Молой

Самюэл Беккет

Молой

Частина перша

Я в материній кімнаті. Тепер я тут живу. Не знаю, як я дістався сюди. Може, в кареті швидкої допомоги, напевне, в якомусь автомобілі. Мені допомогли. Сам я не дійшов би сюди. Можливо, я опинився тут завдяки чоловікові, який приходить сюди щотижня. Він каже, що ні. Дає мені трохи грошей і забирає аркуші. Скільки аркушів, стільки грошей. Атож, тепер я працюю, почасти ніби за давніх часів, тільки вже не вмію працювати. Але, здається, це не має значення. Тепер я б хотів розповісти про те, що лишилося в мене, попрощатися, вмерти остаточно. Вони не хочуть. Атож, їх, здається, багато. А приходить завжди той самий. Помрете згодом, каже він. Гаразд. Бачите, я вже не маю великого бажання. Приходячи по нові аркуші, він приносить мені попередні. Вони помальовані значками, яких я не розумію. А втім, я не перечитую їх. Коли я нічого не напишу, він не дає мені нічого і свариться. Проте я працюю не за гроші. Тоді за що? Не знаю. Щиро кажучи, я взагалі знаю мало. Скажімо, про смерть матері. Вона вже померла, як я прийшов? Чи, може, померла згодом? Тобто померла так, що можна поховати? Не знаю. Можливо, її й досі не поховали. Хай там як, її кімната тепер належить мені. Я сплю в її ліжку. Стаю над її горщиком. Кімната моя. Хай там як, її кімната тепер належить мені. Я сплю в її ліжку. Стаю над її горщиком. Зайняв її місце. Мабуть, я дедалі більше стаю схожий на неї. Тільки сина мені бракує. Можливо, я десь таки маю сина. Не думаю. Тепер він був би старий, майже такий, як я. То була якась мала покоївка. Але кохання було несправжнє. Справжнє кохання відбулося з іншою жінкою. Згодом ви прочитаєте. Ти ба, я знову забув її ім'я. Інколи мені здається, ніби я навіть знав свого сина, ніби я дбав про нього. А потім кажу собі, що це річ неможлива. Неможливо, щоб я дбав про кого-небудь. А забув я ще й орфографію, і половину слів. Здається, це не має значення. Хотілося б, щоб не мало. Той тип, що приходить до мене, якийсь химерний. Він начебто ходить щонеділі. В інші дні має якусь роботу. Йому завжди кортить чогось випити. Він мені сказав, що в мене поганий початок, годиться починати по-іншому. Я й сам цього хочу. Бачите, я, немов старий дурень, почав спочатку. Оце і є мій початок. Але, якщо я зрозумів як слід, вони однаково хочуть зберегти його. Я завдав собі тяжких мук. Ось він. Він завдав мені тяжких мук. Розумієте, це ж початок. Ну, а тепер це майже кінець. І те, що я пишу нині, вже краще? Не знаю. Питання полягає не в цьому. Ось мій початок. Він, певне, має якесь значення, бо вони зберігають його. Ось він.

Цього разу, потім, гадаю, ще раз, а потім настане, гадаю, кінець, і цього світу теж. Відчуваю, що це передостанній. Все розпливається. Ще трохи, і я осліпну. Це в моїй голові. Вона вже не працює і каже, мовляв, я вже не працюю. Крім того, стаю ще й німим, усі звуки глухнуть. Тільки-но переступивши поріг, отак-то. Мабуть, голові вони набридли. Отож і кажеш собі: «Цього разу я ще дійду, потім, можливо, ще раз, а далі буде кінець». Я насилу формулюю цю думку, бо в певному розумінні це таки думка. Тоді прагнеш напружити увагу, пильно придивитися до всіх туманних речей, кажучи собі з мукою, що провина за це падає на тебе. Невже таки провина? Це просто слово, яке вживають. Яка провина? Це ще не прощання, і яка магія притаманна тим туманним речам, з якими, коли вони з'являться знову, ти ще матимеш час попрощатися. Адже слід попрощатися, було б дурницею не попрощатися обраної миті. А якщо й думаєш про контури у світлі давнини, жалю не відчуваєш. Але про них не думаєш, чим тут можна було б думати? Не знаю. Тут з'являються й люди, і не так уже й легко виразно відокремитись від них. Оце і зневірює. Саме отак я бачу А і Б, що повільно йдуть назустріч один одному, навіть не знаючи про це. І це на шляху, що приголомшує своєю оголеністю, тобто ніде немає ні живоплотів, ні мурів, ніяких бордюрів, і то за містом, серед неозорих пасовиськ, де лігма і стоячи ремиґають у вечірній тиші корови. Мабуть, я трохи вигадую, можливо, прикрашаю, а загалом це так. Корови ремиґають, ковтають, потім, після короткої паузи, знову легко наповнюють собі пащу. Ворушиться сухожилок на шиї, щелепи знову беруться розтирати. Саме отак, напевне, ми чинимо зі спогадами. Шлях, суворий і білий, протинає ніжні пасовиська, піднімається й опускається разом із хвилястими пагорбами. До міста тут недалеко. То були, тут годі помилитися, два чоловіки, малий і високий. Вони вийшли з міста, спершу один, потім другий, і перший, утомившись або згадавши про якийсь невиконаний обов'язок, повернув назад. Відчувалася прохолода, обидва повдягали плащі. Вони були схожі між собою, але не більше, ніж решта людей. Спершу їх відокремлювала чимала відстань. Вони б не побачили один одного, навіть випроставши голови та придивляючись, бо відстань таки велика, та й місцевість горбиста, тож дорога здіймалася хвилями, не високими, але достатніми, так, достатніми. Проте настала мить, коли обидва спустилися в одну долинку, і саме там вони нарешті зустрілися. Сказати, що вони були знайомі, – ні, ніщо не дає підстав для такого твердження. Але, почувши, напевне, кроки або попереджені якимсь невідомим інстинктом, вони попідводили голови і десь кільканадцять кроків придивлялися, перше ніж зупинитися навпроти один одного. Ні, вони не зустрілися, а зупинилися, стали зовсім близенько, як часто зупиняються десь серед ланів, увечері на пустельному шляху, два незнайомі між собою пішоходи, і в тій зупинці немає нічого незвичайного. А можливо, вони знайомі. Хай там як, тепер вони вже знайомі і, думаю, впізнають один одного, і привітаються, навіть у центрі міста. Чоловіки повернулися в бік моря, що далеко на сході, за ланами, здіймалося до блідавого неба, й перемовились кількома словами. Потім кожен пішов своєю дорогою, А – до міста, Б – через терени, що їх він, здається, знав поганенько, а то й зовсім не знав, бо йшов невпевненим кроком і часто зупинявся, роззираючись, немов людина, яка намагається зафіксувати в пам'яті орієнтири, бо коли-небудь, хтозна, їй, може, доведеться повернутися. Чоловік з острахом ішов поміж зрадливих пагорбів, бо, напевне, бачив їх доти тільки здалеку, можливо, з вікна своєї кімнати або з верхівки якоїсь церкви в день смутку, коли, не мавши нагальної роботи і прагнучи покріпити свій дух висотою, заплатив кілька шелягів і видерся гвинтовими сходами аж на вершечок. Звідти він, мабуть, бачив геть усе – рівнину, море, а потім ті самі пагорби, які ніхто не називає горами і які, інколи сині надвечірньої пори, тиснуться, скільки око сягає, пронизані долинами, що їх не бачиш, а вгадуєш за блідістю барв і за іншими ознаками, які годі не те що описати, а навіть збагнути. Але всі їх не вгадуєш, навіть з тієї висоти, і часто там, де бачиш тільки схил, однісінький гребінь, насправді є два або три схили, два гребені, розділені долиною. Але тепер він уже знає ці пагорби, тобто знає їх краще, і якщо коли-небудь йому знову трапиться нагода бачити їх здалеку, він, думаю, побачить їх іншими очима, і то не тільки їх, а й середину, увесь той внутрішній простір, якого ніколи не бачиш, мозок, серце та інші порожнини, де чуття і думки влаштовують свій шабаш; це все буде розміщене вже по-іншому. Чоловік видавався старим, і шкода дивитись, як він іде самотній після численних років, такої сили днів і ночей, відданих без ліку тому поголосові, що знімається при народженні, ба навіть ще раніше, цьому невситимому «Що діяти? Що діяти?», то тихому, майже шемріту, то виразному, мов запитання «А що п'ємо?» метрдотеля, що потім часто надимається аж червоніє. І зрештою цей чоловік іде незнаними дорогами геть самотній, чи майже, коли западає ніч, із палицею в руці. То була груба палиця, він спирався на неї, щоб іти вперед, і, мабуть, боронився нею в разі потреби, від собак і грабіжників. Атож, западала ніч, але чоловік був невинний, і то великою невинністю, він не боявся нічого, ні, він боявся, але він не мав причини боятися, йому ніхто не міг заподіяти лиха, хіба яке невелике. Але цього він, безперечно, не знав. Я й сам, якщо поміркувати, не знав би теж. Йому здавалося, ніби йому загрожують, загрожують тілу, розумові, і, мабуть, справді загрожували, незважаючи на його невинність. До чого тут невинність? Який тут зв'язок із незліченними агентами зла? Неясно. Він мав на голові гостроверхого капелюха, і тому скидався на мене. Мене вразило, що він скидався на мене, а цього не було б, якби я одягнув кашкет або циліндр. Я бачив, як він відходить, охоплений своїм неспокоєм, нарешті неспокоєм, що не конче був його, проте певним чином становив його частину. То був, хтозна, мій неспокій, що охоплював і його. Він не бачив мене. Я видерся вище від найвищої точки дороги, а до того ж приліпився до скелі такої самої барви, як і я, тобто сірої. Цілком можливо, що скелю він бачив. Він роздивлявся навколо, – таж я помітив його, – немов щоб закарбувати у пам'яті особливості дороги, й він, напевне, бачив скелю, в затінку якої я скоцюрбився, ти, обняти, подоїти, напоїти молоком і якого зустрічаєш з лихими очима, боячись, що він дозволить собі панібратство. Аж до дня, коли, вже не маючи сили, у світі, що не має для вас обіймів, ви побачите в себе на руках коростявих псів, пронесете їх якийсь час, потрібний, щоб вони полюбили вас і щоб і ви їх полюбили, а потім викинете. Мабуть, то й був десь такий чоловік, дарма що складалось інше враження. Він зник, зі штучкою, що диміла, в руці, опустивши голову на груди. Я зараз поясню. Від предметів у процесі зникнення я відвертаю очі заздалегідь. Дивитися на них аж до останньої миті, – ні, я не можу. Саме в такому розумінні він і зник. Дивлячись кудись-інде, я ще думав про нього, казав собі: «Він зменшується, зменшується». Я розумів себе. Я знав, що біг би приєднатися до нього, дарма що такий покалічений. Варто було тільки захотіти. А втім ні, я таки хотів. Підвестися, вийти на шлях, кинутися, кульгаючи, йому навздогін, гукнути його – що може бути легшого? Він чує мої крики, обертається, чекає мене. Я вже був коло нього, коло собаки, засапавшись, повиснувши на милицях. Він трохи злякався, і трохи співчував мені. Мабуть, я був йому досить огидний. Я не гарненький, щоб милуватись мною, від мене погано тхне. Чого я хочу? Ох, цей тон, я знаю його, в ньому і страх, і жалощі й огида. Я прагну бачити собаку, бачити чоловіка, зблизька, дізнатися, що він курить, роздивитися взуття, глянути на інші прикмети. Він добрий, поговорив зі мною, розповів, звідки він іде, куди прямує. Я вірив йому, знав: то мій єдиний шанс, – єдиний шанс; вірив кожному його слову, я надто часто відмовлявся у своєму довгому житті, а тепер поглинав усе, і то пожадливо. Таж я потребую оповідок, я здавна прагнув почути їх. А втім, я не певен. Що ж, у такому разі я зафіксований на деяких речах, я знаю дещо про нього, те, чого я не знав, те, що набридає мені, й навіть те, чого не пережив. Що за мова! Я навіть маю змогу дізнатись, яке його ремесло, я ж бо так цікавлюся ремеслами. Можна сказати, що я зі шкури пнувся, щоб не говорити про себе. Ще мить – і я говоритиму про корови, про небо, ось послухайте. Ну от, він покидає мене, він квапиться. А втім, несхоже, що він квапиться, він просто тиняється, я навіть сказав йому про це, але після трьох хвилин розмови зі мною він уже квапиться, повинен спішити. Я вірю йому. І я знову не те що самотній, ні, це не мій жанр, але, як тут краще сказати, повернувся до себе, ні, я ніколи не покидав себе; вільний – ось де потрібне слово, я не знаю, що воно означає, але це слово, яке я вмію вживати; вільний – для якої роботи, ні для якої; вільний пізнавати, але що, можливо, закони сумління, мого сумління, скажімо, що вода піднімається тією мірою, якою занурюєшся в неї, і що було б краще, принаймні незгірше, затерти тексти, ніж чорнити поля, зашурувати їх так, аж поки все буде біле й гладеньке, а глупота прибере своєї справжньої подоби, безглуздого заду, позбавленого виходу. Отже, я вчинив добре, кінець кінцем незгірше, не покинувши свого спостережного пункту. Але замість спостерігати я через слабкість вернувся подумки до іншого, до чоловіка з палицею. І тоді знову почувся шемріт. Знов утверджувати тишу – це функція предметів. Я сказав собі: «Хтозна, може, він просто вийшов провітритись, відітхнути, розслабитись, розвіятись, щоб кров не шугала в мозок, а відплинула до ніг, щоб мати потім спокійну ніч і радісно прокинутись у чарівному завтра. Що, в нього тільки торба за плечима? Але така поведінка, стурбовані погляди, ота довбня – чи можна примирити їх із думкою, ніби він вийшов, як кажуть, на прогулянку? Але ж отой капелюх – це міський капелюх, прадавній, але міський, що-найтихіший вітерець поніс би його в далечінь. Хіба що він прив'язаний під підборіддям, шнурком чи гумкою. Я зняв свого капелюха і став роздивлятися його. Довгий шнурок завжди прив'язував його мені до петельки, завжди тієї самої, хоч яка була пора року. Отже, я жив завжди. Чудово, коли знаєш про це. Рукою, що схопила й досі тримала капелюх, я відсунув його якомога далі від себе і став махати ним у повітрі. Махаючи, я дививсь на виворіт плаща й бачив, як сходяться і розходяться поли. Тепер я вже розумію, чому я ніколи не ношу квітки у своїй петельці, до речі, досить широкій, щоб там умістився цілий жмутик. Петелька була призначена для мого капелюха. Мій капелюх заквітчував мене. Але тепер я не хочу говорити ані про свій капелюх, ані про плащ, це було б передчасно. Я, безперечно, розповім про них згодом, коли складатиму інвентар свого майна й надбань. Якщо доти не втрачу їх. Але, навіть утрачені, вони однаково знайдуть собі місце у списку мого майна. Та я спокійний, я не втрачу їх. А милиці не втрачу й поготів. Коли-небудь, можливо, я їх викину. Мабуть, я був на вершині або на схилах якоїсь чималенької гори, бо інакше як я міг бачити стільки речей, близьких і далеких, нерухомих і рухливих? Але де взялася гора в цій лише трохи горбистій місцевості? І чого я прийшов сюди? Саме це ми й спробуємо дізнатися. А втім, не переймаймося цим серйозно. Природа, здається, має все, і їй не бракує примх. Я, мабуть, плутаю кілька різних подій і заплутався у глибинах часу, власне, й живу у глибинах, – ой! – не на гладенькому дні, а десь між шумовинням і намулом. Певне, одного дня А був в одному місці, Б – в іншому, потім ішов третій елемент – скеля і я, і так далі й для решти компонентів: корів, неба, моря й гір. У таке важко повірити. Ні, я не брехатиму, я розумію це все. Але не чіпляймося ні за що, йдімо далі, вдаваймо, ніби все постало з нудьги, збагачуймось, наповнюймось, аж поки геть споночіє. Певним є тільки те, що чоловік із палицею не повернувся цієї ночі, інакше я почув би його. Я не кажу, що побачив би його, а кажу, що почув би. Я сплю мало, та й то тільки вдень. А втім, не завжди, у своєму незмірному житті я перепробував усі варіанти сну, але тієї пори, про яку я розповідаю, я спав удень, ба ще гірше, вранці. Нехай мені не патякають про місяць, моя ніч не знає місяця, а якщо мені трапляється говорити про зорі, то тільки ненароком. Що ж, з усіх звуків цієї ночі жоден звук не був звуком важких, невпевнених кроків, тієї довбні, якою він інколи лупив так, що аж двигтіла земля. Як приємно, коли після якогось більш-менш тривалого періоду вагань підтверджується твоє перше враження. Саме це, напевне, полегшує смертні муки. Не те що воно мало остаточний характер, я маю на увазі підтвердження мого першого враження про… стривайте… про Б. Адже він, напевне, подоланий утомою чи зневірою, ба навіть смертю, міг сісти на котрийсь віз чи підводу, що вдосвіта гримотіли, мов грім, везучи на базар фрукти, масло і сир. Або ж міг повернутися до міста іншою дорогою, надто далекою, щоб я міг почути, хто йде по ній, або вузенькими стежками між ланів, безгучно приминаючи траву і штурхаючи німу землю. Саме отак я й проведу цю далеку ніч, роздвоюючи увагу на шемріт мого трохи спантеличеного єства і таке відмінне від нього (невже?) жебоніння всього, що спочивало та відбувалося від сходу до заходу сонця. Жодного разу не пролунав людський голос. Зате корови, коли проходили селяни, марно мукали, щоб їх подоїли. Більше я вже ніколи не бачив ані А, ані Б. Можливо, побачу згодом. Чи впізнаю я їх? І чи буду впевнений, що я таки справді не бачив їх удруге? І що саме я розумію під словами «бачити» і «бачити вдруге»? Мить тиші, немов тоді, як дириґент б'є по пюпітру й підносить руки, перше ніж гримнуть нудні звуки. Дим, палиці, плоть, волосся, вечір, далина, і все крутиться навколо жадання, що охопило ченця. Я знаю, як створити те ганчір'я, щоб прикрити свій сором. Запитую себе, що це означає. Проте я не завжди житиму в нестатках. Ну, а щодо жадання ченця, то скажу, що, прокинувшись десь після одинадцятої години, але ще до полудня (трохи згодом я чув, як співають обідню, нагадавши про втілення Сина Божого), я вирішив провідати матір. Щоб я наважився провідати ту жінку, треба було мати якісь нагальні причини, і ці причини, оскільки я не знав, що робити, куди йти, були мені мов іграшка для дитини, єдиної дитини, щоб я мав чим напхати свою голову, аж поки там зник усякий інший клопіт і я затремтів на саму думку, що мені могли б перешкодити негайно вирушити в дорогу, тобто піти до матері. Отож я підвівся, припасував милиці й вийшов на шлях, де побачив свій велосипед (ти ба, я й не сподівався на таке) на тому самому місці, де я начебто й поклав його. Це дає мені змогу зауважити, що, хоч який я скалічений, тієї пори я ще з радістю сідав на велосипед. Ось як це діялось. Я прив'язував милиці до верхньої трубки рами (по одній з кожного боку), ставив ступню ноги, що не згиналася (забув якої, нині не згинаються обидві) на виступ осі переднього колеса, а другою крутив педалі. То був велосипед без ланцюга, з вільним колесом, якщо такий існує. Любий велосипеде, я не назву тебе великом, ти був, не знати чому, пофарбований зеленою фарбою, як і багато велосипедів, що їх разом із тобою продавали зі знижкою. Я щоразу з радістю дивлюся на свій велосипед. Я б із радістю докладно розповідав про нього. Він мав невеличкий клаксон, або ріжок, замість дзвінка, як модно у ваші дні. Тиснути на той клаксон було для мене справжньою втіхою, майже насолодою. Я скажу навіть більше: якби я мав скласти список речей, які не дуже набридли мені протягом мого нескінченного існування, клаксон займав би в ньому почесне місце. А коли мені доведеться розлучитися з моїм велосипедом, я зніму з нього клаксон і зберігатиму в себе. Мені здається, він завжди десь зі мною, і якщо я вже не користаюсь ним, то тільки тому, що він занімів. Навіть автомобілісти сьогодні вже не мають клаксонів, як я розумію їх, або ж мають їх украй рідко. Коли я раптом побачу його на вулиці в припаркованому автомобілі з опущеним склом, я часто зупиняюсь і натискаю. Увесь цей уступ треба переписати в давньоминулому часі. Говорити про велосипеди і клаксони – який відпочинок. На жаль, ідеться не про це, а про ту, що породила мене, через дірку у своєму заду, якщо я добре пригадую. Перше знайомство з лайном. Отже, додам тільки те, що десь через кожні сто метрів я зупинявся, щоб не тільки ноги відпочили, а і я відпочив від них. Я, власне, не злізав із сідла, а сидів верхи на велосипеді, поставивши обидві ноги на землю, поклавши руки на кермо, а голову – на руки, й чекав, поки почуватимусь краще. Перше ніж покинути ті чарівливі краї, немов застиглі між горою і морем, заховані від деяких вітрів і відкриті всьому, що дає південь цьому проклятому краєві, запахам і теплим відпарам, я б хотів, щоб замовкнули страшні крики вівчариків, що бігають уночі серед ланів, у степах, коли ніч така лагідна, видаючи сухі, пронизливі, немов тріскіт тарахкальця, звуки. Крім того, це дає мені змогу дізнатися, коли почалася моя нереальна подорож, передостання бліда форма серед інших блідавих форм, тож я й заявляю, без дальших церемоній, що вона почалася другого чи третього тижня червня, так би мовити, найтяжчої миті, коли на території, названій нашою півкулею, шаленство сонця досягає максимуму і арктична ясність осяває опівночі землю. Саме тоді й можна чути вівчариків. Мати дивилася на мене з радістю, тобто з радістю приймала мене, бо вже давно нічого не бачила. Я спробую спокійно розмовляти з нею. Ми, вона і я, такі старі й вона народила мене такою молодою, що ми тепер немов пара давніх, позбавлених статі приятелів, а не родичів, у нас однакові спогади, однакова злоба, однакові сподівання. Вона ніколи не називала мене сином, а втім, я цього б не терпів, а називала, невідомо чому, Даном, моє ім'я не Дан. Мабуть, це ім'я мого батька, атож, вона мабуть, вважає мене за мого батька. «Дане, ти пам'ятаєш день, коли я врятувала ластівку? Дане, ти пам'ятаєш день, коли ти закопав перстень?» Саме отак вона й розмовляла зі мною. Я пам'ятав, пам'ятав, тобто більш-менш знав, про що вона говорила, навіть якщо не завжди брав особисту участь у подіях, про які вона згадувала, це не мало значення. Ну, а я називав її Маґ, коли бував змушений назвати її як-небудь. Я називав її Маґ, бо вважав, навіть не знаю чому, ніби літера ґ касувала склад «ма», так би мовити, плювала на нього краще, ніж могла б якась інша літера. Водночас я задовольняв глибоку і, безперечно, невисловлену потребу мати ма, тобто матір, і заявляти про це на повен голос. Адже перед тим, як сказати «маґ», кажуть «ма», це неминуче. А слово «да» в моїх краях означає батька. А втім, це питання не поставало переді мною тієї пори, коли я тихенько прокрадався, тобто питання, називати її ма, Маґ чи графиня Кака, бо вже цілу вічність вона була глуха, наче пень. Мабуть, вона ходила під себе і по-вели-кому, й по-малому, але своєрідна сором'язливість спонукала нас уникати цієї теми під час наших розмов, тож я ніколи не міг бути впевнений у цьому. Зрештою, там навряд чи могло бути багато, кілька ощадливо зволожених горошинок посліду кожні два або три дні. Кімната просмерділася аміаком, більше нічим, крім аміаку, аміаком і тільки аміаком. Мати впізнавала, що то я, за моїм запахом, її зморщене, вкрите волосинками обличчя прояснювалося, вона тішилася, відчуваючи мене. Мати погано вимовляла слова, клацали вставні щелепи, і здебільшого не розуміла, що вона каже. Будь-хто інший, крім мене, розгубився б серед того клацання й балачок, що припинялися тільки на ті короткі миті, коли вона непритомніла. А втім, я приходив не на те, щоб її слухати. Я спілкувався з нею, б'ючи її по черепу. Один удар означав так, два – ні, три – не знаю, чотири – гроші, п'ять – до побачення. Я доклав великих зусиль, щоб привчити до цього коду її зруйнований, сповнений марень розум, але таки спромігся. А те, що вона плутала «так», «ні», «не знаю» і «до побачення», мені було байдуже, бо я й сам їх плутав. Але за всяку ціну годилось уникати того, щоб вона пов'язувала чотири удари з чимсь іншим, крім грошей. Отже, під час дресури водночас із чотирма ударами по черепу я пхав їй під ніс або в рот якусь банкноту. Який же я був наївний! Адже вона, здається, втратила якщо не взагалі уявлення про вимірювання, то принаймні здатність рахувати більше двох. Розумієте, відстань від одного до чотирьох для неї була надто велика. Коли доходило до четвертого удару, вона вважала, що тепер тільки другий, два перші стиралися в її пам'яті не менш цілковито, ніж якби вона взагалі не відчувала їх, тоді як я не розумів до ладу, як щось, відчуте коли-небудь, може стертися з пам'яті, а проте саме це звичайно й відбувається. Вона, мабуть, гадала, ніби я всякчас казав їй «ні», натомість я й у думці такого не мав. Спираючись на ці міркування, я намагався знайти і зрештою таки знайшов ефективніший спосіб прищепити її розумові уявлення про гроші. Він полягав у тому, щоб замінити чотири удари вказівного пальця одним або кількома (залежно від моїх потреб) ударами кулака по черепу. От їх вона розуміла. А втім, я приходив не по гроші. Я брав їх У неї, але приходив не по них. До матері я не мав великих претензій. Я знав, що вона робила все, щоб позбутися мене, крім, звичайно, найголовнішого, і якщо їй ніколи не пощастило спекатися мене, то тільки тому, що доля берегла мене для іншої ями, а не вигрібної. Та намір був добрий, і цього мені вистачало. Ні, не вистачало, але я брав до уваги ті всі зусилля, яких вона докладала задля мене. І пробачив їй, що вона таки трохи трусила мене в перші місяці мого життя й зіпсувала єдиний більш-менш стерпний період моєї безкінечно довгої історії. Враховую я й те, що вона, навчена моїм прикладом, не почала спочатку або просто вчасно зупинилася. І якщо я коли-небудь шукатиму сенс свого життя, про таке ніколи не знаєш, я пошкрябаю передусім з цього боку, з боку цієї бідолашної одноплідної хвойди і мене, останнього з мого поріддя, я тільки запитую себе якого. Я додам, перше ніж перейти до фактів, бо насправді промовляють тільки факти, що надвечірньої пори того далекого літнього дня, коли з цією старою, глухою, сліпою, безсилою й божевільною жінкою, яка називає мене Даном і яку я називаю Маґ, і тільки з нею, я… ні, я не можу про це розповісти. Тобто міг би розповісти, але не розповім, атож, мені було б легко розповісти, бо це було б неправдою. Що я бачив, як дивився на матір? Завжди голову, інколи руки, дуже рідко плечі. Голову неодмінно. Вкриту косами, зморшкувату, брудну, заслинену. Голову, від якої навколо ставало темніше. Не те що бачити – річ важлива, але це вже бодай малий початок. Я сам беру ключ під подушкою, дістаю гроші з шухляди, знову кладу ключ під подушку. Але я приходжу не по гроші. Думаю, якась жінка щотижня приходила до матері. Одного разу я квапливо, невпевнено приклався вустами до тієї малої сірої, зморшкуватої груші. Пху! Цікаво, вона відчула насолоду? Не знаю. Балаканина на мить ущухла, а потім точилася знову. Вона, певне, запитувала себе, що сталося. Мабуть, теж казала собі «Пху!» Я відчув огидний сморід. Він ішов десь із нутрощів. Дух застарілости. О ні, я не критикую її, я й поготів аж ніяк не духмяна квітка Аравії. Чи описуватиму я кімнату? Ні. Для цього я, певне, ще матиму нагоду. Коли шукатиму тут притулку, дійшовши до краю, упоєний соромом, підібгавши хвоста аж в анус, хтозна. Гаразд. Тепер, коли ми вже знаємо, куди йти, ходімо. Попервах так добре знати, куди йдеш. Це майже позбавляє вас бажання йти туди. Я був розвіяний, хоча зі мною майже ніколи не траплялося такого, бо чого б я мав бути розвіяний, просто мої рухи були ще непевніші, ніж звичайно. Ніч, мабуть, утомила мене, зрештою, ослабила, і сонце, підбиваючись дедалі вище на сході, отруїло мене, поки я спав. Між ним і собою, перше ніж заплющити очі, годилося б поставити кам'яний масив скелі. Я плутаю схід і захід, а ще й полюси, я залюбки переставляю їх. Я почувався, як кажуть, негаразд. А мій гаразд досить надійний, я міцно пов'язаний із ним і дуже рідко не маю його за плечима. Ось чому я привертаю до нього увагу. І все-таки кілька миль я подолав без перешкод, добувшись таким чином до мурів. Там, відповідно до правил, я виліз із сідла. Атож, при в'їзді та виїзді з міста поліція вимагала, щоб велосипедисти злізали з сідла, автомобілісти рухалися на першій швидкості, а коні, які тягнуть вози, йшли ступою. Причина такого наказу, гадаю, наступна: в'їзні шляхи до цього міста, і, зрозуміло, виїзні, всі без винятку вузькі й темні, ховаючись під величезними склепіннями. Це добрий наказ, і я ретельно виконую його, дарма що мені вкрай незручно йти на милицях і водночас вести велосипед. Я пристосовувався. Там треба було думати. Отож ми, велосипед і я, подолали той тяжкий прохід одночасно. Але трохи далі я почув, як мене гукають. Я підвів голову й побачив поліціянта. Це еліптична манера висловлюватись, бо тільки згодом, з допомогою чи індукції, чи дедукції, вже не знаю, я дізнався, хто то.