, щоб мати вільні обидві руки і триматися ними за пояс сина, власне, вже під пахвами, бо зрештою я сидів набагато вище від сина. – їдь, – наказав я. Син, як мені дуже б хотілося вірити, зробив відчайдушне зусилля. Ми впали. Я відчув гострий біль у гомілці. Я весь заплутався в задньому колесі.

– Допоможи мені! – благав я. Син допоміг мені підвестися. Гольф був роздертий, а з ноги текла кров. На щастя, то була хвора нога. Що я робив би, якби обидві ноги відмовили мені? Якось би влаштувався. Можливо, сталось якраз те лихо, без якого й добра не буває. Я, природна річ, думав про венозну кровотечу. – А ти не забився? – запитав я.

– Ні, – відповів син.

Ну, звичайно. Парасолькою я добряче зацідив йому по литці, там, де, я бачив, виблискує плоть між шортами і гольфом. Син зойкнув.

– Ти хочеш убити нас? – визвірився я.

– Я не маю сили, – виправдовувався син, – не маю сили.

З велосипедом начебто нічого не сталося, хіба що заднє колесо трохи вигнулось вісімкою. Я одразу збагнув свою помилку. Полягала вона в тому, що я перед виїздом сів прямо, звісивши ноги. Я замислився.

– Спробуймо ще, – мовив я.

– Я не можу, – скаржився син.

– Не виводь мене! – попередив я. Син перекинув ногу через раму. – Повільно рушай, коли я дам тобі сигнал. – Я вмостився на своє місце на багажнику. Коли я сидів, мої ноги не діставали до землі. Саме так і мало бути. – Чекай сиґналу, – нагадав я. Я сповз набік, аж поки моя здорова нога торкнулася землі. На рушійне колесо тиснула тепер тільки хвора нога, яку я насилу підняв угору й відстовбурчив. Нігтями я вп'явся в синів піджак. – Їдь повільно, – мовив я. Колеса закрутилися. Я рушив теж, наполовину їдучи, наполовину стрибаючи. Я боявся за свої яєчка, що гойдалися під час руху. – Швидше! – Син наліг на педалі. Підскочивши, я знов опинився на своєму сідалі. Велосипед похитнувся, вирівнявся, набрав швидкість. – Браво! – закричав я, нетямлячись від радости.