Страница 1 из 112
ПРОДАВЕЦЬ ПОВІТРЯ
І. ОКАЯННИЙ КРАЙ
«Окаянний край!» — так письменник В.Г.Короленко назвав Туруханський край. Та ця назва цілком підходить і до Якутії. Сумна убога рослинність: у місцях, захищених од вітру, — кволі кедри, тополі та коряві берізки; далі на північ — немов скарлючений хворобою чагарник, повзуча береза, вільха, що стелеться по землі, верес; а ще далі — болота і мох. Коли дивишся на ці кволі, прибиті дерева й чагарники, які безсило горнуться до землі, здається, наче нещасні рослини хочуть увійти глибоко в землю, сховатися від льодових вітрів, не бачити цього «окаянного краю», куди закинула їх зла доля. І коли б вони могли, то витягли б із мерзлої землі своє кострубате коріння і поповзли б туди, на південь, де благодійне сонце, тепло і ласкавий вітер… Проте дерева змушені вмирати там, де народилися; все, що вони можуть зробити, — це пригнутися ще нижче під ударами льодового вітру і чекати своєї долі.
Та не така людина: вона сама вибирає свій шлях і свою долю, залишає сонце, тепло і затишок і йде, спонукувана прагненням до боротьби, в невідомі, негостинні країни, щоб перемогти природу або покласти свої кістки на холодній землі рядом з кволою, корявою березою…
Ці трохи похмурі думки мимоволі промайнули в моїй голові, коли я пробирався з своїм провідником і помічником, якутом Ніколою, вздовж берега річки Яни. База нашої експедиції була в «столиці» Якутії Верхоянську — маленькому містечку, населення якого могло б вміститися в одному московському будинку середнього розміру.
Зовні Верхоянськ залишився таким, яким він був багато років тому: кілька десятків дерев’яних будинків, переважно без покрівель, і стільки ж юрт, безладно розкиданих по обидва береги Яни, в низовинній болотистій місцевості, вкритій великими озерами. Майже перед кожним будинком є «власне» озеро, але вода в ньому каламутна, пити її не можна, і жителі змушені запасатися льодом на цілий рік. Тільки вивіски радянських урядових установ, магазинів Якторгу і кооперативу нагадують при першому ознайомленні з містом про сучасність.
Усі мої складні і дорогі інструменти: барографи[1] Рішара, мікробарографи, анемометри і барометри я залишив у Верхоянську. Зі мною були тільки невеличкий барометр, термометр і досить примітивний флюгер, що дуже тішив Ніколу. Для нього це була така ж забавна іграшка, як дитячий вітряний млин.
Експедиція, яку я очолював, була організована для вивчення метеорологічних умов полюса холоду, що знаходиться поблизу Верхоянська, а головним чином для з’ясування причин зміни в напрямах вітрів.
Справа в тому, що з деякого часу метеорологи встановили дивне явище: пассати і муссони[2] почали змінювати свій звичайний напрям. В екваторіальній зоні вітри, що дмуть звичайно із сходу і до екватора, почали відхилятися на північ, і чим далі на північ, тим це відхилення помічалося дужче. Синоптичні карти[3] виявили, що в зоні Верхоянська утворився якийсь центр, куди і прямують усі вітри, мов промені, що збираються у величезний фокус. Це викликало (правда, поки що малопомітну) зміну середньої температури: на екваторі вона трохи знизилась, а на півночі підвищилася. Таке явище цілком зрозуміле, якщо мати на увазі, що холодні вітри з Південного полюса почали прямувати до екватора, а екваторіальні теплі — на північ. Можна було помітити й інші дивні явища, поки що виявлені лише точними фізичними інструментами та деякими інженерами, які стежили за роботою пневматичних машин. Ці спостереження свідчили про те, що атмосферний тиск трохи знижений. Про те саме свідчили і спостереження над ослабленням сили звуку, особливо на висотах (льотчики скаржилися на перебої мотора вже на висоті двох тисяч метрів).
Люди й тварини, очевидно, ще нічого небезпечного і шкідливого в цих метеорологічних змінах не відчували і не помічали, але вчені, які пильнували за своїми інструментами, були занепокоєні і, ще не хвилюючи громадську думку, вишукували засоби для з’ясування причин усіх цих дивних явищ. На мою долю випала честь взяти участь у цій роботі.
І поки у Верхоянську завідуючий господарською частиною експедиції закінчував останні приготування й купував коней та собак, я вирішив без речей піти вперед, щоб точніше визначити напрям нашого шляху. У цих широтах вітер дув із заходу на схід сильно і рівномірно, отже навіть з моїми нескладними інструментами можна було досить точно орієнтуватись. Наша дорога пролягала до відрогу Верхоянського хребта.
Мій супутник і провідник Нікола був типовим якутом: у нього довгі тонкі руки, маленькі криві ноги, повільні і важкі рухи, його ідеалом було нічого не робити, багато їсти і розжиріти. Та, незважаючи на цей «ідеал», він був чудовий, ретельний робітник і невтомний ходак. Природа нагородила його великою життєрадісністю: без неї Нікола навряд чи вижив би в «окаянному краї». А втім, для нього цей край зовсім не був окаянним: Якутія здавалася йому найкращим місцем на земній кулі, і Нікола не проміняв би її мох і коряві берези на розкішні пальми півдня.
Він або курив дерев’яну люлечку, або мугикав пісні про сонце, що не заходить на небі, про річку, про каміння, пролетілого птаха, про все, що бачить. А його чорні очі з трохи скошеними повіками бачили багато такого, що випадало з моєї уваги, незважаючи на те, що Нікола, як я переконався, не розрізняв деяких кольорів: занадто бідними були барви його батьківщини, і він бачив світ майже таким же сірим, як ми його бачимо в кіно.
— Сильно хоросо літо, — казав він, спльовуючи жовту від табаку слину. — Сильно тепло.
Він мав рацію: стояло незвичайно тепле для Якутії літо. Навіть уночі (коли сонне не заходило) температура не опускалася нижче від нуля, а вдень піднімалася до 30 Цельсія, а іноді й вище.
Ми лишили позад себе річку і почали сходити на гірський схил, зарослий шелюгою, модриною і чагарниковою березою. Хоч погода була дуже тепла, нам час від часу доводилося переходити полої, або «тарини» — цілі острівки ще не розталого льоду. Величезні тріщини — робота лютого холоду — вкривали землю густою сіткою, схожою на мереживо зморщок, які прикрашали обличчя Ніколи.
Стояла «червона ніч»: багряне сонце повільно котилося на півночі, забарвлюючи в червоний колір вершини горбів, вкриті снігом.
Ми благополучно перебралися через гірський струмок, і я вже почав роздивлятися навколо, вибираючи стоянку для ночівлі, як раптом Нікола зупинився, вийняв люльку, сплюнув і спокійно сказав:
— Крисить.
— Хто кричить?
— Соловік крисить.
Я прислухався. Жоден звук не долинав до мене.
— Я не чую, — сказав я.
— Далесє крисить! — і Нікола махнув рукою вбік. — Біда з ним, однасе.
— Якщо біда, то ходімо на поміч. Може, на мисливця напав звір…
— Як хосес. Ходімо. Не треба ходити на звіра, коли стрілить не умієс. Стрілить не умієс — ворона скривдить, — повчально говорив Нікола, швидко піднімаючись на гору.
Я ледве встигав за ним.
Ми пройшли не менше кілометра, коли, нарешті, і я почув приглушений крик людини. Слух у Ніколи був навдивовижу гострий.
Крик затих, і раптом я почув два глухих постріли.
— Сильно дурак. Спосатку крисить, а потім стрілить. Треба спосатку стрілить, — бурчав Нікола.
Ми видерлися на вершину і побачили заболочену гірську галявину. У кам’янистий берег впиралася драговина, поросла мохом. За декілька метрів од берега я побачив людську постать, наполовину засмоктану баговинням.
1
Барограф — самописний барометр, прилад, що записує послідовні зміни в тиску атмосфери. Анемометр (вітромір) — прилад для вимірювання сили або швидкості вітру.
2
Пассати і муссони — вітри постійного напряму.
3
Синоптичні карти — карти, на яких відзначають (кілька разів на добу) стан погоди в різних місцевостях у певний час.