Машина забуття

Макс здвигнув плечима і заперечив:

— Цього не можна робити. Порушується причинно-наслідковий зв’язок! Майбутнє не може зумовлювати минуле.

— Може! — жорстоко відрізав Данієль. — Якщо кубик не з’явиться, я ніякого діла з тобою не матиму!

Макс знову схилився над апаратом, натискаючи на кнопки. Кубик був у ящику.

Данієль Грипс повірив і розгорнув шалену діяльність. Реклама підстерігала людей усюди: вона стрімко зривалася із світляних вивісок, вигравала неоновими переливами біля входу в супермаркети, набридливо лилася з екранів телевізорів. “Ви можете пополювати на динозаврів!.. Побачити живого Лінкольна!.. Хто хоче стати справжнім ковбоєм?!” Реклама вабила, колисала, спокушала. Фірма Грипса незабаром була завалена заявками людей, які прагнули втекти від безжалісного сучасного в минуле.

Грипс усе частіше заглядав до лабораторії Фіша. Покатавши важку руку йому па плече і пильним поглядом дивлячись на нього, він приязно усміхався.

— Ну, як наші справи?

Макс відповідав, що ще не все готово.

Данієль хмурнів і пропонував на допомогу фахівців. Макса це дратувало, і він не в міру голосно казав, що на підготовку фахівця з іще не існуючої спеціальності піде більше часу, ніж на створення машини. Макса важко було звинуватити в тому, що він нічого не робить. Коли тільки Данієль заходив, Макс і його помічник Джордж щось паяли, різали, пригвинчували і в кутку кімнати виростав небачений досі складний агрегат з іще більшою кількістю кнопок та індикаторів, ніж у моделі. Грипс повертався з переконанням, що справи хоч і туго, але посуваються, і вже близько до успішного завершення їх.

І ось нарешті апарат почав діяти. Перші люди вирушили в минуле. І хоч вартість подорожі була дуже висока, біля входу в агентство утворилася черга і люди із втомленими блідими обличчями простоювали по кілька діб,

Данієль був веселий і жвавий, його маслена постать з’являлася то тут, то там. Він підхопив до Максима, грайливо підморгував і дружньо поплескував його по плечу.

— Ну що, справи йдуть? Втомився? Нічого! Ти свої десять відсотків матимеш. Більше людей відішлеш, більше доларів одержиш!

Макс бридливо відсувався.

— Знаєш що? — сказав вій якось.. — Мені здається, ти не використовуєш усіх можливостей.

— Ну! — насторожився Грипс. — Кажи.

— Бачиш, — обережно почав Макс. — Там, у минулому, люди захочуть звичного. Це спочатку, зопалу вони думають, що хочуть одного: вирватися звідси. А потім вони почнуть нудьгувати за звичними дрібничками, за речами, які роблять життя зручнішим.

Дан схвально гмукнув і зацікавлено глянув на Фіша.

— Виявляється, ти не тільки в своїх епсилонах і позитронах розбираєшся. Справа варта заходу, спробуємо. Молодець, голова в тебе варить!

Макс скривився від такого комплімента.

— Неясно одне, — Данієль зморщив чоло. — Ми їм зможемо відіслати різні речі, а як одержати від них плату?

— О господи! Невже так важко додуматись? Є місця, які не змінюються з часом. У такому місці закопуються гроші в надійному контейнері. Ми в теперішньому часі їх викопуємо…

— Зрозуміло, — пробурмотів Грипс. — Ящик якнайміцніший, яма чим глибша…

Він пішов, а через кілька днів привів якогось молодика в картатому піджаку і відрекомендував його як комівояжера. Коли за молодиком зачинилися дверцята машини часу, Дан коротко пояснив:

— Викупив із попереднього ув’язнення. Готовий іти хоч до чорта в зуби. Рекламуватиме там наші товари і посилатиме заявки й виручку.

Минув тиждень. Дан ходив похмурий, як ніч. На заявку комівояжера в минуле відіслали три легкові машини, одну вантажну і дві житлові кімнати, а грошей усе не було. В умовленому місці перекопали землю на глибину до десяти метрів, але контейнера з грішми не знайшли.

— Шахрай! Аферист! Невдячна свиня! — лаявся Грипс.

— Слизький тип, — зауважив Макс. — Він мені зразу чимось не сподобався.

— Чимось! — розреготався Грипс. — Його ж мали судити за збройне пограбування. Я його врятував, цього покидька, а він…

Через кілька днів Даніель Грипс прийшов до Фіша, за ним внесли великий і, видно, важкий ящик.

— Я сам торгуватиму в минулому! — пояснив він, зустрівши здивований Максів погляд. — У ящику зброя, гроші, деякі товари. Я відчуваю, що в минулому зможу зробити великий бізнес. Адже в мене, ха-ха-ха, монополія на час!

— Але ж ти ніколи не зможеш повернутися назад! — пробував відговорити його Макс Фіш. — Опам’ятайся!

Та всі спроби умовити бізнесмена були марні. Вперто, по-бичачому нагнувши голову, Данієль Грипс відповів:

— Тут мене ніщо не тримає, а там заварюється велике діло. І кінчимо на цьому! — його очі хижо блиснули.

Макс Фіш зі своїм помічником Джорджем ішов по великій довгій кімнаті, щільно заставленій ліжками. На головах людей, що спали в ліжках, були великі шоломи з безліччю різноколірних дротиків. Усі дротики сходилися в товстий кабель, який ховався в стіні.

— Як сплять наші мандрівники в часі? — спитав Макс, гидко ошкірившись.

— Чудово, професоре, — шанобливо відповів Джордж. — Цілковита ілюзія того, що вони перебувають у минулих епохах. Я розшифрував їхні енцефалограми.

Макс зупинився біля узголів’я Данієля Грипса.

— А цей як?

— Прекрасно, — відповів Джордж і дозволив собі поцікавитись:

— Як ви змогли обдурити такого зубра? Адже він, напевне, вимагав демонстрації моделі в дії?

Легка усмішка ковзнула по губах Макса.

— О, це було неважко! Двох тижнів стажування у кращого фокусника Чікаго було цілком досить. Решту зробило його власне користолюбство.

Данієль лежав неспокійно. Він постогнував, грізно супив брови, його руки, закріплені ремінною петлею, раз у раз стискалися в кулаки.

— Що ви йому проектуєте?

— Часи освоєння дикого Заходу. Ілюзія присутності цілковита, — догідливо усміхнувся Джордж. — Нюх, дотик, слух, зір — все бере участь у видовищі. І, як ви задумали, підключено зворотний зв’язок. У певних межах він активно втручається в дію.

Вони вийшли з кімнати. Приміщення поринуло в морок.

А в цей час Данієль Грипс третю добу гнався за комівояжером. Він уже доганяв його. їх розділяло всього кілька годин їзди. Дан почував себе в своїй стихії: стрілянина, погоня, вільна торгівля. Є де показати себе справжньому мужчині! І все було б чудово, якби не ця постійна важкість у голові і відчуття того, що тугий обруч здавлює мозок.

Дан скакав на змиленому коні. Ковбойський капелюх з широкими крисами захищав його від куряви і палючого сонця. Під копита коневі слалася випалена спекою жовто-бура прерія. Раптом із-за горба з дикими вигуками і улюлюканням вихопилась група індіанців на конях. Данова рука блискавично метнулася за кольтом.

Рука Дана, що непорушно лежав на ліжку, судорожно рвонулась і вискочила з ремінної петлі. Він доторкнувся до голови і, відчувши під рукою незнайомий предмет, стягнув його. Шолом упав на підлогу, і Дан розплющив очі. В його очах спочатку світилися переляк і нерозуміння, та це тривало недовго. Кутики його рота опустилися вниз, і обличчя набуло жорстокого і мстивого виразу. Він квапливо підходив до людей у ліжках, вивільняв їм руки і скидав з голови шолом. Поснулі отямлювались, нічого не розуміючи, розглядалися і сідали на ліжко, звісивши босі ноги.

Дан вийшов на середину кімнати.

— Слухайте! — сказав він з люттю. — Вас обдурили! Вас не відіслали в минуле. Вас приспали, як дурників, і показують апаратом спеціально дібрані сни. Ви зрозуміли?!

Юнак у кутку схлипнув:

— Навіщо, навіщо він це зробив?

— Я скажу, навіщо! — виголосив Дан.

— Він має на увазі тебе. Ти навіщо це зробив, ти, — сумно сказав чоловік, що сидів неподалік, і в очах його спалахнула злість.

— Навіщо він розбудив нас?! — кричав юнак. — Навіщо?!

Дан обвів поглядом розбуджених і побачив, що вони дивляться на нього з ненавистю і відразою.

— Покидьок! Ідіот! — мовив чоловік і встав.

Дан раптом збагнув, що його зараз битимуть. Він поволі позадкував до дверей, повернувся, рвонув їх на себе і вибіг у коридор. Він мчав коридором, голосно стукаючи босими ногами об пластик підлоги. Вперед, вперед! У кінці коридора були ще одні двері. Дан підбіг і смикнув за ручку. Марно! Штовхнув плечем. Оббиті металом двері не піддавались. Тремтячи всім тілом, він знову й знову бив плечем в непіддатливі двері і з жахом чув, як наближався тупіт безлічі ніг…