Страница 101 из 112
Непомітно для себе Аріель перетворювався на здичавілу людину. На голові виросло довге волосся, ходив і літав він голий, тільки на стегнах була пов’язка з листя. Сорочку й простирало юнак дбайливо зберігав під камінням.
Цілими днями, оточений птахами і мавпами, він перелітав від дерева до дерева, шукаючи їжу, високо підіймаючись при найменшій небезпеці. Якби він здичавів остаточно, то так і скінчив би свої дні в джунглях. Цього не сталося, і причиною тому були приручені ним папуги.
«Лоліта! Нізмат! Шарад!» кричали вони з ранку до вечора, і ці крики лунали в його серці радістю і важким докором, змушували думати про свою долю.
Пригода в палаці раджі і зустріч з Пірсом залишили глибокий слід в душі Аріеля. Він немов одразу перейшов від свого штучно прищепленого інфантилізму до зрілості, хоч і сам ще не цілком усвідомлював зміну, що сталася в ньому.
Досі він був пасивним знаряддям у руках інших. У Дандараті він навчився лише симулювати, приховувати свої думки й настрої. Залишивши Дандарат, Аріель жив під страхом знову опинитися в руках Пірса. Паралізований цим страхом, він навіть не думав про якусь активну боротьбу, про те, щоб відстояти своє право жити так, як йому хочеться, а не так, як того хочуть інші.
Страх загнав юнака в ці нетрі, позбавив товариства людей, серед яких є й добрі, прирік на самотність. І раптом у ньому прокинулись людська гордість і обурення. Ні, він не залишиться в джунглях! Він полетить до людей і доб’ється свого права жити серед них!
Чому б йому не скористатися з своєї незвичайної переваги? Літаюча людина може багато зробити! Що саме — Аріель ще не уявляв, він ще мало знав життя людей. «Але час сам покаже, що треба робити», вирішив Аріель і почав збиратися в дорогу.
Він знайшов горіх, сік якого забарвлював шкіру в брунатний колір. У такому вигляді юнака можна було вважати за індуса і за європейця з сильним загаром. Забарвлення трохи блідло після купання, та все ж зберігалося. Він оглянув сорочку й простирало, виправ їх і навіть спробував випрасувати нагрітими на сонці каменями. Зібравши невеликий запас плодів, Аріель одного ранку вирушив у дорогу.
Розділ тридцять другий
«НОВОНАВЕРНЕНИЙ»
Пастор Едвін Кінгслі зняв окуляри, зітхнув, відкинувся на спинку крісла і підвів очі. На стіні перед ним висів портрет короля з довгастим англосаксонським обличчям і фамільними великими, трохи опуклими очима, рядом портрети віце-короля Індії, суворого лорда з тонкими губами, і епіскопа Кентерберійського в церковному облаченні. Король і віце-король повернули голови вбік, ніби одвертаючись від пастора, а епіскоп дивився з докором, як здалося Кінгслі, прямо в очі місіонерові, який не виправдав надій.
Що скаже його преосвященство, який досі протегував пасторові, коли прочитає його останній звіт?
Три тижні пастор Кінгслі сидів над цим звітом, намагаючись викласти стан речей у сприятливому для себе світлі.
Навернення жителів Індії до християнства спочатку йшло дуже добре. Кінгслі в своїх звітах давав зрозуміти, що причиною великих успіхів були його місіонерська ретельність і талант проповідника.
Насправді ж причина була інша: пастор залучав у стадо Христове овець — «язичників» — з найнижчих, найбільш зневажуваних каст. Для них перехід у християнство був вигідний, бо трохи поліпшував їх безправне становище. Немалу роль відігравали і срібні хрестики та дешеві подарунки, які одержували при хрещенні навернені до християнства. І раптом усе змінилося. Деякі індійські релігійні товариства, занепокоєні збільшенням кількості тих, що переходили в християнство, придумали для паріїв особливий обряд очищення, яке ставило їх у правовому відношенні на щабель вище. І хоч таке нововведення викликало заперечення з боку найбільш консервативних товариств «правовірних», воно мало успіх. Багато хто з паріїв віддавав перевагу очищенню над хрещенням. І місіонерським успіхам Кінгслі одразу прийшов кінець. Дедалі важче ставало залучати прозелітів. Відпадали од християнства і навернені.
Пастор Кінгслі опинився в дуже скрутному становищі. Він втратив апетит і спокій. Вдень пастор трудився до поту над хитромудрим звітом, уночі винаходив засоби, які могли б поправити справу. Він складав красномовні проповіді, робив місіонерські поїздки в найвіддаленіші селища парафії, але нічого не допомагало Цих язичників та ідолопоклонників можна пройняти лише чудом, довівши вищість християнського бога Але де дістати чудо?
— Джон! Сніданок містеру Кінгслі! — почув пастор голос своєї сестри, старої діви міс Флоренси Кінгслі.
Увійшов хлопчик-індус з підносом, на якому стояв димучий кофейник, чашка, тарілка з яєчнею та грінками.
Це був хрещеник «тітоньки Флоренси» (так звали в домі сестру пастора), Пареш, якому дали при хрещенні їм я Джон. На ньому був срібний пояс — подарунок хрещеної, заради якого він і хрестився, — на шиї хрестик і срібний амулет, що перейшов від покійних батьків. З ним Пареш—Джон ні за що не хотів розстатися.
Тримаючи кофе, пастор поглянув на хрест і амулет і, зітхнувши, подумав: «Ото всі вони такі. На грудях і хрест, і амулет, а в грудях…»
— Містер пастор, здається, занятий… — почув пастор з другої кімнати голос своєї дочки Сусанни. Вона з кимось говорила на хіндустані.
Містер Кінгслі насторожився. Може, це якийсь індус, що слухав його проповідь і забажав прийняти хрещення? І, забувши про сніданок, пастор нашвидку надів на піжаму халат і поквапливо вийшов у передпокій.
Перед ним стояв стрункий вродливий темношкірий юнак з довгим волоссям пустельника. На ньому була лише сорочка і якийсь дивний білий плащ. І в чому тільки не ходять ці тубільці!
— Ти до мене? — спитав пастор.
— Так, — скромно відповів юнак, опустивши очі. — Я хотів, містер, поговорити з вами… Але, здається, я невчасно?
Сусанна, дівчина років двадцяти, в полотняному платті, з побритою після тифу головою, похмуро дивилася то на батька, то на юнака.
Пастор, дізнавшись, що юнак прийшов з ним серйозно поговорити, запросив його в свій кабінет.
Нежданий гість назвав себе Біноєм. Він індус, сирота. Хоче віддати себе служінню богу. Вивчав брамаїзм, буддизм, коран, проте ці релігії не задовольняють його. Про християнство він знає, але хотів би глибше опанувати це віровчення. Що йому не подобається в релігіях його батьківщини? Те, що їх боги не проявляють себе видимо, відчутно, не приходять на допомогу людям.
Пастор насупився і подумав: «Він досить розвинений для тубільця, але в нього практичний розум. Цей рід лукавий вимагає знамення, чуда. З такими важко. Та все ж можна довести йому, що буття бога проявляється не тільки в чудесах, — далися всім їм ці чудеса!.. Головне — не випустити його, охрестити, що б там не було, хоч би це потребувало витрат більших, ніж срібний хрестик. У звіті повинні фігурувати нові «навернені»!
— Ми поговоримо про це з тобою, мій друже, — лагідно сказав пастор. — Але для цього нам доведеться часто бачитися. Де ти живеш?
— Я мандрівник, який шукає істинного бога, — відповів гість.
Пастор подумав трохи і урочисто заявив:
— Ти залишишся в мене, Біной! Так, так! У мене знайдуться куток і жменька рису для людини, яка шукає бога! Флоренса! — гукнув він. І коли увійшла сива кістлява жінка в чорному платті, він сказав їй: — Оце Біной. Сподіваюсь, твій майбутній хрещеник. Він житиме в нас. Відведи його в мансарду.
Тітонька Флоренса, з цікавістю оглянувши юнака, кивнула головою:
— Ходімо!
Коли вони вийшли, в кабінет пастора вбігла Сусанна.
— Послухай, батьку, — почала вона збуджено. — Мені здається, ти через свою місіонерську запопадливість забуваєш про все. Хіба не можна було поселити цього бродягу в церковного сторожа? Ці ж брудні цигани— розсадники зарази. Мало того, що я хворіла тифом, треба ще заразитися холерою або чумою!
— Жодна волосина не впаде з голови людини без волі божої,— повчально відповів містер Кінгслі, намагаючись приховати ніяковість.