Бронзовий чорт

За березами почалася позаторішня, поросла вже кущами спаль, а за нею виблискувало озеро. Між комишами тягнулася вузька піщана смуга, на ній чорнів старий, підгнилий човен, вода хлюпалася в ньому, та вони спустили, його в озеро й попливли, відштовхуючись жердиною, вздовж прибережних комишів. Далі починалося мілководдя, за ним – піщаний берег.

Катря, соромливо позираючи на Юрка, швидко роздяглася – вони купалися і загоряли, поки сонце зовсім не спустилося на спадень, і тоді пішли до хутора, тримаючись за руки, якісь принишклі, стомлені й стривожені…

Майор Бобрьонок з задоволенням зняв чоботи і, поки Толкунов лазив на дерево, дав ногам перепочинок. Дивився, як спритно піднімається на дуба капітан, – той нарешті дотягнувся до білого клаптя, зняв з гострої обламаної гілки обережно, немов це був не звичайний шовк, а міна уповільненої дії. Сів верхи на товстелезній гілці, розправив шмат на коліні, навіть для чогось погладив рукою і лише по тому сказав:

– Справжній німецький парашутний шовк, майоре. Двох думок бути не може.

Бобрьонок нічим не виявив радості, хоч звістка справді була приємною. Отже, вони не помилилися і перший слід нарешті знайдено.

Майор зиркнув на годинник. Восьма година тридцять чотири хвилини. Пости протиповітряної оборони вперше засікли німецький літак о другій ночі, і через шість з половиною годин вони вже мають перше підтвердження того, що літак викинув парашутистів. Непогано, навіть дуже непогано, іноді такий розшук затягується на добу, дві й навіть більше. Що ж, подумав, вважатимемо, що нам пофортунило. Поки Толкунов спускався з дуба, Бобрьонок взувся. Взявши у капітана шовковий шмат, уважно роздивився його.

– Парашут зачепився краєм, – мовив упевнено. Перевів погляд на дерево. – Довелося смикати. Ось і обірвали.

– Чи обірвав, – уточнив Толкунов.

– Так, може, парашутист був один, – погодився Бобрьонок. – Принаймні не пощастило йому… – роззирнувся з задоволенням довкола. Справді, якби парашутист опустився бодай на кілька метрів від дуба, потрапив би на галявину. На світанку диверсант знайшов би зручне місце, закопав парашут, шукай його в цих лісах хоч тиждень.

Але чи один парашутист?

Німці, як правило, закидають групи з трьох-п'яти чоловік. Диверсанти чи шпигуни з вибухівкою, рацією, зброєю…

Щоправда, в цьому разі міг бути й один. Полковник Карий казав, що за розвідувальними даними стало відомо: німці готують якусь важливу акцію в зоні розташування тилів їхньої армії. Приблизно по лінії залізниці Сарни – Маневичі – Ковель. Тут одному не впоратися. Якщо, звичайно, диверсія. Шпигунові також важко без рації. Правда, він може мати явки, зв'язкових, яких гітлерівці залишили тут під час війни.

Але ж, хай там що, їм з Толкуновим треба шукати. Нема іншого виходу – тільки шукати. Огледіти буквально кожен квадратний метр лісу, бо диверсанти, зрештою, не можуть не лишити слідів…

Толкунов похмуро подивився на майора.

– Розійдемося? – запитав кислим тоном.

Бобрьонок не звернув уваги на капітанову похмурість: уже звик до того, що Толкунов майже не сміється, та й взагалі хто й коли бачив усміх на його вустах? Така вже вдача у капітана, але ж прекрасний розшукувач, іншого такого нема в контррозвідці армії, може, й цілого фронту.

Толкунову дають найважчу роботу, й він ніколи не заперечує – бурмоситься, а робить, зрештою, комусь же треба робити, така вже в них професія – виловлювати німецьких шпигунів.

Може, це й позначилося на характері Толкунова?

Либонь, ні, он Непийпиво три роки в контррозвідці, дві зірочки на погони заробив, на його рахунку півтора десятка диверсантів, а такий веселий, що позаздрити хочеться: з широкого, вкритого ластовинням обличчя доброзичлива усмішка, здається, і не сходить.

– Розійдемося, – погодився Бобрьонок і поклав парашутний клапоть до сумки. Притупнув правою ногою, перевіряючи, чи добре накрутив онучу, лишився задоволений і дістав карту. – Ти візьмеш цей квадрат, – окреслив і показав Толкунову, – рухатимемося в напрямку Жашковичів, зустрічаємося, якщо, звичайно, нічого не станеться, об одинадцятій на дорозі – третій кілометр від Жашковичів.

Толкунов вислухав наказ, повернувся і пішов, нічого не сказавши. Але майор не виказав свого незадоволення, головне, що капітан зрозумів завдання, а в тому, що він виконає його найретельніше, в Бобрьонка не було жодного сумніву.

Майор стояв і дивився вслід Толкунову. У поношеній, вицвілій від сонця й поту гімнастерці, збитих ялових чоботах той нагадував піхотного капітана, який не виходив із своїм батальйоном місяць чи два з безперервних затяжних боїв.

І йшов Толкунов втомлено, засунувши пальці за пас, справді гарний, майже новий широкий офіцерський пас: виміняв його недавно разом з портупеєю в якогось інтенданта. Кобури, правда, Толкунов не поміняв. Почепив на новий пас стару й подряпану із звичайним офіцерським ТТ. Більшість розшукувачів віддавала перевагу парабелумам та наганам, але Толкунов не розлучався з ТТ. З ніш він прийшов до Смершу – звичайний піхотний лейтенант, командир взводу, якого примітив полковник Карий, а Карий рідко коли помиляється: полковник відомий, мабуть, не лише на їхньому фронті, ас контррозвідки, і ніхто по знає, скількох гітлерівських шпигунів він знешкодив.

І що побачив Карий у похмурому взводному? І чого саме на Толкунову зупинилося його око? Але ж шляхи полковника, як і господні, несновідимі. «Приглянувся…» – лише відповідав. А чому приглянувся?

Зрештою, в кожного є свої секрети; і сам іноді не знаєш, чому вчиняєш так, а не інакше.

Бобрьонок ще раз зиркнув услід Толкунову й подумав, що, можливо, помінявся б з ним зброєю, хоч і мав справді гарного парабелума. Толкунов із свого ТТ за десять-п'ятнадцять метрів пробиває підкинуту консервну бляшанку, пробиває щоразу, не влучить, може, один раз із сотні, але ж який дурень сто разів підряд кидатиме бляшанку?

Бобрьонок також не пас задніх у стрільбі, проте зрівнятися з Толкуновим не міг. В глибині душі визнавав, що, певно, в капітана око зіркіше й рука твердіша, але в колі товаришів казав, що Толкунову просто пофортунило з пістолетом.

Капітанова постать уже зникла в кущах, і Бобрьонок повільно рушив в обхід галявини. Навряд чи в ній закопано парашут; траву й квіти ніде не прим'ято, майор неодмінно побачив би людські сліди, – та й чого диверсантові виходити на відкрите місце? Мусив триматися гущавини. Обігнувши шипшинові кущі, Бобрьонок вийшов на край невеличкої улоговини. Дно вкрите густими заростями папорті, на піщаних схилах чагарники, непогане місце для райника. Майор рушив дном байраку, однак так і не побачив жодних слідів і, лише вибираючись з нього, зачепився оком за щось білувате.

Бобрьонок зупинився: невже ще один парашутний клапоть?

Майор підібрався до нього згори, щоб нічого не витолочити. На траві лежав шмат бинта, звичайна, трохи бруднувата марля, і кров'яні плями проступали на ній.

Опустившись на коліна, Бобрьонок мало не обнюхав траву навколо. Чоловік, який користувався бинтом, знайшов зручне місце. Трава низька, наче скошена, на такій сидітимеш, не залишивши слідів.

Чоловік примостився на невеличкому горбочку, опустивши ноги. Так і є, лишилися навіть сліди від закаблуків. І поранений… Майор понюхав бинт: ще не вивітрився різкий запах йоду.

Бобрьонок заховав бинт до сумки. Тепер мусив знайти сліди людини, котра влаштувалася на краю байраку.

Майор зробив одне широке коло й нічого не примітив. Друге, третє… Нарешті його наполегливість дала наслідки: слід чітко проглядав у низині, порослій мохом, – вологий грунт осів під кроками людини, взутої в чоботи, це майор знав тепер абсолютно точно, йшла людина у важких чоботях. Йшла з лісу до дороги, бо метрів за триста тягнувся путівець до великого села Жашковичі. А з Жашковичів рукою подати до шосе на Маневичі.

Раптом Бобрьонок аж свиснув од несподіванки і опустився коліньми просто на вологий мох, забувши, що може забруднити майже зовсім нове галіфе.