Машина забуття

— Навіщо ця дурна гра?! Хто ви? — і солодкий жах від власної сміливості охопив його.

“Бабуся” відповіла йому лагідно і терпляче:

— Хіба важливо, хто ми? Важливо, що ми хочемо допомогти тобі.

— Чому ви не хочете показатися в своїй власній подобі? Думаєте, злякаюсь? Ніколи! — дзвінко вигукнув Микола.

— Справжня наша подоба тільки ускладнить контакт, — так само терпляче пояснила “бабуся”, — Вона така незвична для вашого ока, що може викликати неприємні для вас наслідки, стрес.

— Але чому ви з’явилися в подобі бабусі? — спантеличено спитав Микола.

— Е, онучку, недогадливий ти. Зовсім недавно ти думав про свою бабусю. Пе твої найсвіжіші і найприємніші думки. Тн звалився на нас, як сніг на голову, і особливо вибирати не доводилось. Звичайно ваші кораблі легко обминають такі перешкоди.

— Виходить, ви давно спостерігаєте нас? — був неприємно вражений Микола. — І не вступили в контакт?

— Є принцип невтручання. Молода цивілізація повинна розвиватися за своїми законами.

Микола з гіркотою сказав:

— Були війни і були мільйони жертв — і ви не допомогли. Спостерігали! Були страждання і безглузда смерть найкращих із нас, а ви збирали інформацію. Палець об палець не вдарили, щоб допомогти нам…

— Таке Перше Всегалактичне Правило, — ніби виправдуючись, відповіла “бабуся”.

Микола саркастично посміхнувся.

“Бабуся” вдала, що не помітила тієї посмішки.

— Але тобі ми повинні допомогти, бо в тому, що сталося, є частка і нашої вини.

— Якщо нікому не допомагаєте, то й мені не треба! — сердито сказав Микола. — До того ж, у ваших інтересах мені не допомагати. Якщо я врятуюсь, то неодмінно проінформую про наш, так би мовити, “контакт” і про ваш ганебний нейтралітет.

“Бабусин” погляд став суворий.

— Ваша цивілізація навіть гадки не повинна мати, що за нею стежать. Це може змінити напрямок вашого розвитку, розслабити вас.

— Я з цим не згоден!

— Не треба нервувати. Не хвилюйся, — доброзичливо мовила “бабуся”. — Ти ще надто молодий і дуже гордий. Спи. А-а-а… Люлі-люлі. Що тут було, ти все забудеш. Люлі-люлі.

І на Миколу з нездоланною силою насунулася соннота. Спочатку він пробував боротися з нею, але сон зім’яв його, і йому приснилися рідне бабусине обличчя і маленький чорний дракончик, який з насолодою купався в пилюці разом з курми.

Коли Микола розплющив очі, хронометр показував дев’ять.

“Ну й замашки у мене з’явилися, — подумав він і усміхнувся. — Над книжкою засинати! Та ще й над такою. Контроль над собою втрачаєте, товаришу пілот третього класу!”

Що це за сон мені снився? Чудернацький якийсь. Про бабусю, здається. Ніяк не згадаю. Наче стіна в пам’яті поставлена.

Погляд упав на клавіші введення інформації, і Микола очам своїм не повірив. Клавіші вкривав грубий стандартний чорно-білий пластик. Микола добре пам’ятав, як перед польотом замінив чорно-білий пластик кольоровим! Містика якась! Мабуть, це і є псевдоремінісценції — фальшиві спогади, які бувають при перевтомі. Не уникнути тепер неприємної бесіди з психологом групи. І тоді надовго буде закритий шлях до польотів не тільки на зорельотах типу “Вікторія”, а й на тихохідних “очіпках”.

Може, промовчати і поки що тихо-скромно возити консерви в цьому вивченому-перевивченому секторі Х-781?

Микола глянув на індикатор системи протиметеоритного захисту. Він світився рівним зеленим світлом. Справний! Це так здивувало його, що він не міг знайти ніякого більш-менш розумного пояснення цій події. І раптом відчув, як бар’єр у його пам’яті під дією нервового потрясіння похитнувсь і подався.

Микола враз згадав усе, що з ним було. Не зволікаючи ні хвилини, він підійшов до комп’ютера і задав нову програму. Потім сів у крісло і, прислухавшись до зміненого шуму двигуна, усміхнувся. Корабель лягав на зворотний курс.

МАШИНА ЗАБУТТЯ

Дан Грипс замислено дивився на спітніле збуджене обличчя Макса Фіша. Казочка для дурників, чи не так? Ні, Максові, яким його знав Даніель ще зі школи, не стало б сміливості так нахабно брехати. Макс жваво жестикулював, його розстебнутий протишумовий шолом зсунувся набік, він захоплено розповідав однокашникові про перспективи свого винаходу. Данова свідомість фіксувала тільки окремі слова: “Цивілізація… Прогрес… Ми — люди XXI сторіччя…”

— Зняв би ти протишумовики, — сказав Дан ліниво.

Макс сприйняв ці слова як схвальний знак і всміхнувся у відповідь напружено й запобігливо. “Невже ией бовдур таки повірив?” — подумав він і заговорив з іще більшим натхненням, стараючись цілком привернути Грипса:

— Час — убивця! Лиш тільки ми народжуємося, він уже замахується на нас і занапащає спочатку старістю, а потім і смертю!..

— Знаєш, Максику, чому ти невдаха-винахідник, а я — щасливий ділок? — раптом перебив його Дан. — Ти надто багато уваги віддаєш словам, ідеям. А мені потрібне щось конкретне. Ну, припустімо, ти не брешеш і справді збудував машину часу. Тепер питання: навіщо вона?

Макс аж скипів від обурення.

— Та ти думаєш, що кажеш? Про це мріяли десятки, сотні поколінь людей. Це… це, зрештою, потрясіння всіх підвалин сучасної науки! Це…

Дан, примруживши очі, спокійно стежив за винахідником. “Це добре, що я зачепив його за живе, — міркував він. — Тепер він вибовкає багато чого”.

— Може, ти й правду кажеш, — мовив Даніель спокійно. — Але яку реальну користь я можу мати з твого винаходу? Машина часу та ще й така, що тільки перекидає в минуле. В минуле, а тоді назад — це б іще сяк-так. Можна було б влаштовувати екскурсії, добувати різні дрібнички для археологів і музеїв. А тільки в один бік… Не знаю. Сміття вивозити в минуле, чи що? Нерентабельно! Боюся, Максе, що я не зможу допомогти тобі.

Макс знітився, посмутнів.

— На випий, — співчутливо сказав Дан. — Легше стане.

Віскі подіяло на Макса, як і на кожного, хто не п’є, швидко і сильно. Щоки його порожевіли, очі заблищали.

— Я до тебе нічого не маю, ти людина, яка належить до свого світу і зв’язана його правилами, але мені, — погляд його став сумним, — так хочеться утекти кудись світ за очі. Від цих невдач, від дорожнечі, від мізерної платні, від жахливої брехні скрізь і в усьому. Страшно жити! Страшно! Якби у мене вистачило грошей побудувати апарат хоч трохи більший, перекинув би самого себе в минуле. Не вагаючись! Але що тепер говорити, прощай!

Він поволі підвівся і поплентав до дверей.

— Стій, — раптом зупинив його Дан. — Ти подав цікаву ідею! Справді, є чимало людей, які добре заплатили б, аби тільки опинитися подалі в минулому, де ще не винайшли кваркову бомбу. Крім того, нас залюбки покинуть люди, які не змогли пристосуватися до сучасності.

Глумлива посмішка тінню ковзнула по обличчю Фіша. В Дані пробудилася енергія ділка. Він ходив по ка-інету і ставив питання за питанням. З’ясувавши все необхідне, Грипс зажадав демонстрації моделі машини часу в дії.

Макс вийняв з портфеля чорний ящичок з безліччю індикаторів, стрілок, кнопок на панелі.

— Дивись уважно, — Макс виловив із глибини портфеля кілька кубиків. — Кладу один кубик у ящик.

Він почаклував над кнопками. Ящичок тихо загудів, заблимав різнобарвними вогниками. Через кілька секунд вогники згасли.

— Готово! — оголосив Фіш і театральним жестом відкрив ящик.

Там було порожньо.

— А де ж кубик? — спитав заінтригований Даніель.

— У минулому, — поблажливо пояснив Фіш. — Я ж тобі розказував. Я відіслав кубик на п’ять хвилин назад.

Грипс трошки подумав і спитав:

— Виходить, якщо через п’ять хвилин ти знову відішлеш кубик на п’ять хвилин назад, то він має з’явитися зараз?

Макс кивнув.

— Тоді, — наказав Грипс, — повертай кубик назад.

— Який кубик? — розгубився Фіш.

— Той самий, — глузливо усміхнувся Дан, — який ти через п’ять хвилин вишлеш сюди.