Страница 7 из 59
Одразу за стожарнею тихо лебеніла вода. Юрко стрибнув стругу, мало не замочивши ноги, свиснув дроздом і одразу почув свист у відповідь.
Роззирнувся, та нікого не побачив, – подумав, що це справжній дрозд передразнює його, посвистів ще, але тепер дрозд мовчав, тільки якась птаха закугикала вдалині.
І раптом зозуля: «ку-ку…»
Гарно, коли серед вічного лісу кує зозуля – є в її одноманітному куванні неповторна мелодія, вчувається і сум, і радість від того, що є ліс, трави й сонце, що можна вільно літати в прозорому повітрі…
«Ку-ку..»
У такі хвилини можна обійняти весь світ.
Десь зовсім близько засвистів дрозд, і Юрко щасливо опустився на траву. Так подавала голос лише Катря – он вона, стоїть між березами, сама як берізка, висока й струнка, сміється, свистить дроздом, і цей свист разом з зозулиним куванням летить поміж берез і лип, поміж могутніх дубів – чудова й дивовижна лісова музика.
Хлопець простягнувся на траві горілиць, чекаючи, бачив тільки сине небо з рідкими хмаринами, й рожевий дзвіночок хилитався на його тлі. Нараз видалося, що він справді задзвонить, Юрко прислухався і, здається, почув дзвін – не грубе церковне бамкання, а мелодійний срібний квітковий передзвін, який лунає тільки на лісовій галявині в ясну погоду, – цей дзвін може почути лише справді щаслива людина.
А в тому, що він найщасливіший у світі, Юрко не сумнівався ні на мить.
Бо Катря вже біжить до нього, він чує її легкі кроки і, навіть заплющивши очі, бачить, як червона заплітка теліпається в косі.
Катря простягнулася поруч, дихнула Юркові у вухо, засміялася дзвінко й голосно, та хлопець застережливо підвів руку.
– Чуєш?.. – запитав пошепки. Дівчина прислухалась.
– Зозуля?
– Дзвіночок… – Юрко торкнувся квітки, й вона задзвонила нараз урочисто, цього дзвону Катря не могла не почути, дівчина одразу збагнула це й лише поклала на знак згоди долоню на його щоку, дивна згода закоханих, коли зрозуміло все на світі.
– А ти засмучений, – нараз мовила Катря і запитально подивилася Юркові у вічі.
– Ні, мені гарно.
– Ти про що думаєш?
– Про тебе.
– І я про тебе. Чого Сорока кликав?
– Справи…
– Ну, не крийся!
– Завтра вранці йдемо…
– Куди?
– Далеко.
– Не смій! – вигукнула. – Нікуди не підеш!
– Не можна.
– А я не хочу.
– І я не хочу.
– От і гаразд. – Катря сіла й запитала вже зовсім розважливо: – Хто тебе в Сороки тримає?
– Я сам.
– Авжеж, сам. Он люди хліб збирають, а ви з автоматами бавитесь.
– Не кажи так, ми ж за діло.
– Всі кажуть: за діло. А діло – це робота. Німців поперли, яка армія пройшла, сиди та роби діло, а ви й досі по лісах вештаєтесь…
– Так за свободу ж… – Юрко подивився на Катрине розпашіле від збудження обличчя, побачив зовсім-зовсім близько сині, синіші за небо очі й додав невпевнено: – За народ ми…
– А батько в Підгайцях днями школу відкривають, – наче між іншим мовила Катря, але Юрко зрозумів увесь глибокий підтекст її слів.
– Щоб учити дітей більшовицької науки, – заперечив.
– За німців зовсім нічого не вчили. Твою гімназію коли закрили?
– У сорок першому.
– От бачиш. А ти в університет хотів. У Львові університет скоро відкриють.
– Може, й відкриють, – погодився Юрко, але удав, що це йому байдуже: навіть заплющив очі й почав обкушувати якусь гірку стеблину.
– А я поїду до Ковеля.
– Ти? – не повірив Юрко. – Коли?
– Днями.
– Звар'ювала?
– Як бачиш… – дівчина засміялася безжурно, але ж якась силуваність відчувалася в її сміху.
– Що там робитимеш?
– До тітки.
– Ти ж не збиралася…
– А ми з мамою вчора вирішили.
– А я?
– Захочеш, приїдеш.
– Чого ти не бачила в Ковелі? – Юрко швидко підвівся, сів, поклавши Катрі руки на плечі й зазираючи у вічі. – Чого?
– Піду в школу.
– А в Підгайцях?
– Тут тільки сім класів, а я у восьмий.
– Так з тебе ж сміятимуться: сімнадцять років – у восьмий…
– Най сміються, все одно вчитимусь. А потім Львова…
– Катрунцю, – нараз мовив Юрко жалібно, хочеш кинути мене?
– Ні.
– То що ж?
– Давай разом.
– Не можу, – похитав головою, – маю обов'язок.
– Поїдемо до Львова, там в університет вступиш.
– Хто мене візьме?
– Тато казали: хто з бандер добровільно здається, більшовики прощають.
– Так я й повірив…
– У Підгайцях на сільраді відозва…
– На сільраді? – подивувався Юрко. – Сорока їм пропише відозву!
– Червоні німців доб'ють і за вас візьмуться.
Юрко безвільно махнув рукою. Чесно кажучи, він думав так само, але що вчиниш? Піти від Сороки лячно, есбісти лютують, зрадникам бандерівського руху, кажуть, нема прощення, двох стрільців з їхнього куреня, від яких тільки почули розмову про вихід з лісу, задушили удавками – так, мовляв, буде з кожним і ОУН всюди знайде відступників.
Сидів, похнюпившись, потім рішуче підхопився, випростався й мовив:
– Ти, Катрунцю, зачекай… – Подав дівчині руку, пригорнув до себе – високий, сильний, ставний і рішучий, принаймні сам видавався собі таким. – Зачекай лише тиждень, я повернусь, і ми все вирішимо.
Дівчина поклала йому руки на груди, підвела очі, обпекла блакиттю, і Юрко одразу втратив усю свою рішучість, а вона скуйовдила йому русявого чуба й засміялася тихо.
– Дурний ще, – прошепотіла. – Вирішувати слід зараз: лишаєшся з Сорокою чи зі мною. Два шляхи тільки – туди або сюди.
– З тобою, – мовив Юрко, – тільки з тобою, бо без тебе мені погано.
Засміялася щасливо й припала хлопцеві до грудей. А він дивився на червону заплітку в чорній косі.
«Дивно, – подумав, – Катря чорнява, а очі сині, невже таке може бути?»
Не повірив сам собі й підвів її обличчя долонями – очі справді горять блакиттю, і в них можна дивитися все життя.
Нараз відпустив дівчину, ступив крок назад, подивився так, буцім не бачив ніколи, – і Катря навіть знітилась. Стояла у кофтині з білого лляного полотна, яскраво розшитій химерними квітами, простій темній і зовсім не новій спідниці, засмагла й білозуба, неймовірно вродлива й струнка, але якась розгублена під пильним Юрковим поглядом.
– Ну, що тобі? – запитала. – Чого втупився?
– Кохаю тебе.
– Казав уже.
Юрко радісно свінув очима.
– Мені без тебе не жити.
– Хіба я йду від тебе?
Ступив до Катрі, підняв на руки, легко, немов мале дівча, й закружляв по галявині. Потім, нараз утративши дихання, опустив обережно, буцім могла розбитися, і запитав:
– То почекаєш тиждень?
– Знов своєї? – розгнівалась. Юрко наморщив чоло.
– Ну, не можу я… – сказав прохально. – Ми ж домовились, і я не хочу порушити слово. Мужчина я чи ні – і слово мушу мати мужське, непорушне.
– Куди йдете?
Юрко забув про сотникові настанови, та й які можуть бути таємниці від коханої?
– До Квасова.
– Де це?
– Далеко, сто верст.
– Для чого? – посуворішала, – Я не хочу…
– Ти ж знаєш, в мене руки чисті.
– Якась акція?
– Треба зустріти когось… -.невизначено відповів Юрко. Зробилося соромно – справді, не міг сказати, що йде зустрічати агентів чи провідників з-за лінії фронту. Катря, напевно, не зрозуміла б його. Щиро поклявся сам собі: це буде його останнє діло – все, з нього досить, а якщо справді на сільраді висить відозва…
Подумав трохи й мовив:
– Якщо за тиждень не повернусь, їдь до Ковеля.
– А ти?
– Від Квасова до Ковеля ближче.
Катря взяла Юрка за обидві руки, але не притулилася, як раніше, хотіла бачити його очі.
– Ти прийдеш?
– Як же я без тебе!
– Знайдеш мене в тітки. Вулиця Піщана, сім.
– Піщана, сім, – повторив. – Через тиждень обов'язково чекай на мене.
– Чекатиму.
Катря посміхнулася чомусь сумно, та не витримала, зареготала й побігла галявиною до березового гаю. Юрко біг за нею, дивився, як миготять її засмаглі босі ноги, тріпочеться на вітрі червона стрічка.