Крок вікінга

А що коли створити пристрій, який нагромаджував би сонячну енергію, розкладав її на компоненти, даючи можливість людському організмові забирати потрібне? Звичайно, штучне устаткування — не те, що дається природою: незручно, ненадійно. Та що вдієш! Мусило ж людство звикнути до окулярів, хоч колись потребу в них мали за серйозну фізичну ваду, чим же гірший такий собі протез життєвих сил? Це буде чудовим виходом Із становища, доки той фізик переконає медиків або ж хтось з їхнього середовища винайде велосипед, щасливо давши раду термінології.

Мікроструктуру бабчиних крилець уже вивчили й без нього, він заходився конструювати їхній аналог^ Апарат, що виходив з його рук, міг мати який завгодно вигляд, але ж не марно його суперником був поет: Тая марилась йому казковим ельфом, у неї, знаєте, така тендітна постать, пишне золотаве волосся, а головне, зовсім незвичайні очі — вони дивились так, ніби весь час за віщось вибачались.

Кілька консультацій із знайомим дизайнером — і він поєднав красиве з корисним.

Наступного літа Тая перебувала в тому ж санаторії, й біля неї так само сидів Сашко. Важко діловій людині змагатися з поетом, котрому на творчій роботі, може, і сутужно, зате вже часу для романів досить!

— Я попрошу вас вийти, — без церемоній, які здалися йому зайвими, з порога сказав Віталій. — Це задля Таї. Я її врятую, але вас щоб біля неї й близько не було, така умова.

— Ви справді її врятуєте? — спитав Сашко. — Бо я безсилий…

І, не дочекавшись відповіді, вийшов, слухняний, як учень перед вчителем. Натяжче було позаду.

— Таю, — Віталій схилився до дівчини. — Довіртеся мені. Я поверну вам сили, тільки в усьому слухайтесь мене. Ніхто вас не врятує, окрім мене.

Вона була така квола, що не могла спуститися з тераси: Віталій узяв її на руки і, намагаючись не траплятися на очі персоналу, виніс на берег моря. Він дуже хвилювався і вже не знав, хто в ньому й чого більше боявся — вчений поразки чи закоханець втрати. Обережно опустивши дівчину на пісок, приладнав до її плечей прозорі крильця, зняв з них темні чохли…

Тая лежала мовчки, безсила, немоз озерна бабка тьмяного дня, відвернувши голову від надто яскравого для неї сонця. Нараз звелася на лікоть, дослухаючись до себе, потім повільно стала на ноги і, знизавши плечима, зробила кілька кроків. Безліч дрібненьких веселок спалахнуло навколо крилець, й від них навсібіч лягли яскраві полиски.

— Таю! — у захваті вигукнув Віталій і кинувся цілувати її руки, що на очах наливалися життєвою снагою. — Таю! Тепер ти моя й тільки моя, бо я тебе у смерті виборов.

— Боже мій, — прошепотіла Тая. — Що це? Невже я справді житиму? Це ж як?

— Житимеш, люба, житимеш! Житимеш, щоб любити мене!

Він обіймав її, й вона не опиралася, можливо не відчувала його рук — була надто вражена, і він не вбачав у тому нічого прикрого. Не тямлячись від щастя — то ж треба, щоб успіх і кохання — усе зразу! — він говорив про їхнє спільне життя в нього на дачі, серед книжок, квітів і сонця — оточення, гідного її, схожої на королеву ельфів. Сонце навколо неї буде тепер і хмарного дня: адже пристрій здатен накопичувати його енергію.

Вона заплакала.

— Який же я необережний! — схаменувся Віталій. — Усього цього після хвороби для тебе забагато, я змучив тебе… Десь за півгодини ти знімеш свій апарат, а коли відчуєш кволість, то знову одягнеш. Але ненадовго… Згодом ти сама навчишся визначати, скільки тобі належить побути із штучним підсилювачем на плечах. Лікарям, будь ласка, поки що нічого не кажи, бо винахід офіційного випробовування не пройшов і документація на нього не оформлена; Я дуже до тебе квапився і просто не мав часу займатися практичними справами, мені ще належить подбати про все, що треба.

Віталій поспішав на роботу, їхати з ним Тая відмовилась: хотіла, виписуючись з санаторію, додержатись усіх формальностей. Як так, то й так: наполягати він просто не вважав за потрібне.

Він збирався приїхати по неї десь через тиждень, та вже за день— подумайте лишень, уже за день! — до нього в лабораторію прийшов посильний.

— Ось вам, товаришу Кижинський. Просили доставити дуже обережно, бо тут щось надто цінне, не можна було покладатися на пошту. І листа просили передати.

Щось схоже на безгучний вибух притиснуло мене до стіни, забило дух. Кружляючи, повільно падав конверт, аж поки мій лаборант не підхопив його.

Я знав, що в тому листі ще до того, як прочитав його. Миттєвим осяванням я вгадав оці рядки: «Ти прагнув подарувати мені життя, і за те я тобі навіки буду вдячна. Але прийняти твій подарунок я не можу, тож вибач і прощавай».

У горах дуже тихо.

Стрекочуть коники і жебонить під землею потічок, але тиша від того здається тільки глибшою.

Така тиша пробуджує думку, очищує душу, зціляє… Ми раді їй.

Четвертий підійшов до вікна, розкрив його і довго мовчки стояв до нас спиною.

Потім, коли ми вже трохи й забули про нього, зайнявшись своїм ділом, мовив:

— За правом сильнішого я хотів узяти душу жінки, котра любила іншого, як в давнину брали її тіло. Я навіть не здогадувався, що це так ганебно. Чи буде мені прощення? Чи погодитесь ви терпіти мене, чи приймете до себе?

Він страждав, і ми, звичайно ж, прийняли його.

ТУТТІ

Повість

Розділ І

МАРГО, ДО ЗУСТРІЧІ!

Ти залишив своє поки що незавидне авто на дешевій стоянці й десяток кварталів брався пішки. Ще б пак! За кожним кроком ти підносився над землею, було тобі радісно й трохи ніяково: та куди ж це годиться, що всі йдуть а ти летиш над посивілим від давності асфальтом містечка цитогенетиків — чи не занадто, юначе? Де ваша скромність?

А нащо тобі ця чеснота? Ще Гельвещи зауважив, що сірі людиська завжди силують до неї видатну особу Чи варто на них зважати? Обійдуться!

Авжеж якусь годину тому ти тішився своїм майбутнім тріумфом, розкошував у проміннях сонця, що нарешті засвітилося тобі — щасливий, молодий, незбагненно талановитий. Ти сотворив всесвіт і готувався до битви за його утвердження. Битви великої і переможної.

…Лицар у срібному обладунку простягає милосердну руку до повержених ворогів — усіх, хто посмів у нього не повірити, а на трибунах скрізь скандують його ім’я, й прекрасні дами кидають йому весняні квіти. Однак лицар зводить погляд до однієї-єдиної, являючи світові велич вірного кохання, й та одна-єдина у відповідь вдячно й щасливо всміхається…

— Що, відступитися не можете?

У скверику двірник мете вузьку доріжку просто під коги перехожих, і ти мусиш сісти на лавочку, аби пропустити повз себе купу недопалків, цукеркових обгорток І пробитих транспортних талонів — шлейф куряви ще довго кушпелить в повітрі.

Невже ти незчувся, як зробив фатальний крок від великого до смішного. Коли ж це сталося, коли це могло статися?

Спокійно. Головне, лишатися спокійним.

Лицарям у срібних обладунках траплялося боротися не тільки з велетнями чи драконами, а й з бридкими гномами та підступними чаклунами, й це не збавляло їм честі. Головне — не напоротися на вітряки.

Коли тобі вже так подобається середньовічний антураж, то — продовжуємо у тому ж дусі.

Акт перший.

Готичні вежі, вузенькі вулички, церковний дзвін і серпанок на невинних дівочих личках. Генріх, Гретхен І безкомпромісний Валентин.

Цього разу Валентин буде розумніший і замість того, щоб репетувати на весь світ про гріх бідолашної Гретхен, візьме в роботу підступного спокусника так, що йбму й сам дідько не допоможе. От одружуйся з моєю сестрою, та й годі!

— Що-що?

Масивне обличчя над масивним дубовим столом, сиві скроні, що надають елегантності, черевце, заховане під вишневим жилетом пошитого в найліпшого кравця костюма (лишенько! її спокусила оця породиста пивна діжка? жах… спокійно!).