Сонячна машина

Елiза мовчки хитає головою й повертається до салону. Iрми вже немає. Зникла. Ну, розумiється, вона пiшла в куток до нього. Iндус же не смiє йти за нею, стоїть i непорушно хитає головою другiй дамi.

Раптом збоку, з того кутка, якого принцесi не видно, чути музику. Гомiн притихає, обличчя повертаються до кутка.

В тишу нiжно, лагiдно входить жiночий голос, увiходить, як невинна п'ятилiтня дiвчинка, пiдкидаючись звуками рояля, обплiтаючи себе ними. Але тут же на очах росте, мiцнiшає й ось уже криштально, сильно дзвенить. I така радiсть, така трiумфальна переможнiсть у цьому дзвонi, що принцеса Елiза заплющує очi й чує, як уся вона дзвенить болем.

Ляскiт оплескiв боляче ряботить тишу. Принцеса Елiза розплющує очi. В куток через усю залу прожогом летить величний красунь iндус i зникає. Величезний всевдячний негр плеще долонями й бiлими-бiлими зубами.

З-за одвiрка в полi зору з'являється Iрма. Вона, як од бджiл, одмахується руками вiд iндуса, китайця та ще кiлькох постатей i тiкає. Вона не буде спiвати. Не буде, не буде!

Розумiється, не буде, бо вона тiльки йому спiвала. А вiн же — вiдомий — не догадався попросити ще. Десь сидить у куточку й невинними одвертими очима здивовано водить по всiх.

I вмить принцеса Елiза чує, як фотель пiд нею, дверi, салон i вся вона важко й холодно згойдуються з за того самого одвiрка з'являється шкандибаюча постать. Моторошно, неймовiрно-рiдна, боляче-гарна, незграбна й до зворушення, до вогкостi в очах соромлива. Вiн почуває оебе так нiяково серед цих напiвоголених дам, на ньому таке простеньке убрання. От вiн обережно й нiяково пригладжує повисмикане темне жабо.

Знає вiн чи не знає, що вона сидить тут, за дверима, й бачить його? Нi, розумiється, не знає — хiба ж вiн мiг би так стояти й нi разу навiть не подивитися на дверi?

А хто знає, може, й знає? А що не дивиться на дверi, так чого ж йому дивитися, коли до нього так щасливо, так вабливо смiються через голови кришталевi тарiлi?

Невже Труда таки не сказала?! I вiн не знатиме й не вчує, що для нього сидить вона в цьому дурному фотелi?!

I невже не скаже? I вiн не прийде, не торкнеться очима, голосом її витягненої до нього душi?

Нi, не прийде. От вiн нiяково, прохаючи, киває головою Iрмi. I от Iрма вже летить, облiплена своїми бджолами, на його кивок — вона буде ще спiвати.

Принцеса Елiза знову заплющує очi. Але вона вже не слухає спiву, ще яснiшого, веселого, грайливого, вiд якого в негра танцюють бiлi зуби мiж фiалковими, широко розтягненими устами Спiв родить веселий грайливий гомiн, рух, смiх. А принцеса Елiза сидить, зiгнувшись у фотелi, заплющивши очi. I такою почуває себе жалюгiдною, самотньою й смiшною тут, за дверима. Раз би, раз роздягнутися догола душi, роздягтися до людини, стати одною з тих веселих, простих, звичайних! I пiдiйти до нього, взяти за рукав, сказати щось буденне-буденне.

А вона замiсть того сидить за дверима в пiвтьмi, пiдглядає, пiдслухає й сьогоднi ж увечерi буде обмiрковувати з Георгом, як краще всiх їх винищити.

Господи, невже це може статися?! Невже завтра, позавтра цi молодi, веселi, незлi люди будуть непорушнi, задубiлi трупи? I вiн висiтиме десь на площi, страшний, синiй, iз висолопленим iз рота язиком?! Що за абсурд?! I як це вона могла двi години тому вiрити, що це може бути, i не думати про це? Знати, вiрити — i не думати! Як це могло бути?!

А там, за дверима, безжурний, любовний, весняний гомiн. Там не знають, не вiрять i не думають. I вiн не знає, що вона тут. А може, i знає, та однаково сюди не прийде: це ще страшнiше. Господи, сказало Страховище чи нi?

Знову музика. Гуняво-тужнi скрики маленької бiскаї. Принцеса розплющуь очi. Пари знеможно, повiльно, безсоромно, нiжно злившись тiлами, похитуються на мiсцi, як дивнi рiзнобарвнi квiти пiд подихом вiтру. Iрми немає серед танцюючих. Вона там, у кутку, з ним.

Бiля дверей шарудiння. Принцеса Елiза спокiйно повертає голову и зразу ж швидко пiдводиться: чоловiча постать! Серце стрiмголов летить униз, i ноги м'якнуть: постать же за кожним кроком перехиляється ритмiчно на лiвий бiк. її ще виразно в пiтьмi не видно, вона посувається обережно, але Елiзi дихати трудно. Вона мiцно хапається за спинку фотеля й старається тримати голову рiвно.

Шкандибаюча постать, трохи перехилившись наперед, вдивляючись у принцесу Елiзу, пiдсувається щораз ближче та ближче. Уже видно блиски в одвертих голих очах. I вмить доктор Рудольф укопано зупиняється, аж одхитнувшись трохи назад.

— Принцеса?

Значить, не знав, значить, не сказала Труда.

Принцеса Елiза холодно й коротко киває головою.

— Вибачте, ради бога, ваша свiтлосте. Я нiяк не мiг думати, що це ви. Коли б я був знав, я не посмiв би.

— Пане докторе, прошу прийняти моє запевнення, що я винна в тiй несподiванцi, яка вас зустрiла в цiй кiмнатi. Я дуже й настiйно просила графiвну Труду нiкому про мене не казати.

Доктор Рудольф нiяково й схвильовано пригладжує жабо.

— Труда й не сказала, принцесо. Вона тiльки сказала, що в цiй кiмнатi я можу побачити. дуже цiкаву людину. Коли б я був знав, кого саме, я б…

Вiн би був не прийшов!

— Пане докторе, ми з вами в рiзних таборах. Але прошу вiрити, що моя присутнiсть у цiй кiмнатi викликана тiльки цiкавiстю, i…

— О ваша свiтлосте!

(Що вiн хоче сказати цим викликом? Що вiн не думає, що вона для нього тут?!)

— …i можете бути спокiйнi, що все, що я бачила тут, не буде вiдоме нi однiй душi. А тепер…

Доктор Рудольф нахиляє голову. I через тс, що голова похилена, чи чого iншого, але голос його тихий, хрипкий.

— В мене не було такої образливої думки про вас, ваша свiтлосте. Навпаки, я вiд усiєї душi хотiв би подякувати вам за за ту вашу… уважливiсть, якою ви визволили мене й моїх товаришiв од великих.

— Пане докторе, на нiяку подяку мiй учинок не заслуговує. Я зробила його для себе й для своєї справи. Я не допустила, щоб при будуваннi без потреби розбитi черепки падали нам на голови. Бiльше нiчого. Нi про яку увагу нi до вас, нi до кого-небудь iз ваших однодумцiв мови бути не може. I менi дуже прикро, що графiвна Труда своїм некоректним вiдношенням до свого слова могла дати привiд до непорозумiння.

Доктор Рудольф перестає м'яти й запихати за груди жабо, мляво пустивши руку.

— Прошу вибачити, ваша свiтлосте. Звичайно, нi про яку особливу увагу не могло бути мови й нiякого непорозумiння не було. Ваше вiдношення до нашої справи, ваше вiдношення до близької вам людини так добре менi вiдоме, що нi про яке непорозумiння не можна думати. Але почуття подяки, хоча б i за чисто механiчний вчинок, може бути в мене. Принцеса Елiза в пiтьмi вирiвнює голову й примушує очi: при чому тут «ваше вiдношення до близької вам людини»?

— Пане докторе, я була б вам дуже вдячна, коли б ви були такi ласкавi й попросили графiвну Труду прийти до мене. Я не маю бiльше часу…

Доктор Рудольф низько вклоняється й мовчки, обережно шкутильгаючи, виходить iз кiмнати.

Принцеса Елiза стоїть, до болю цупко тримаючись за спинку фотеля.

А гуняво тоскнi, безсоромно нiжнi звуки за дверима гойдаються, вихитуються. Для чого, для чого вона приїхала сюди?!

— Елiзо! Ви вже хочете їхати? Правда? Так швидко? Чого? Нецiкаво!

Шепiт швидкий, стурбований, трошки нiяковий.

— Трудо, менi дуже прикро, що на ваше слово не можна покладатись. Я думала, що цим разом…

— Елiзо, я ж не сказала, що ви тут. Я дотримала свого слова їй-богу! А Рудi весь час так хотiлось особисто подякувати вам Елiзо, ви будьте спокiйнi — Рудi абсолютно нiкому не скаже. Ну, не сердьтеся на мене. Добре? Та й що тут такого? Принц Георг же не довiдається, що ви дивились на такi неморальнi речi. Ну, як же вам подобається наш салон? Таких у нас є вже дванадцять! Скоро, Елiзонько, сам Сукурамi тут танцюватиме. Побачите!

— Трудо, я вас прошу вiдвезти мене додому. В мене голова болить.

Справдi, голос тихий, з нотками зацiпленого болю Труда замовкає, робить широкi очi й обережно пiдходить до непорушної темної постатi.