Позначена блискавицею

Ох, як самотньо і порожньо мені! Я не була б самотнішою, аби навіть опинилася у космічному просторі…

І все ж таки — хвала провидцям! Вони не бувають ні добрими, ні злими. Вони кажуть нам правду. А вирішувати повинні ми самі.

Ні, сьогодні я не готова дати відповідь.

Я маю все зважити. Обміркувати спокійно.

У мене ще є час. Багато часу…

ТІЛЬКИ ТРИ КРОКИ

Вранішнє шосе іще дрімало, як і завжди в неділю, — лише зрідка промайне автомобіль. Вона любила цю пору за її тишу та спокій. Сьогодні ж, після короткої нічної зливи, коли п’янко пахло свіжою зеленню, а повітря було тремтливо-прозорим, тіло зробилось таким пружним та легким, що, здавалось, от-от злетить над землею.

Знехотя позирнула на годинник. Як швидко збіг час! Повертатись додому іще не хотілося. Перейти на той бік і пробігтись до озера? Звернула до траси й спинилася, перечікуючи машину, що викотилася з-за повороту.

І звідки він узявся, хлопчик отой? Виріс мов із-під землі з того боку дороги — невеличкий, щуплявий і скуйовджений, наче горобчик, який щойно видерся а котячих пазурів. Що він тут робить так рано та ще й у неділю, коли його ровесники додивляються солодкі сни? Мабуть, теж прихильник ранкових пробігів. Усміхнулася й привітно помахала рукою. Одначе він не помітив її жесту: заклопотано роззирнувся навсібіч і, гадаючи, певно, що машина ще далеко, рвонув через дорогу.

Вона закричала: “Куди ти? Стій!”, а ноги вже самі несли її навперейми хлопчикові. На мить їхні очі зустрілися. В його погляді застиг подив: мовляв, чого галасуєш?.. Це її аж розлютило. Куди воно лізе, оте горечко? Натреноване тіло із подвоєною силою метнулося вперед.

Та раптом вона з розгону наскочила на невидиму перешкоду — і завмерла, заціпеніла, загрузла в якійсь в’язкій рідині, що враз огорнула її. Довкіл заклубочився туман. У вухах гули дзвони…

Потім марево зникло, проте, як і раніше, не могла ворухнутися. Перед очима стояли розмиті обриси будинків, дерев, автомобіля, що завмерли за прозорими стінами, на яких раз по раз у незбагненному ритмі з’являлися й зникали молочно-сріблясті смуги.

Аж ось пролунав дивний (чоловічий, жіночий — годі було зрозуміти) голос:

— Що ти хочеш зробити?

Звуки відбивалися від прозорих стін і кришилися, розкочувалися дзенькотливою голчастою луною: зробити… би-ти… би-ти…

“Що зробити? Та спинити цього дурника!” — хотіла вимовити це, але губи й язик затерпли, наче після наркозу перед видаленням зуба. Однак голос продовжував так, ніби вона вже відповіла:

— Його зупиниш, а сама загинеш… ги-неш…

“Хто це говорить? — сприймала лише неймовірність ситуації і ще не перейнялася моторошним смислом слів, призначених для неї. — Хто ви?”

— Дивимось. Спостерігаємо. Хочемо зрозуміти. Ти нам віриш?

“Вірю”, — подумала несподівано для себе самої. Голос став м’якшим і глибшим, відлуння зникло.

— Сильний, молодий організм. Повинна жити. Тільки тепер збагнула почуте раніше.

“Звідки відомо, що я… загину? Дурниці!” — безгучно вибухнула, силкуючись вивільнитись із невидимого полону і закликаючи на допомогу всю свою волю, завзяття, упертість, аби здолати давку хвилю страху, що накотилась на неї. Та ноги, її міцні, спритні ноги не слухалися, руки безпорадно зависли: відчувала себе жалюгідною комахою в чіпкому павутинні. “Загину… помру. Але чому?” — крижані мурахи повзли по спині.

— Тобі лишилося три кроки. Тільки три кроки! Дитину відштовхнеш. Машина не встигне зупинитись.

“Чого ж ви хочете від мене?”

— Хочемо допомогти. Уповільнити твої кроки. Затримаєшся — і житимеш.

“Як — затримаєшся? Вже стільки часу минуло, машина давно проїхала…”

— Ти помилилась. Час минає там. А тут стоїть. Нічого не змінилося. Повір… вір… вір… — луна забриніла знову.

“Такого не буває… Мене збила машина, і я зараз марю…” — промайнуло в голові. Із полегшенням ухопилась за цю думку.

— Там не буває. Тут буває. Віриш — нам легко. Не віриш — важко.

“Гаразд, спробую повірити. Це не сон. Що далі?”

— Затримаємо тебе. Збережемо життя. “А він… хлопчик отой?”

— Миттєва смерть — легка.

“Та хоч би й так… — здивований погляд хлопченяти сплив перед нею. — Чому ж ви не врятуєте і його?”

— Можемо врятувати лише одного.

“Тоді… краще його. Він малий… Навіть не розуміє…”

— Нема сенсу.

“Та чому ж, чому, хай вам біс?”

— Мусиш жити, продовжити рід. Дужі, витривалі нащадки. Хлопчик — кволий. Рятувати недоцільно.

“Звідки ви знаєте… про нього?”

— Знаємо все. Вирішуй. Не можемо довго…

“Хто вас просив? Навіщо висмикнули мене, як рибину із води? Облиште мене, поверніть туди… Я все вирішила… іще коли побігла…” — І раптом почула свій голос: — Відпустіть мене!

Обриси довколишнього світу враз затремтіли, збрижились і стали чіткими, в’язка рідина відпустила її, знову долинули звичні звуки, тіло ожило й напружилось.

Щосили відштовхнувшись, кинулася вперед — крок… другий… третій…

Але трьох кроків не вистачило.

І під неймовірним кутом зігнулося в падінні її слухняне тіло, відкидаючи хлопця на узбіччя.

Нестерпно завищали гальма.

…Щокою вона відчула дивовижно м’яку, прохолодну траву й поволі розтулила повіки. Спершу їй здалося, що прокинулась після важкого сну, та рантом усе пригадала і рвучко сіла, спираючись на руки. Тривожно поглянула ліворуч, праворуч… Шосе було безлюдне, довкола стояла німотна тиша, косі сонячні промені запалювали іскри в сизій од вранішньої роси траві.

Розгубленими очима втупилася в безхмарне небо, наче там могла знайти відповідь. Невже це їй примарилось? Та ні, було все, було: скуйовджений хлопчина, прозора переливчаста стіна — і відчайдушний кидок під колеса вантажівки…

Вдихнула на повні груди повітря, що пахло вологою зеленню, і несподівано здригнулася. Чи їй те вчулося, чи справді десь іздалеку докотилося невиразне склисте відлуння:

— Живи… живи… живи…

ЗМІСТ

ПОВІСТІ

Реанімація — XXI

Позначена блискавицею

ОПОВІДАННЯ

Краєвид на чорному тлі

Полонянка

Поклоніння змії

Хвала провидцям

Тільки три кроки