Дисертаційний прорахунок

Дудін засміявся і, міняючи примочки, виправдовувався:

— Ну, яка тобі користь від перемоги на виставці? А я урвав дещо суттєвіше.

— Знову щось устругнув?

— Директор перевіз тебе на посаду головного конструктора.

— Ти що, зациклився? Хто тебе просив? Що тепер подумає про мене директор та й співробітники? — обурився Ковальов.

— Він сам запропонував. Чому ти не прийшов на нараду? Мені не довелося б відбуватися за тебе, і тобі не набили б синців.

— Я працював в інституті. Багато роботи.

— Як же ти виконуєш вимогу бути гармонійно розвиненою особистістю? Тобі ж ніколи зайнятися ні спортом, ні мистецтвом? А я танцював. З Юлею, з Машею! А що це з Юлею діється? Замкнена, мов сейф. І ключів не підібрати.

— Звідки мені знати, що з нею?

— Ти ж її керівник!

— Ну то й що? Ти, “гармонійна особистість”, краще скажи, коли почнеш працювати?

— Треба подумати. Може, я тут і не залишусь… А поки що ходімо вечеряти, головний конструкторе. Я таку страву приготував, пальчики оближеш.

— Навіщо мені ця адміністративна посада? Я намітив собі грандіозну програму.

— А що? Головний конструктор — завідувач відділу— третя особа в інституті. Ще крок і — головний інженер!

Ковальов сів на дивані, обхопив голову.

— Ну й кар’єрист же ти! Я творчий працівник, розумієш? І на цій посаді не впораюсь. — Він підвівся, мимоволі зиркнув на себе у дзеркало і ахнув: — Як же я піду на роботу? Оце так вигляд!

— Давай я замість тебе піду?

Ковальов понуро мовчав.

— Ну, згоден? — наполягав Дудін.

— Та, мабуть, доведеться — іншого виходу не бачу, — приречено мовив Ковальов. — Боюсь тільки, розвалиш роботу і мене скомпрометуєш.

— А якщо справлюсь? Я — тямущий! Ось поморочився з моделлю — можеш перевірити: працює. Провів розрахунки дефлектора…

— Он як? Ану, де вони? Що ти там накрутив?

Дудін узяв чистий аркуш паперу, олівець, швидко Написав формули, підставив розміри кристала.

— Ти пам’ятаєш усі формули? — здивувався Ковальов.

— Подивився у твоїх книжках.

— Як товщину кристала визначив? Тут же мікрони.

— На око.

— Без мікрометра? Ось аркуш, визнач.

— Сто десять мікрон, — недбало сказав Дудін. — Тренуватися треба.

Ковальов дотягнувся до приладу, вклав між губками аркуш паперу, підкрутив гвинт і вражено подивився на Дудіна:

— Сто десять!

— Слухай, дай мені попрацювати з приладами. Тут одна думка виникла…

— Ого! — здивувався Ковальов. — У нього вже й “думка виникла”!

— Ти проти? Але ж “я мислю — отже, я живу”!

— Гаразд, мислителю! То як, підеш замість мене? Робота нескладна, але не така й. проста. Одне з’ясувати, друге підписати, дати завдання співробітникам, у цех піти — з браком розібратися. Тут кінця-краю нема: скільки не ходи, завжди мало — за мить назбирується тьма-тьмуща проблем. Одних деталей більше, інших менше; то все стикується, то не стикується. Спочатку я намагався з’ясувати, в чому річ, а’ потім зрозумів: не можна осягнути неосяжне, і пустив на самоплив.

— Ну й даремно. Усе в житті треба планувати і чітко виконувати заплановане.

— Я теж так думав, доки на власному досвіді не пересвідчився: теорія одне, а практика — зовсім інше.

— Один мій приятель казав: “Людина не повинна сидіти біля моря, очікуючи на золоту рибку, вона сама собі — золота рибка!”

— Виходить, повне розуміння відповідальності? Тим краще. Нерозв’язаних завдань повен міх, а в тебе двадцять чотири на шістдесят.

— Тисяча чотириста сорок!

— Тобто? — не зрозумів Ковальов.

— Ти ж спитав, скільки буде, якщо помножити двадцять чотири на шістдесят.

— Я сказав, що в добі всього лише двадцять чотири години, а в годині — шістдесят хвилин. Ти, виявляється, феномен з швидкої лічби.

— Змагався з машиною, навіть виграв заклад. Ну, а далі що?

— Далі люди: хороші, погані. Тобі з ними працювати. Отже, повинен знати. Ти вже, як я зрозумів, познайомився з ними. Кожному треба вранці дати завдання. Встановити строк виконання, перевірити якість виконання, а це забирає так багато часу.

— Чому ж ти не використовуєш комп’ютер?

— Знайшов панацею — комп’ютер! — І зітхнув. — Гадаєш, так усе просто?

— От і виходить, як в одній фірмі: постачала вона на продаж морожену рибу…

— Почекай з фірмою, — обірвав Віктор. — Усе залежить від людей. Що робити, коли один ледачий, другий некомпетентний, а третій — недисциплінований? От мої співробітники…

— Ти рабовласник? У тебе “свої” співробітники?

— Облиш теревенити. Так от, Іван Поліщук — чудовий спеціаліст. Ще Маша не підведе. Працьовита. Дисертацію пише. А Юля… Звичайний виконавець, і тільки. І характер — не доведи господи! Або той же Тернавськтй, здоровань такий, спортсмен, а ледащо… Та й у голові вітер свище. Його цікавлять тільки шпаги. Такий собі д’Артаньян у власному соку. Виступав на змаганнях від нашого об’єднання, а в роботі — нуль.

— Що у тебе за характеристики? Невже такі погані люди?

— Попрацюєш — побачиш.

— Що ж, побачимо!

У лабораторію Дудін прийшов рано. Ковальов докладно пояснив, як пройти по коридорах, де взяти ключі, де його стіл. ‘

Дудін зразу впізнав ту велику кімнату, в якій колись уже побував. Обережно ввійшов, роззирнувся, відшукав робоче місце Ковальова, сів в обертове крісло і, задоволений, крутнувся на ньому. Зазирнув у шухляди стола: проспекти, книжки, мікросхеми, план роботи. Потім оглянув лабораторію: навіщо так багато приладів? Контроль схем? Хіба не краще встановити багатоцільов. ий…

Сів за термінал, увімкнув його. Чому його так ваблять до себе пристрої, машини, прилади? Тому що з ними легше працювати? Справді, ввів програму, машина буде креслити, рахувати, редагувати, координувати, навіть проектувати…

На екрані побігли рядки розрахунків. Дудін був вражений: скільки рутинної роботи виконує людина! Чому Ковальов не подумав про це? Інерція мислення? А якщо самому розробити програму?

Пальці легко набирали команди, коли він вводив дані в машину. Тим часом почали сходитися працівники лабораторії. Першою прийшла Юля, як завжди, похмура, у хустці, в руках потерта торбинка.

— Здрастуйте, — буркнула вона і попрямувала до свого робочого місця.

— Юленько. — Дудін підвівся й підійшов до неї. — Ви вчора так добре танцювали — я мало не закохався!

Юля завмерла, ошелешена. Хто б міг подумати, що цей сухар…

— Що з вами, Вікторе Георгійовичу? Ви сьогодні якийсь незвичайний… Дивний…

— Дивний — це коли не вписується у загальновизнані рамки?

— Вибачте, я не хотіла вас образити, — розгублено пробурмотіла вона.

— Що ви, хіба я можу повірити, що ви здатні образити? Ви — сама ніжність, доброта, чарівність, великодушність, — жартівливо говорив він, що тільки спадало на думку приємного.

— Досить, досить, — перебила його Юля. — Ці риси у мене справді є, та, на жаль, їх ніхто не помічає, — засміялася вона.

Юля відчула, як одразу стало легко й вільно. І коли грюкнули двері і в кімнату ввійшла Маша, їй уже не хотілося шукати привід, щоб шпигнути цю Попову. Потім з’явився Тернавський із своїми шпагами.

— Вікторе Георгійовичу, вчора на лінії відеопідсилювачів брак пішов, — оголосили по селектору. — Головний інженер спішно викликає всіх розробників моделі.

— Хто має бажання зустрітися з головним? — спитав Дудін, оглядаючи співробітників. — Так би мовити, позмагатися на шпагах.

— Я, — квапливо озвалася Юля.

— Але ж ви не дуже сильні у фехтуванні, — пожартував Поліщук.

— Вона словом убиває! — ущипливо кинув Тернавський.

— За головного не ручуся, а тебе провчити зможу, — відрубала Юля і пішла.

— Що ж, товариші, — Дудін вивчаюче дивився на співробітників, які вже сиділи на робочих місцях. — Як настрій після вчорашньої наради? Хороший? Так і повинно бути. Тернавський, а ти сьогодні знову із шпагами прийшов? Напевне, суперників багато?

— Я їх обеззброюю не цим, а поглядом. Тільки от щодо вас не виходить: Хоч як віддано дивлюся на вас, особливо коли видаєте завдання, ви все одно мене обминаєте, мабуть, не довіряєте.