Молой

Отже, я знав про Молоя, дарма що, власне, знав не дуже багато. Я стисло переловім ту дрібку, яку я знав про нього. Водночас я вкажу на найразючіші прогалини в моїх знаннях про Молоя.

Молой перебував в украй обмеженому просторі. Час йому теж був відміряний. Він спішив без угаву, немов з відчаю, до незвичайно близьких цілей. Він то як в'язень квапився вже не знаю до яких вузьких меж, а то як гнаний шукав притулку десь у центрі.

Він сапав. Йому досить було постати в мені, щоб я чув лише його важкий віддих.

Навіть серед голого поля він, здавалося, прокладав собі шлях. Він звинувачував себе в тому, що не рухається. А втім, ішов уперед, тільки дуже повільно. Він ішов перевальцем, немов ведмідь.

Він хитав головою, вимовляючи слова, які годі було розібрати.

Він був дебелий і грубий, ба навіть потворний. І чорний, дарма що не негр.

Він завжди був у дорозі. Я ніколи не бачив, щоб він спочивав. Інколи він зупинявся й кидав навколо люті погляди.

Саме отак він і навідував мене через досить великі інтервали. Я тоді увесь перетворювався в гуркіт, важкість, гнів, задуху, невпинне, несамовите й марне зусилля. Таж це цілком суперечить моїй вдачі. Ті зустрічі змінювали мене. Я майже з жалем дививсь, як він зникає, з криком, яким немов кричало все моє тіло.

А про те, куди він ішов від мене, я не мав ані найменшого уявлення.

Ніщо не свідчило про вік, який він міг мати. Дивлячись на його зовнішність, я казав собі, що він, мабуть, був таким завжди й буде таким до самого кінця, кінця тієї решти його життя, якої я не міг собі уявити. Бо, не розуміючи того, що могло довести його до такого стану, я й поготів не розумів, яким способом, полишений сам собі, він міг би покласти йому край. Природна смерть, не знаю чому, видавалася мені невірогідною. Для себе я давно вже вирішив, що помру природною смертю, але чи буде моя смерть водночас і його смертю для нього? Зі скромности я не вважав, ніби він обізнаний з цим. А втім, хіба існує неприродна смерть, хіба не кожна смерть добра, безперечно добра, як і так звана погана смерть? Але не виходьмо на манівці марних припущень.

Про обличчя Молоя я не знав нічого. Я вважав, що воно космате, шкарубке й постійно кривляється. Ніщо не давало мені підстав для такої думки.

Те, що такий чоловік, як я, загалом такий ретельний і спокійний, з таким терплячим ставленням до зовнішнього світу як до найменшого зла, витвір свого дому, саду й кількох злиденних надбань, вірний і вправний виконавець своєї огидної роботи, чоловік, що стримує свою думку в рамках розрахунків, бо страшенно боїться невизначености, чоловік, сфабрикований таким чином, бо ж я був штучним витвором, дозволив собі стати одержимим химерами, – це мало б видаватися мені хибним, навіть спонукало б виправити цю ситуацію, і то у моїх власних інтересах. Але цього і близько не було. Я вбачав у тому лише потребу самотньої людини, звісно, не дуже почесну потребу, але її треба задовольнити, якщо я прагну й далі бути самітником, і я задовольняв її з не більшим завзяттям, ніж доглядав своїх курей чи дбав про свою віру, зате не з меншою прозірливістю. А втім, це займало так мало місця в тій несказанній столярні, якою було моє існування, що збурювало її не більше, ніж сновиддя, й не менш швидко забувалося. Грати роль вогню перед вибухом – таке завжди видавалось мені розважливим. І якби я мав розповісти про своє життя, я б навіть не згадував про чиїсь присутності, а про присутність бідолашного Молоя – ще менше, ніж про будь-яку іншу. Адже були й інші, цікаві вже по-іншому.

Але воля віднаходить такі образи, тільки чинячи над ними насильство. Щось відбирає і щось додає. Молой, якого я підняв на поверхню тієї незабутньої серпневої неділі, безперечно не був точнісінько тим, що лежав на моїх мілинах, бо ще не настав його час. Але, якщо йдеться про найголовніші риси, я був спокійний, схожість зберігалася. Різниця могла б бути ще більшою, та я б однаково не нарікав на неї. Бо своє завдання я виконував ані задля Молоя, що на нього мені було начхати, ані задля мене, бо я зрікся себе, а тільки задля цікавості до роботи, яка, навіть якщо й мала потребу в нас, щоб бути виконаною, була за своєю сутністю анонімною й годувала та одягала б розум людей, навіть якби не було її жалюгідних виконавців. Проте, гадаю, ніхто не скаже, що я ставився до своєї роботи несерйозно. Радше промовлять із ніжністю: «Ой, те давнє товариство, в ньому згасла раса і скінчився рід».

Дві зауваги.

Молой, до якого я так обережно наближався, повинен був мати тільки дуже далеку схожість зі справжнім Молоєм, з яким я невдовзі мав зіткнутися, натрапити на нього в горах чи долинах.

Мабуть, я вже поєднував, навіть не усвідомлюючи, Молоя, отак відновленого у своїй уяві, з Молоєм, якого описав мені Ґабер.

Зрештою, було три, ні, чотири Молоя. Молой з моїх глибин, карикатура, яку я робив з нього, Молой Ґабера, і Молой, що в плоті та крові чекав мене де-небудь. Я б додав ще сюди Молоя Юді, який не був точною копією Молоя Ґабера в усьому, що стосувалося його доручень. Хибні міркування. Адже чи можна серйозно припускати, ніби Юді довірив Ґаберові все, що він знав, або гадав, начебто знає (для Юді це те саме) про свого клієнта? Безперечно, ні. Він не розповів про те, що вважав за корисне для сумлінного і швидкого виконання своїх наказів. Отже, я додам п'ятого Молоя, Молоя Юді. Але чи п'ятий Молой не зливається неминуче з четвертим, так би мовити, справжнім, тим, що супроводить свою тінь? Дорого б я заплатив, щоб дізнатися про це. Були, очевидно, й інші. Але лишімося тут, якщо ваша ласка, в нашому невеличкому колі втаємничених. Не намагаймося дізнатись, якою мірою оті п'ятеро Молоїв зафіксовані і якою – підлягають коливанням. Адже Юді мав ту особливість, що напрочуд легко змінював свою думку. Це вже три зауваги. А я ж передбачав тільки дві. Зламавши таким чином кригу, я вважав, ніби вже можу витримати Ґаберові інструкції й дійти до суті офіційних даних. Мені здавалося, що нарешті починається розслідування.

Приблизно десь цієї миті звук ґонґа, вдареного щосили, виповнив будинок. І справді, вже дев'ята година. Я підвівся, поправив одяг і збіг сходами вниз. Піклування про те, щоб суп стояв на столі, – що я кажу! – щоб він стояв і холонув, – завжди було для Марти невеличкою перемогою і величезним задоволенням. Бо здебільшого я сидів за столом, розгортав серветку на грудях, кришив хліб, брязкав посудом, грався з підставкою для ножів і чекав, поки подадуть страву, ще за кілька хвилин до визначеної години. Я накинувся на суп.

– А де Жак? – запитав я.

Марта стенула плечима. Огидний жест рабині.

– Скажіть йому, щоб він негайно спустився, – мовив я.

Суп переді мною не парував. А чи парував він коли-небудь?

– Він не хоче спускатися, – повідомила, повернувшись Марта. Я поклав ложку.

– Скажіть мені, Марто, – запитав я, – який рецепт цього супу? – Марта розповіла. – А я вже їв його? – Вона запевнила, що так. – Тож, виходить, це я сьогодні їм не з тієї миски.

Цей дотеп так сподобався мені, що я розреготався і став навіть гикати. На жаль, його не зрозуміла Марта, що тупо дивилася на мене.

– Нехай спуститься! – нарешті вимовив я.

– Що? – перепитала Марта. Я повторив свою фразу. Марта й далі була щиро приголомшена. – Ми втрьох у цьому малому Тріаноні, – взявся пояснювати я, – ви, мій син і, нарешті, я. Я сказав, нехай спуститься.

– Йому погано, – мовила Марта.

– Навіть якби помирав, він однаково повинен спуститися. – Гнів інколи спонукав мене до мовних вибриків. Я не шкодував про них. Мені здавалося, ніби вся мова – мовний вибрик. Я, природна річ, признавався в них на сповіді. Адже годиться трохи очорнити себе.

Жак був червоний, мов півонія.

– Їж суп, – звелів я, – потім скажеш, який він.

– Я не голодний.

– Їж! – наполягав я. Я зрозумів, що він не їстиме. – На що ти скаржишся, – запитав я.

– Мені недобре.

Господи, яка огидна річ – молодість.

– Спробуй бути трохи точнішим, – попросив я. Я навмисне вжив ці слова, трохи важкі для розуміння всій молоді, бо ще кілька днів тому я пояснював їхнє значення і спосіб уживання. Отож я мав обґрунтовану надію, що він відповість, мовляв, не знає. Але малий схитрував.