Дисертаційний прорахунок

— Слухай, — підбіг Поліщук до Дудіна і ухопив його за руку. — Директор кличе. Де ти пропадаєш? Ходімо.

“Значить, Віктора нема. Треба його виручати”, — майнуло в думці Дудіна.

— Те, що директор кличе, це добре, — сказав він. — Але не хапай за рукав. Так і роздягти можна. Пам’ятаєш, як у анекдоті: “Здох у горобчихи гуляка-горобець…”

— Що з тобою, Вікторе? — Іван завмер, довго дивився на нього. — Ніколи не розповідав анекдотів, і раптом… Тернавський, може, це ти вчора так вплинув на нього?

— Невже я сам не можу вплинути на себе? — образився Дудін. — Де директор?

Поліщук повів його в буфет.

— Ось, будь ласка, все керівництво: головний інженер Гаркуша, наш шеф Батурін і гість Андрос.

Побачивши Дудіна, головний інженер пожвавився:

— Левку Андрійовичу, маємо можливість подивитися на вашу поразку. Як, Вікторе Георгійовичу, поступитесь перемогою чи, може?..

Дудін з полегкістю зітхнув, в очах промайнув вогник.

— Ти, Гаркушо, не під’юджуй, — почав захищатися директор. — Я теж непогано граю. Хочеш, з тобою позмагаюсь?

— Я — що, я мов той заєць: якщо виграю, то ви ж мене і з’їсте…

Навколо вибухнули сміхом.

— Кажуть, ви хороший більярдист? У кращого в місті гравця виграли? — спитав, підійшовши, Андрос.

— Я ж наче і на виставці відзначився. Що б там не казали, а золота медаль є, — відбувся жартом Дудін.

— Медаль за участь у творчості молодих спеціалістів! — шпигнув Батурін.

— А хіба у вас для виставки є оригінальніша розробка? — насупився Білобородько, звертаючись до Батуріна.

Той промовчав. Не дочекавшись відповіді, Білобородько обернувся до Дудіна.

— Чому ж мені не сказали про нагороду на виставці?

— Так я начебто і про перемогу над Филимоненком не казав.

— Здаюся. — Левко Андрійович жартома підняв руки. — Що ж, шановні, починаємо засідання? Ковальов, прошу з нами в президію. Наш гість Андрос зробить доповідь, а потім, думаю, йому буде цікаво поговорити з вами.

Дудін зиркнув на Андроса і зів’яв під спрямованим на нього поглядом. Здавалося, він не дивиться, а проникає всередину. Дудіна пойняв незбагненний страх.

Урятував директор, який попрямував у зал. Слідом за ним пішли і його найголовніші помічники. А з ними — і Андрос із своїм неприємним поглядом.

— Ну і вліпив же ти йому про цю перемогу! — похвалив Поліщук, обнімаючи Дудіна за плечі.

— Не вистачало, щоб ти мене, мов футболіста, ще й розцілував, — кинув Дудін.

— Вікторе Георгійовичу, — підійшла руда дівчина з короткою зачіскою. — На вас чекають.

— Ви? — усміхнувся Дудін. — Тоді я готовий.

— Ні, не я, — пирхнула дівчина. — Гості.

— Юлю, його директор у президії чекає, — втрутився Поліщук.

— Дарма, — підморгнув Дудін і взяв Юлю за руку. — Директор без мене не вмре, а якщо я не виконаю прохання цієї чарівної дівчини…

Та зиркнула на нього, але руки не вирвала, пішла поруч. Іван остаточно розгубився і здивовано дивився їм услід.

— Ну й ну, — тільки й пробурмотів він.

Підійшовши до співробітників, Дудін упізнав Тернавського, декого з дівчат, тих, кого бачив у лабораторії. Найближче до нього стояв, привітно всміхаючись, кремезний молодик.

— Даниленко, — подав руку приземкуватий молодик.

— У мене був друг Даниленко, — ні сіло ні впало промовив Дудін.

— Може, це я? Ви придивіться! — посміхнувся чоловік. — Це ж вашу модель відзначено на виставці? Вітаю. Як ви добилися керування фокусуванням променів? При допомозі комп’ютера?

Дудін зиркнув на Тернавського, потім на Юлю, на Поліщука, який саме підійшов, і рішуче сказав:

— Навіщо? Хіба не можна простіше? Недарма ж кажуть: у складному криється працьовитість, а в простому— талант! Мої співробітники знайшли простіший метод… Хто розкаже товаришеві Даниленку? — Він обвів поглядом колег.

— Може, я, Вікторе? — спитав Поліщук. — Ми — товариші по роботі, дослідники…

Дудін непомітно відійшов від групи.

…Величезний зал вразив Дудіна. Тисячі пар очей, здавалося, свердлили кожного, хто сидів за довгим столом, і його, Дудіна, теж. У президії звичайно перемовлялися перед початком засідання. Андрос, схилившись до Дудіна, сказав:

— Умовляю Левка Андрійовича передати документацію на вашу модель. Як ви до цього ставитеся?

— А ви не хочете подумати про автора?

— Чому ж? Посаду головного конструктора і завідувача відділу хоч зараз. Переходьте.

— Як це так — “переходьте”? — обурився директор. — Ви, шановний Миколо Олександровичу, своїх розробників виховуйте. Гаркушо, чого мовчиш? Чи, може, згоден віддати такого фахівця, як Ковальов?

— Незамінних людей немає, -озвався той. — Знайдемо іншого Ковальова. Ти як думаєш, Батурін?

— Цілком підтримую. Почуття власної незамінності— це заперечення достоїнств у інших, з цим треба боротися!

— От і добре. Завтра заміните Ковальова на його посаді, — рішуче сказав Білобородько. — Але спробуйте через рік не представити на виставку оригінальної моделі! Гаркуша, візьміть письмову згоду, щоб потім скаргами нас не замучив. — І за мить насмішкувато додав: — Що, шановний Батурін, повертаєте голоблі назад?

Батурін промовчав. Він не сподівався такого повороту.

— І не судіть так легко про “замінність”, — усміхнувся директор. — А ви, Ковальов, вважайте, що вас уже призначили на посаду головного конструктора по розробці відеотелефонів. Ну то що, розпочнемо нараду?

Дудін радів: головний конструктор! Ото здивується Віктор! Він дивився в зал, на спрямовані на нього очі, намагаючись збагнути, про що думають люди, які сидять там. Сотні інтелектів. І кожен жадає інформації…

Виступав Андрос. Він наводив цифри, і зразу ж на великому екрані з’явилася таблиця. Якийсь час було тихо, всі уважно слухали. Та невдовзі зал загув наче вулик.

Дудін стрепенувся: “Як же це? Людина повідомляє потрібні дані, а їм у залі що, нецікаво?” Та й у президії не всі слухали доповідача. Білобородько перемовлявся з Гаркушею. Хтось пройшов поза спинами до Батуріна і зашепотів йому щось, відвертаючи увагу всіх.

Від трибуни, де стояв невеличкий пульт вводу даних і керування екраном, в’юнився провід. Дудін простяг до нього руку. На екрані несподівано з’явилося зображення миші. Вона захопила цифру, яку щойно назвав Андрос, і поволокла у потрібне місце. Зал здригнувся. На мить запала мовчанка. Миша кинулася по нову цифру, але їй назустріч вибіг кіт…

Андрос, помітивши, що в залі всі сміються, розгублено затнувся. Озирнувся назад, побачив, як на екрані змагалися за нову цифру кіт і миша, і враз його погляд застиг на руці Дудіна…

З Палацу культури Дудін пішов рано. Після офіційної частини він потанцював з Юлею, потім з Машею, зіграв кілька партій на більярді з керівництвом і у всіх постарався виграти. Його тягло додому. Непокоїло, чому на нараду не прийшов Ковальов. Та й кортіло сказати йому про призначення.

Дудін вийшов на вулицю. Навколо тиша і непроглядна темрява. Зненацька він почув стогін. Спинився, прислухаючись… Стогін знову розітнув тишу. Дудін кинувся туди, звідки він пролунав, і побачив на землі людину. Нахилившись, упізнав Ковальова.

— Вікторе? Це ти? Що сталося?

Допоміг йому підвестися. Ковальов сплюнув кров’ю і зло видихнув:

— їх тут ціла ватага була. Накинулись і почали гамселити. Вимагали повернути якісь двісті карбованців і погрожували: якщо не віддам, то іншим разом так легко не відбудуся. Оце таке “легко”.

Накульгуючи, він пішов поряд, спираючись на плече Дудіна. А той ураз принишк: збагнув, що розплачуватись за його “виграш” довелося Ковальову.

Вдома Дудін роздягнув Віктора, відмив з обличчя й тіла кров, замазав садна зеленкою, до синців приклав компреси.

— Розмалювали тебе, як ікону! Я все губився в догадках, чому це ти не прийшов на нараду. Вирішив виручати: вдавав, що я — це ти. І всі признали мене за тебе. А знаєш, це я Филимоненка на більярді обіграв.

— Отож-бо й воно! — розсердився Ковальов. — А я думаю, чого мене всі вітають в інституті, був певен, — з відзначенням на виставці! Хай йому чорт, невже успіх у конструюванні складної моделі вартий менше, ніж у грі на більярді?..