Капітан далекого плавання

Несподівано за спиною почув голос:

— Доброго вечора, пане Баділа!

Озирнувся. За кілька кроків стояв дуже високий чоловік, худий, з потворним обличчям. Ніс, наче дзьоб у сови, гостре підборіддя, гострі вилиці, миготливі водянистого кольору очиці. Лиса голова, схожа на диню, блищала, як більярдна куля. На потилиці стирчали рештки сивого волосся. Над очима стовбурчились сиві, як і вуса, острішки брів. Незнайомий був одягнений у бездоганний вечірній костюм, його негарний вид компенсувався великою фізичною силою, хоч той чоловік був років шістдесяти п'яти. Раду ледве зумів приховати подив:

— Доброго вечора й вам.

— Я засмучений, примусивши вас три дні нудьгувати на кораблі, але повірте, довелось відлучитись у дуже важливих і невідкладних справах.

Усміхаючись, він простяг руку. Велетень не вважав за потрібне відрекомендуватись, тому Раду навмисне спитав:

— Ви Капітан далекого плавання?

— Так мене зовуть. А ви дуже нудьгували ці дні? Велетень обережно сів у крісло, яке затріщало під його вагою.

— А ви як гадаєте? — спохмурнів Раду.

— Не думаю. В компанії з міс Голлу жоден мужчина не зможе нудьгувати. Хто ви, пане Баділа?

— Вам хочеться пожартувати? Ви ж знаєте моє прізвище. Чи, може, ваші посильні, пан Вал і той другий, викрали мене помилково?

— Хто ви?

«Або я говорив не так, або він має якусь підозру. Чи він, і мене впізнав? — захвилювався Раду. — Коли його не попередили з Румунії, то чи може йому спасти на думку, що п'ятнадцятирічний хлопчина, якого він знав двадцять сім років тому, став майором державної безпеки?»

— Коли не знаєте, хто я, то для чого посилати своїх людей, щоб мене викрали, й навіщо ваші люди нишпорили в моїх речах у поїзді?

Велетень мовчки смоктав сигару, не дивлячись у його бік. Мабуть, про щось напружено думав.

— Звідки вам відомо, що мої люди цікавилися вашим багажем? Не уявляю, щоб вони так погано й грубо працювали.

— Не можу оцінити їхнього професіонального вміння, проте вони виявились не дуже уважними.

— Чи не пропало у вас щось після того?

— Мій скромний багаж службовця не міг являти особливого інтересу для підісланих вами людей. Йоган Ольсон і його вродлива коханка Малла, по-моєму, не дуже цікавились грішми. Все ж вони чомусь лізли до моїх особистих речей, а не до сумки дипкур'єра.

Отже, до вашої сумки дипкур'єра ніхто не-лазив?

— Ні.

— Це правда. Вашої сумки ніхто не відкривав. Люди працювали згідно з інструкцією.

— Скажіть, чому ви тримаєте мене на цій яхті?

— Пане Баділа, тут лише я можу ставити запитання, а не ви. Мене цікавить робота моїх людей, де б вони не працювали. Відповідайте зі всіма подробицями. Згода?

— Авжеж, — буркнув Раду.

— Отже, він назвав себе Йоганом Ольсоном, а вона як?

— Малла.

— Малла — це ім'я, а прізвище?

— Прізвища не називала.

— Вона видалася вам вродливою?

— Навіщо запитуєте? Невже знайдеться хоч один мужчина, якого не зачарувала б її врода?

— Ви помітили в ній щось особливе?

— Хоч вона й негідниця, але може легко завоювати довір'я у телепнів.

— А він яке враження справив на вас?

— Не знаю, що й сказати. Ольсон — цікава, добре вихована людина. А взагалі обоє вони виглядають химерними, дивакуватими.

— Останнє запитання, пане Баділа, яке вимагатиме від вас особливих подробиць: мені хочеться знати, як саме ви познайомились, як розвивалися події з першої хвилини й до останньої, коли ви розлучилися. Здається, вони раніше від вас зійшли з поїзда?

— Так, вони зійшли у Відні, а я — в Берні.

— Слухаю вас, пане Баділа. Тільки прошу з подробицями, якнайбільше подробиць…

— Оце й усе? — спитав шеф тресту, коли Раду замовк.

— Все. А як ви оцінюєте їхню роботу?

— Посередньо. Це оцінка, яку вони заслужили.

— Чому так? — спитав Раду більше з професіональної цікавості.

— З чого ви зробили висновок, що вони порпались у вашій валізі? Чому саме вони, а не хтось інший?

— Бо лише тоді, коли я пішов з ними у вагон-ресторан, мої речі залишались без нагляду.

— Бачите, оце їхня невмілість. Ви відразу зрозуміли, що, крім них, ніхто не міг лазити до ваших речей.

— Пане… Чому ви зветесь Капітан далекого плавання?

— Так мене називають. Взагалі в мене дуже багато прізвищ. За життя я мав їх аж сорок вісім.

—І ви всі їх пам'ятаєте?

— Майже всі, навіть ті, від яких відмовився. Наприклад, у Румунії мене звали колись Шункеріке.

«Знаю. Дядько Шункеріке — друг дітей. Тебе я відразу впізнав… А ось ти мене не впізнаєш. Це й не дивно, хоча я колись врятував тобі життя. Але ж минуло вже стільки років. Звідки тобі пам'ятати того хлопчину?»

— Шункеріке? — роблено здивувався Раду. — Яке ж це прізвище, скоріше всього це прізвисько.

— Прізвище, прізвисько… Яке це має значення? Все-таки ви маєте велике щастя, пане Баділа, що ви румун.

— Чому?

— Бо ви румун. Як у нас ведеться, то не я особисто займаюсь тими, що потрапляють у наші руки. Маю інші, важливіші справи.

— Отже, для мене ви зробили виняток?

— Так.

— Чому ж?

— Ви румун, а я теж народився в Румунії і колись там чудово пожив.

— То ви перебіжчик? — наївно спитав Раду.

— Я виїхав з Румунії тоді, коли такого слова ще не було.

— Не знаю, коли цей факт, пане…

— Можете звати мене — Шункеріке.

— Не знаю, пане Шункеріке, чи та милість матиме і надалі для мене якесь значення.

— Пане Баділа, я звик, щоб мені відплачували за мою увагу.

— Отже, я теж повинен платити?

— На жаль, так, пане Баділа.

— Доведеться вас розчарувати. Я зовсім не схильний ні до якої плати, пане Шункеріке.

— Це ми ще побачимо. Сподіваюся, ви хоч трохи здогадуєтесь, чому вас привезли на яхту?

— Коли я працюю в Міністерстві закордонних справ, то було б дивно, коли б я не здогадався.

— Правильно, пане Баділа. Ви нам дуже потрібні.

— Поясніть детальніше, кому цікава моя робота, точніше, яка держава нею цікавиться.

— Ніяких держав. Ви потрібні тресту «Туман».

— Мені казали про діяльність вашого тресту, що він займається «приватними таємними розслідуваннями».

— Вам сказали істину.

— Як же треба розуміти оті «приватні таємні розслідування»?

— У вас є хоч невеличка фантазія, пане Баділа?

— Припустімо, що так.

— Якою б ваша фантазія не була, ви не зможете собі уявити й десятої долі тих справ, якими займається наш трест.

— Наскільки я зрозумів, то у сферу «приватних таємних досліджень» входить і шпигунство.

— Ви не помилились.

— Отже, мене викрали з метою примусити шпигувати на користь тресту «Туман».

— Вгадали, пане Баділа. Але запевняю, це така професія, як і всяка інша. Правда, вона пов'язана з багатьма небезпеками, особливо в якійсь комуністичній країні, зате добре оплачується.

— Гаразд, але ж ваш трест повинен працювати в інтересах якоїсь держави. Хотів би знати, якої саме.

— Глибоко помиляєтесь, пане. Ніякій державі ми не служимо. Єдина наша мета — вигода. Трест здобуває приватні інформації й продає тому, хто найбільше платить. Інформація, пане Баділа, — це такий самий крам, як і всякі інші, й за певних умов цінується дорожче, ніж золото.

Як приватне підприємство, ми володіємо найбільшими прибутками, бо в нашого краму нема браку. Адже найпростіша інформація має певну ціну, треба лише вміти знайти на неї покупця. В цьому й полягає заслуга нашого тресту. Насамперед треба дізнатися, кому потрібна та чи інша інформація, й вигідно її продати. Наш трест, пане Баділа — величезне підприємство з величезним капіталом. Це дозволяє нам по-королівськи платити тим, хто погоджується працювати для нас. Яка у вас місячна заробітна плата?

— Трохи більше двох тисяч леїв.

— Це до смішного мізерна сума. Якщо ви погодитесь працювати для нас — матимете щомісяця втричі більше.

— Пане Шункеріке, я не продаюсь і своєю совістю не торгую! — вдавано сердито вигукнув Раду.