Страница 28 из 31
— Дивно…
— Ні, сер. Якби ми повинні були пам’ятати, то ці уроки не були б закритими.
— Мабуть, твоя правда. А не пам’ятаєш, яка на вигляд класна кімната чи хто викладає на закритих уроках?
— Ні, сер. Я нічого не можу пригадати про них.
— Дякую, Віллісе.
(Громадянин Кучулен Дент, вік 37 років, професія — винахідник. Передчасно полисілий чоловік з іронічними очима під набряклими повіками).
— Так, правильно. Я вигадую ігри. Торік я винайшов «Трикутничай, а то!». Вона була дуже популярна. Не бачили?
— Боюся, ні.
— Надзвичайно цікава гра. Створюється ситуація, коли гравці начебто губляться в космосі. Вони отримують неповні дані для своїх мікрокомп’ютерів: в разі виграшу їм дають додаткову інформацію, а штрафують космічними небезпеками. Безліч сяючих лампочок, ґудзиків тощо. Великий успіх у покупців.
— Які ще винаходи є у вас, громадянине Дент?
— Колись я був придумав поліпшену машину для сівби і жнив. Ефективністю вона втричі перевершувала існуючі моделі. Хочете вірте, хочете ні, я насправді гадав, що зможу продати її.
— Продали?
— Звісно, ні. Тоді я ще не знав, що в патентному бюро зачинене все, крім відділу ігор.
— Вас це розсердило?
— Тоді трохи розсердило. Та невдовзі я збагнув, що ті машини, які існували, були досить добрі. Не було потреби розробляти досконаліші моделі. Сьогодні люди задоволені тим, що в них є. Опріч того, нові винаходи тепер не потрібні. Народжуваність і смертність на Землі тримаються на одному рівні, всім усього вистачає. Щоб запровадити винахід, потрібно переозброїти цілий завод. А це майже неможливо, бо тепер усі заводи автоматичні і навіть ремонтуються без втручання людини. Ось тому на всі винаходи, крім ігор, наклали мораторіум.
— Які почуття у вас це викликає?
— До чого тут почуття? Треба сприймати речі такими, якими вони є.
— А ви не хотіли б змінити цей порядок?
— Можливо. Але як винахідник я належу до потенційно нестабільних елементів.
(Громадянин Барн Трентен, вік 41 рік, професія — інженер-атомник, спеціаліст з проектування космічних кораблів. Знервований, інтелігентний чоловік з карими очима).
— Ви хочете знати, що я роблю на роботі? Шкода, що ви запитали про це, Громадянине, бо я нічогісінько не роблю, походжаю собі довкола заводу. Правила вимагають присутності однієї людини при кожній автоматизованій чи роботизованій операції. Оце я й роблю — товчуся поблизу.
— Здається, ви незадоволені, громадянине Трентен?
— Так. Я мріяв стати інженером-атомником. Вчився для цього. А після випуску виявилося, що мої знання застаріли на п’ятдесят років. Але навіть якби я вчив те, що треба, то й тоді не міг би скористатися цим знанням.
— Чому?
— Бо все автоматизовано. Не знаю, чи відомо про це більшості населення, але правди діти ніде. Автоматизовані всі процеси — від добування сировини до отримання готового продукту. Людина лише узгоджує масу готових виробів з кількістю населення. Але й тут її роль зведено до мінімуму.
— А що відбувається, коли якась частина автоматичного заводу виходить з ладу?
— Її полагодять ремонтні роботи.
— А якщо й вони зіпсуються?
— Кляті залізяки ремонтують себе самі. Мені залишається тільки стояти й дивитись, а ще — складати звіти. Хіба це робота для людини, яка вважає себе інженером?
— Чому ви не перейдете на іншу роботу?
— Немає сенсу. Я цікавивсь, усі інші інженери роблять те саме: стежать за автоматичними процесами, в яких нічого не тямлять. Скрізь однаково; в харчовій, автомобільній, будівельній, біохімічній промисловостях. Або інженер-спостерігач, або взагалі нікого.
— Те саме стосується й космічних польотів?
— Авжеж. Вже років із п’ятдесят жоден пілот не літав у космос. Вони просто не знають, як управляти кораблем.
— Розумію. Всі космічні кораблі працюють в автоматичному режимі.
— Точно. В постійному і незмінному автоматичному режимі.
— А що, як трапиться щось непередбачене?
— Важко сказати. Кораблі не можуть мислити, вони просто зчитують закладені в них програми. Якщо корабель натрапить на незапрограмовану ситуацію, то, принаймні тимчасово, він буде паралізований. Гадаю, в них є якийсь пристрій, що вмикається за непередбаченої ситуації, але такого ніколи ще не траплялося. В кращому разі він наробить дурниць, а в гіршому не працюватиме зовсім. Я б тільки радів цьому.
— Ви й справді так думаєте?
— Будьте певні. Мені вже остогидло день при дні стояти й дивитися на ті машини. Більшість фахівців, з якими я знайомий, почувають те саме. Ми хочемо щось робити. Будь-що. Чи відомо вам, що сто років тому космічні кораблі з пілотами на борту досліджували планети інших сонячних систем?
— Так.
— Саме це потрібно нам зараз. Просуватися вперед, вивчати, досліджувати.
— Згоден з вами. Та чи не здається вам, що ви говорите небезпечні речі?
— Я розумію це Але щиро кажучи, вже не боюся. Хай відправляють мене на Омегу, якщо хочуть. Тут я не потрібен.
— Отже, ви чули про Омегу?
— Про неї знає кожен, хто пов’язаний з космічними кораблями. Крім Омеги, наші космічні кораблі нікуди не літають. Це жахливий світ. Особисто я в усьому звинувачую церкву.
— Церкву?
— Так, в усьому. Ті дурні священики без кінця торочать про Церкву Втілення Людського Духу. Цього досить, щоб людині закортіло хоча б трошечки зла…
(Громадянин Отець Бойрен, вік 51 рік, професія — священик. Опецькуватий чоловік у шафрановій рясі й білих сандалях).
— Так, сину мій. Я абат місцевого відділення Церкви Втілення Людського Духу. Наша церква — офіційний і єдиний проповідник урядової релігії. Всі люди Землі сповідають нашу релігію. Вона складається з кращих елементів давніх вірувань та культів і охоплює все на світі.
— Громадянине абат, а хіба не було суперечностей у релігіях, з яких складається ваша віра?
— Аякже, були. Але наша церква викинула геть усі суперечності. Нам потрібна була згода, а тому ми зберегли тільки барвисті деталі великих колись релігій, деталі, які легко впізнати. В нашій релігії ніколи не було схизми, бо ми приймаємо всіх. Можна вірити в що завгодно, якщо тільки воно криє в собі священний Дух Людського Втілення. Оскільки наш культ — це культ Людини, то ми визнаємо лише один дух, притаманний їй, — дух священного й божественного Добра.
— Як би ви визначили поняття «добро», громадянине абат?
— Будь ласка. Добро — це сила всередині нас, що надихає людей до єднання й взаємоповаги. Культ Добра є культом служіння самому собі, а отже, єдиною правдивою вірою. Особистість, яка обожнює себе, е ідеальною соціальною істотою: вона задоволена своїм місцем у суспільстві, хоча й не від того, щоб підвищити свій статус. Добро лагідне, бо ж є правдивим відображенням всесвітньої любові і співчуття. Добро щоразу проступає по-іншому, хоча й приходить до нас у…У вас якийсь дивний вираз обличчя, парубче.
— Даруйте, громадянине абат. Здається, я вже чув таку проповідь або дуже схожу на неї.
— Істина завжди залишається істиною, де б ви її не чули.
— Звичайно. Ще одне питання, сер. Розкажіть, будь ласка, про релігійне виховання дітей.
— Цей обов’язок покладено на роботів-сповідальників.
— Прошу?
— Це поняття примандрувало до нас із стародавньої віри в трансцендентальний фрейдизм. Робот-сповідальник напучує як дітей, так і дорослих. Він вислуховує їхні проблеми, він — їхній друг, учитель, наставник. А що він робот, то дає точні й недвозначні відповіді на всі питання. Все це служить дальшому зміцненню конформізму.
— Я це розумію. А що роблять люди-священики?
— Вони здійснюють нагляд за роботами-сповідальниками.
— Ці роботи-сповідальники присутні на закритих уроках?
— Я не можу відповісти на це запитання.
— Але ж це так, правда?
— Я й справді не знаю. Закриті уроки закриті від абатів не менш, ніж від решти дорослих.
— За чиїм наказом?
— За наказом начальника таємної поліції,
— Ага… Дякую вам, громадянине абат Бойрен.