Страница 111 из 112
І містер Уоррендер, у свою чергу, розповів Аріелю про кошмар, у якому він і його дружина живуть цілий місяць, показав анонімні листи, в яких бандити вимагали грошей.
— Я переплатив уже немало, але чим більше давав, тим більше вони вимагали, загрожуючи що б там не було викрасти дитину. Із свого особняка я для безпеки переселився сюди. Тут, здавалося мені, треба стежити лише за дверима, не турбуючись про вікна. Я найняв слуг спеціально для нагляду за людьми, які сюди приходять, але хто ручиться, що й серед слуг немає спільників гангстерів — викрадачів дітей? Нам, здається, залишається тільки одне — виїхати з цієї країни! — з сумом закінчив він.
Аріель поглянув на годинник. Було вже близько півночі. Він підвівся.
— Я цілком вірю вам, містер Біной, — сказав містер Уоррендер на прощання. — Бандити так не поводяться. Можете спокійно вийти з моєї квартири. Мушу однак вас попередити, що бандитів не можна зраджувати безкарно. А ви зрадили їх. Життя ваше у великій небезпеці, І найкраще було б для вас негайно залишити Нью-Йорк, а ще краще — зовсім виїхати з Америки.
— Дякую вам за пораду, містер Уоррендер! Я так і зроблю! Ви маєте рацію. В цій країні навіть добрий вчинок раптом перетворюється на жахливий злочин!
І на прощання містер Уоррендер міцно потис руку людині, яка мало не віднесла його сина па страшну смерть.
Вийшовши з кабінету Уоррендера, Аврелій в роздумі попрямував довгим коридором.
Так ось до чого призводить його в цьому жахливому світі здатність літати! Пірс, раджа, пастор, Четфілд, бандити — для всіх він лише знаряддя їх власних корисливих замірів. Тут йому ніколи не вибратися на самостійну незалежну дорогу, не збудувати чесного і спокійного життя.
Чудовий дар, що про нього марять люди в мріях і сновидіннях, перетворюється тут на якесь прокляття.
Ні, швидше тікати з цього міста, від цих черствих, жорстоких людей!
Що ж робити далі?
Його становище дуже рисковане. А що як Уоррендер або його дружина все ж подзвонили в поліцію? До того ж біля білдінга могли чергувати гангстери та їх спільники. І Аріель вирішив вилетіти в одне з вікон, що виходили в коридор.
Аріель швидко летів через місто…
Намітивши найбільш затемнену частину парку, він швидко опустився і вийшов на алею.
Назустріч йому бігло кілька чоловік, що, очевидно, помітили падіння якоїсь речі.
— Хтось упав? — задихаючись спитав один.
— Не хтось, а щось, — відповів інший. — Ви не бачили, містер? — звернувся він до Аріеля.
— Справді, я теж бачив… Он там… Здається, за ґратами біля клумби, — відповів Аріель, показуючи вбік. І він швидко пішов далі, полегшено зітхнувши. Все скінчилося благополучно!
Розділ сорок четвертий
ДО ДРУЗІВ
— Чому ти запізнився? Де твої речі? Чому ти так важко дихаєш? — засипала Джейн брата запитаннями.
— Ти вже приготувалась, Джейн? Їдьмо швидше… Розповім по дорозі… Зі мною мало не трапилося велике нещастя…
В автомобілі, по дорозі до порту, він розповів сестрі вигадану історію. Він зазнав нападу бандитів, які хотіли його викрасти заради викупу. В Америці це звичайна річ. йому пощастило вирватися, зробивши гігантський стрибок… Ні, ні, він не літав. Це було не більше того, що він показував у цирку. Як добре, що квитки на пароплав уже куплені.
— Ти й сам тепер бачиш, наскільки я була права, коли наполягала на якнайшвидшому від’їзді! — повчально сказала Джейн.
— І я вже думав про це, — щиро відповів Аврелій.
Джейн поблажливо ляснула його по руці і сказала:
— Завжди слухай мене.
Аврелій зітхнув вільно лише тоді, коли величезний океанський пароплав відчалив од пристані і смуга води за ним ставала дедалі ширшою і ширшою. На щастя, гангстери не вміють літати!
Аріель стояв біля борту, дивлячись, як у туманній далині розпливаються обриси і меркнуть вогні міста, не менш цікавого і страшного, ніж далекий Мадрас.
Подорож тривала багато днів. Опівночі на всіх суднових годинниках стрілки автоматично пересувалися на годину вперед, час від часу низький могутній гудок стрясав повітря, попереджаючи зустрічний пароплав. Пасажири розважалися кіно і танцями, але Джейн умовила Аріеля не виходити з каюти. Вона побоювалась, що на пароплаві можуть бути люди, які бачили «Світове чудо — Біноя Непереможного». І він, прикинувшись хворим, слухняно сидів у своїй каюті всю дорогу, сумуючи і дивлячись крізь ілюмінатор на одноманітну поверхню води.
У нього була тільки одна радість — це спогади про далеких друзів.
Від цих спогадів Аріель ні за що в світі не відмовився б. Він не міг не думати про Лоліту, Шарада, Нізмата.
Одного разу — це сталося вже недалеко від Лондона — Аріель не витримав і розповів Джейн про Лоліту. Джейн примусила брата докладно описати зовнішність дівчини і, замислившись, сказала:
— Чи бува не та це жебрачка, що зойкнула, коли ми знайшли тебе біля дороги і вийняли з мішка?
— Можливо, — зніяковіло відповів Аріель. Про це він не знав. Невже Лоліта була тоді так близько?
— Ну й що ж ти думаєш про цю Лоліту?
— Я… Вона, звичайно, дуже бідна, хоча й не жебрачка… Так в Індії живуть мільйони людей… Вона прекрасна, як сон. І я дуже люблю її і не забуду ніколи.
— Чи не хочеш ти, часом, одружитися з цією чорношкірою замазурою? — І Джейн розсміялася сухим, злим сміхом. — Невистачало ще цього! Чудово! Сер Аврелій Гальтон бере законний шлюб з леді Локітою!
— Лоліта, а не Локіта! — спалахнув Аврелій.
Але Джейн, вважаючи суперечку марною, сказала:
— Тобі треба замовити пристойні костюми, Аврелій. Фрак, смокінг, сюртук. В Америці ти ходив, наче клерк, Барбара, моя приятелька, розсміється, коли побачить тебе в такому костюмі.
І в дорозі і дома Джейн не давала братові спокою. Наче сувора гувернантка, вона щохвилини виправляла його: то він не так сказав, то не так повернувся. Вона примушувала його посміхатися, розмовляючи з неприємними для нього людьми, тому що цього вимагає хороший тон. Учила говорити компліменти. Аріель терпляче зносив ці муки, називаючи їх у душі дресируванням. Особливо її обурювало поводження брата з слугами.
— Ти розмовляєш з ними, ніби вони рівня тобі! — вигукувала вона.
— А хіба вони не такі ж люди, як і ми? — відповідав Аріель.
Джейн читала йому нудні лекції про класову нерівність, про те, що з слугами треба бути холодно-коректним. Зате в ставленні до людей свого кола треба виявляти виключну люб’язність.
— А якщо ця людина мені огидна? — вигукував Аріель.
— Ні, ти нестерпний. Ти зовсім невихований! — впадала у відчай Джейн.
Одного разу Аріель, Джейн і Доталлер поїхали за місто подивитися на цегельні заводи, що належали Гальтонам. Там усе нагонило на Аріеля нудьгу. Приземкуваті бараки, глинистий грунт, рови і канави кар’єрів, хлюпаюча вода під містком.
Та Джейн не помічала цього: адже з цього багна, з цієї глини роблять гроші!
Якась стара жінка з робітничого селища переходила через місток, упала і не могла підвестися.
Аріель кинувся до неї і підняв її, забруднивши лайкові рукавички і пальто, пошите найкращим лондонським кравцем.
Джейн, не соромлячись Доталлера, тут же, в присутності остовпілої старухи, почала дорікати братові. На її думку, це був зовсім непотрібний вчинок. Аріель похмуро мовчав, витираючи хусточкою забруднені глиною руки.
Через тиждень після приїзду в Англію настав день повноліття Аріеля. Джейн з хвилюванням готувалася до цього торжества, не перестаючи повторювати братові, що в цей день його буде прийнято в коло великосвітського товариства. Запрошення надіслали найкращим аристократичним родинам.
Уранці в день повноліття Аріеля з’явився опікун Боден у супроводі містера Хезлона.
І тут між ними і Джейн відбулася бурхлива сцена. Джейн почала говорити з колишніми опікунами про звіт, і пристрасті спалахнули. Звичайно, ні вона, ні опікуни не кричали і не розмахували руками. Навпаки, розмовляли в напівтонах, слова супроводжували стриманими жестами. Але в кожному слові ховалася отрута, в кожному погляді — стріла. І, по суті, це була справжнісінька гендлярська сварка із взаємними звинуваченнями та образами.