Капітан далекого плавання

— Полонений, прийнятий з такими почестями… Ви відчуваєте нашу приязнь?

— До того, поки не дізнаюся ціни, яку повинен платити за вашу приязнь, я не можу шанувати вашої в'язниці.

— Ой, який невдячний!.. Що ж мені робити? З ким потанцювати? Вал навіть ніг не може переставляти. В танцях він жахливий неук. Прошу, потанцюйте зі мною, хоч один раз.

Вони почали танцювати.

Вал стежив за ними, й щаслива усмішка розквітала на його обличчі, наче в батька, який спостерігав перший вихід своєї доньки на бал. Правда, він міг усміхатись і з інших причин, хоч таки був обдурений. Вважав, що все йде по заздалегідь наміченому плану. Навіть оці відвідини міс Голлу були однією із ланок того плану.

Раду було приємно кружляти в танці. Міс Голлу мала таке гнучке тіло, що кортіло стиснути її в обіймах.

— Ти не уявляєш, Вале, як він майстерно танцює,— похвалила міс Голлу, коли скінчився танець. — Хтось мені казав, що молодь у Румунії… Чи не ти, Вале?

— Міс Голлу, я глибоко ображений, коли чую таке. Ти про мене поганої думки.

— Хтось усе-таки казав. Пане, за такий танець я приготую вам коктейль. Тільки, коли не хочете, не пийте, бо я не люблю п'яних мужчин.

— Міс Голлу, від одного келиха я не п'янію.

Напій вогнем розлився по жилах. На душі стало легко, й весело. Захотілося співати, танцювати, освідчитись міс Голлу в коханні. Навіть на пана Вала вже не так сердився.

— Міс Голлу, хочете ще потанцювати?

— З великим задоволенням. Танцюючи, Раду спитав:

— За прізвищем ви англійка, так?

— Я та, якою здаюсь. Це вже така доля людини — бути тим, ким. вона здається, а не тим, хто вона є насправді. Хіба для вас не все одно, хто я?

— Міс Голлу, чи в Англії є ще хоч одна така вродлива жінка, як ви?

— По всьому світі є багато жінок вродливіших від мене.

— Неправда, міс Голлу, красивішої від вас нема ніде! Хіба може ще чогось бажати чоловік, якого ви кохаєте!

— Смішно, пане, вас слухати. Я нікого не кохаю й ніколи не кохала. Любов — вигадка поетів. Найсмішнішим серед них був Шекспір, який написав ідіотський твір «Ромео й Джульєтта».

— Неправда, міс Голлу. Якби мене хоч трошки покохала така жінка, я був би навіки щасливий. Але клянусь, я й так щасливий, танцюючи з вами.

Раду хотілося говорити що-небудь, аби не мовчати.

— Ой, це смішно й дико.

Вона вирвалася з його обіймів і, впавши на крісло, залилась дзвінким сміхом.

— Міс Голлу, — мовив Вал, — здається, нам пора йти. Пан Баділа стомився.

— Ви стомилися? — спитала міс Голлу.

Раду чомусь не зміг вимовити й слова, тільки ствердно кивнув. Все тіло розм'якло, не хотілося й рота розтулити. Раптом його охопила огида до міс Голлу, до пана Вала, який під час танцю все посміхався.

— Ми йдемо. На добраніч. Сподіваюсь, ви добре відпочинете на моєму кораблі,— сказала міс Голлу.

Перед ними автоматично відчинилися двері. «Треба спати, негайно спати. Та бридка міс Голлу чимось мене напоїла».

Він не сп'янів, думки були чіткими. Але в душі був якийсь невимовний сум, хотілося битися головою об стіни. Ледве вистачило сили роздягтися. Простягшись у ліжку, помітив крізь відхилені двері у другій кімнаті кіноекран.

«Якщо вони знімають кінофільм, то хай знімають мене в ліжку», — подумав Раду, засинаючи.

Прокинувся пізно. В голові гуло й відчувалася така втома, наче він зовсім не спав.

Холодний душ освіжив, поступово розвіялася втома. Як тільки вийшов з ванни, зразу з'явився Сугар зі сніданком.

— Доброго ранку. Здається, ви гарно відпочили. Виглядаєте свіжим.

Раду не відповів нічого, йому наче зціпило щелепи. На душі було тяжко. На нього несподівано наринули сумні спогади. Пригадався товариш, убитий кулею диверсанта, потім солдат, який підняв роту в атаку, але великий осколок міни відтяв йому голову. Знову через стільки років переживав ту мить, коли при світлі кишенькового ліхтарика впізнавав свого вбитого батька. Наче прокинувшись, ледь чутно став насвистувати похоронний марш з Третьої симфонії Бетховена.

«Сам собі граю за упокій», — тяжко зітхнув він. Чомусь спало на думку, що має померти. Як помре — було все одно. Крім неясного жалю до самого себе, більше нічого не відчував. Хотілося швидше якогось кінця.

З великим зусиллям підвівся й став прогулюватися по каюті. Зробилося ніби легше.

«Це вороги вчинили зі мною такий жарт. Невже лише через те, що я видаю себе за працівника Міністерства закордонних справ, привезли мене на цю яхту? А може, це якийсь новий метод вербування? Спершу отрутою пригнітити волю, а потім… Та хтозна, чим таке кінчається… Може, винайдено вже щось краще за «детектор брехні». Правда, той апарат не вартий нічого, коли людина має силу волі, витримку, вірить у свою правоту. Але, як видно, той бісів пан Вал і Голлу не марнували часу, атакували з першого вечора…»

Тільки сів у крісло — наче кудись провалився. Зразу ж побачив перед собою те, про що думав перед цим. Ним оволодів якийсь дивний сон. У тому сні головні ролі грали він і міс Голлу. Вона почала роздягатися. Він і міс Голлу…

— Обід подано, пане.

— Ти щось сказав, Сугаре?

— Кажу, обід подано.

— Гаразд… Я не голодний, але спробую їсти.

— На вашому місці я зробив би так само.

— Я один обідатиму, Сугаре?

— Самі пообідаєте, пане.

— А пан Вал хіба не прийде підтримати мені компанію?

— Пана Вала нема на яхті.

— Мені необхідно з ним поговорити.

— Коли повернеться, я йому скажу.

— А хіба він швидко повернеться?

— Мушу вас, пане, засмутити, але до завтра його не буде.

— Капітан далекого плавання уже повернувся?

— Я глибоко засмучений, але не можу вас нічим утішити. Капітан далекого плавання теж відсутній. На яхті лише екіпаж і… міс Голлу. Сугар із його звичкою розмовляти був настільки кумедним, що на нього навіть не можна було сердитись.

— Сугар, коли скінчиться оце свинство?

— Звичайно, не дуже приємно їсти одному, — вдав лакей, наче не зрозумів запитання. — Я, коли сам їм, теж не маю апетиту. Може покликати міс Голлу?

— Не до лиця тобі, Сугаре, корчити дурня. Не хочу її бачити! Скажи, чи є тут, на яхті, хоч одна порядна людина?

Сугар мовчки знизав плечима й зник.

Потім Раду впав у якесь забуття. Здається, відчинилися двері, і з'явилася міс Голлу, ще краща, привабливіша, ніж минулого разу.

Потім усе змішалось, мов у калейдоскопі.

Коли опритомнів, почало смеркати. Якісь розкуйовджені тіні заповнювали каюту, пропливали на кіноекрані.

«Ось іще минув один день…» — промимрив Раду, намагаючись підвестись із стільця. Марні зусилля. За мить знову поринув у невідомість, у якийсь сон. Наче приходив Сугар, приносив їжу, а він кидав за ним посудом, лаявся. Наче міс Голлу просила його випити з нею коктейль, а коли відмовився, напилася сама й танцювала до безтями твіст під модну пісеньку «Моє серце, як м'яч», потім стала роздягатись… Чи то був сон, чи дійсність? Він і міс Голлу… Міс Голлу і він… Здавалося, для нього перестав існувати час. Власне, не міг збагнути, що з ним діється. Головне, не знав, чи він у сні, чи в дійсності. Його мало турбувало, що не було Вала, Капітана далекого плавання, і навіть власне становище.

Лише на третій день Раду випала нагода побачити Капітана далекого плавання. Тільки тоді він мовби прокинувся. В голові прояснилось. Зовсім не почував себе виснаженим. Легко підвівся з ліжка, вмився, одягся й навіть почав насвистувати якусь мелодію. Захотілося їсти. Чекаючи Сугара, відчинив ілюмінатор. До каюти ввірвався солоний морський вітер. Сонце поволі опускалось за далекий обрій. Яхта злегка погойдувалася на хвилях. Звернув увагу на те, що була вона у відкритому морі й рухалась із середньою швидкістю в невідомому напрямі. Куди його везуть? Скільки часу він був непритомний?.. «Здається, аж тут мені кінець…»