«Чорна зоря»

—Її взяли на роботу сьогодні перед восьмою, — сказав Пулпан.

— Хтось міг знати, що вам потрібна офіціантка? — спитав Трампус.

Соумар притакнув:

— Про це знали багато. На дверях лікарні завжди висить оголошення, що нам потрібні люди. Весь час бракує людей. Жінка могла й не показувати фальшивої рекомендації — таку гарну прийняли б і без неї.

— Хто її приймав?

— По суті, ніхто: прийшла до канцелярії з рекомендацією, подумали, що все вже вирішено. Оскільки вона зголосилась одразу стати до праці, то її залюбки послали на кухню. Формальності виконали б пізніше, у вільніший час. Куховарка, коли та особа сказала, що її послали з канцелярії, вирішила, звісно, що її вже зарахували. Що, зрештою, так і було.

— Бачу, вони все добре продумали, — зауважив Трампус. — І їм пощастило над усяке сподівання. А я, дурень, — обурено напався на Соумара, — я гадав, що пані Салачова тут у цілковитій безпеці. Нарешті скажіть мені, будь ласка, невже до бланків санаторію так легко доступитися?

— На жаль, легко, — потвердив Пулпан. — Пан професор не терпить, коли приймальню замикають.

— Пулпан каже правду, — мовив Соумар. — Я ніколи нічого не замикаю. Замикати — це, по-моєму, означає виявляти недовіру до людей.

— Будь ласка, — дорікнув Пулпан, — ось вам наслідок. До приймальні може, прийти будь-хто, і навіть тут, як бачите, на столі пана професора лежить ціла купа бланків.

— Цього, на жаль, я не можу заперечити, — визнав розгублений Соумар. — Я чинив нерозумно, і, мабуть, доведеться від сьогодні замикати. Але страшно незручно, коли в людини повна кишеня ключів.

— З цього всього випливає,— сказав Трампус, — що ми стоїмо перед складною операцією. Приміром, Барбаросса…

— Чого це ви без кінця: Барбаросса та Барбаросса? — буркнув Соумар.

— Я хотів сказати: той гангстер, очевидно, добре знав, що на вашому столі валяються бланки. А що це й справді так — бачу на власні очі. Далі йому мало бути відомо, що ви не любите замикати приймальню. Потім співробітник Барба… я хотів сказати — того гангстера, мабуть, міг домовитися із швейцаром або з кимось із персоналу, бо…

— Цього йому не треба було робити, — гірко зазначив Пулпан, — бо до нас щодня вільно проходить сила-силенна людей.

— Як до голубника?

— Майже.

— Колега Пулпан трохи педант, — винувато промимрив Соумар. — Моя недбалість діє йому на нерви. Сьогодні його зверху, але він мусить визнати, що аж донині все було гаразд. Я ж особисто не вважаю, що лікарня має скидатися на в'язницю, не люблю перепусток і допитів. Безперечно, той, хто послав сюди цю гарненьку й небезпечну особу, знав, що на моєму столі лежать бланки і їх легко взяти.

— З вашого дозволу, ось вам і мій глек на капусту, — втрутилася Трекова, котра давненько вже чекала нагоди показати свій хист — Таж не обов'язково, щоб цей бланк поцупили отут. З таким самим успіхом могло це статись і в нас.

— У вас? — вигукнув Трампус.

— Так, пане, у віллі в нас цих бланків до біса.

— Але як вони там опинились?

— Та, — почав пояснювати Соумар іще винуватішим голосом, ніж перше, — частину цьогорічної відпустки я провів у віллі пані Салачової. Бачте, Ліда подорожувала, і на віллі нікого не було. Я ж нікуди не міг поїхати, бо мав багато хворих, яких совість не дозволяла кинути вмирати без лікарської допомоги. Це улюблений вислів Ліди, котра лиха на лікарів, як Мольєр. Окрім того, я давно вже збирався впорядкувати альпінарій. Тож, аби мати бодай якусь відпустку, я поклав після обіду приймати хворих у віллі. Зрозуміло, довелось узяти бланки. Що це небезпечно, мені й на думку не спало. Їх там, мабуть, трохи зосталося.

— Зосталася їх там аж кілограмова пака, — пояснила Трекова, — Мадам писала на них у кабінеті свої нотатки, а днями я знайшла їх, мабуть, зо два десятки ще й у альтанці.

Трампус зацікавлено подивився на економку. З першої ж хвилини йому здавалося, що Барбаросса не міг протягом такого короткого часу виконати стільки складних операцій. На замах у лікарні він, очевидно, зважився в останню хвилину, після провалу другого нападу на віллу. Але саме тоді він прихопив бланки і на цьому побудував сміливий і складний план, як усунути Соумара. Що санаторію потрібна офіціантка, він міг легко дізнатися, адже дехто з його людей, котрі напевно шукали тут Салачову, побачили на воротях оголошення. Але як він підробив Соумарів підпис?

— Це ваш підпис? — спитав Трампус професора, показуючи на аркуш, що його приніс Пулпан.

Соумар стенув плечима, винувато дивлячись на кривулю, яку йому показував Трампус.

— Цього я вам, друзі, не скажу. Чому? Бо в мене десять чи двадцять розчерків — залежно від того, наскільки я поспішаю. Мій підпис знає сила людей, і зрештою він дуже простий. Відтоді, як хтось, підробивши мій підпис, хотів видурити морфій, я ставлю на відповідальних рецептах ще й печатку. Втім, — додав він єхидно, — інколи замість мене підписується колега Пулпан. Я йому довіряю.

— Відколи живу, я не мав двох таких кепських спільників, як ви і пані Салачова, — роздратовано сказав Трампус. — Я починаю боятися, що, поки ми тут з вами розбалакуємо, її хтось поцупив. Або ж вона сама втекла, щоб нам іще більше допекти.

— Найнебезпечніша для Ліди людина — це вона сама, — відказав Соумар. — Я хочу сказати, що ми легко вбережемо її від будь-кого на світі, тільки не від неї самої, якщо вона цього не бажатиме. А тут, у лікарні, вона в безпеці. Проте мушу сказати, що я перестаю собі довіряти, оскільки ви і колега Пулпан — зрештою, і пані Трекова — протягом короткого часу виявили стільки випадків, які свідчать про мою необачність і злочинну недбайливість…

— До її палати може заходити персонал?

— Авжеж. У санаторії двері не замикаються. Однак не забувайте, що перед її покоєм постійно чергує сеетра-жалібниця, а тепер ще й хтось із ваших людей. Гадаю, що до неї офіціантку не пустили б, якби вона й спробувала туди увійти, оскільки наказ звучить ясно: «Дати пані Салачовій спокій, поки не прокинеться». Але коли б вона прокинулась і захотіла їсти, то їжу їй принесла б ота лиха офіціантка, яка хотіла отруїти мене.

— А піхто не може залізти до неї у вікно?

Соумар злякано подивився на Пулпана, але той відказав:

— Це виключено — під вікнами ходить ще один чоловік із криміналки. Залізти у вікно могли б тільки, прибравши детектива, як це спробували вчинити з вами. Я відразу про це подумав і пішов подивитись. Усе гаразд, та сирена до нього не підходила й не приносила чудової шинки, якою він, мабуть, спокусився б. А втім, я дивуюся, пане, чому ви не звеліли шукати ту дівицю. Трампус махнув рукою:

— Ми її шукатимемо, але не думаю, що впіймаємо раніше, ніж розлущимо головний горішок: треба дізнатися, хто її сюди послав. Іншого входу, крім дверей, до кімнати пані Салачової нема?

— Ні,— відказав Соумар, — наш санаторій — старий міцний будинок з товстими стінами. Ніхто до нього не підкопається. Втім, обидва сусідні покої зайняті. Ми те крило звемо дипломатичним відділенням. Одна сусідка Лідина — дружина датського консула, а праворуч од неї у другій палаті лежить урядовець із міністерства промисловості.

Трампус пройшовся по кімнаті. У нього визрівав план, і він вирішив здійснювати його, коли Соумар не дуже перешкоджатиме. Трампус був у становищі полководця, який мав стерегти три далекі одне від одного бойовиська, — будинок на Вінічних горах, лікарню і Жегушиці; тож він поклав собі спростити справу, викресливши одне з них — лікарню. «Якщо буде змога, звелю перевезти Салачову до вілли, де її легко стерегти і водночас бути напоготові зустріти у всеозброєнні Барбароссу…»

Трампус одвів Соумара вбік і виклав йому свій план.

— Коли не помиляюся, — гнівно проказав Соумар, — це нова пастка для мене, як каже Трекова. Хочете припнути мене до вілли під приводом, ніби я повинен бути весь час біля Ліди?

— Цього я зовсім не мав на меті, та, їй-право, це добра думка.

— Так я вам і повірив, — сказав Соумар. — Проте, як лікар, визнаю: для неї ліпше лежати вдома, а не тут.