Позначена блискавицею

І сказала вона йому:

— Коли не стане мене, чоловіче мій Техо, іди до свого племені. Я знаю звичаї холо. Ти спокутував];свою провину тим, що виростив дітей. Кров холо і вау злилася в них. Може, вони будуть мудріші за своїх батьків та дідів і відкинуть від себе зло? І не матимуть влади над ними демони ворожнечі й помсти. Діти наші не блукатимуть лісами, мов самотні звірі. Вони вернуться до лкь дей, і з ними повернешся ти, коханий… Обіцяй мещі

І якось удосвіта, коли діти ще спали, відлетіла душа Ваури. З жахом та подивом побачив Техо, як тоншав тіло її і вкривається лускою. Перед ним лежала не Ваура, а мертва Справедлива змія Холо. На шиї у неї виплівся рубець від удару списом. І здригнувся тоді Техо, бо збагнув, яку важку таємницю несла в собі Ваура рсі щ довгі роки. Та в серці його не виникло ні зла, ні відрази, а тільки біль за Вауру, яка не наважилася поділитись із ним цим тягарем. На світанні поховав він мертву змію так, як поховав би людину, і дотримав усіх обрядів.

А коли прокинулись діти, він почав збирати їх у далеку путь — до свого роду.

ХВАЛА ПРОВИДЦЯМ!

У мене ще є час. Багато часу.

Я маю все зважити і вирішити. Обміркувати спокійно, щоб не нарікати згодом ні на кого. Адже йдеться про життя. Про цілий світ, якому — існувати або зникнути. З моєї волі. Тільки від мене залежить; зберегти його чи закреслити…

За моїм вікном — тополя. Височезна стара тополя. Іноді вітер стукотить її гіллям у шибку. Якщо прочинити вікно, можна дотягтися до товстих лискучих бруньок. Зірвати одну, другу, розтерти в долонях, відчути гіркуватий запах молодого тополевого листу… Але я прибираю руку, що вже торкнулася гілки. Мені шкода чомусь тих бруньок. Нехай собі ростуть. Нехай…

Сонце сьогодні напрочуд лагідне. Можна було б спуститися вниз і погуляти на подвір’ї. Та мені не хочеться нікого бачити, ні з ким говорити.

Раніше я не замислювався пад тим, добре чи погано — зарані знати долю своєї дитини. Ні, долю — то вже занадто сильно сказано. Та коли відомо все, що закладено в генах, можна багато чого передбачити. Якою вона буде. Як ростиме. На що хворітиме. Що любитиме і від чого страждатиме. Скільки років відлічить їй час… Спершу я навіть позаздрила жінкам, які жили раніше. їм не дано було цього… Щасливі! Чи, може, нещасні?..

А що коли б моя мати довідалась, який сумний спадок несу я в собі? Чи була б тоді — я? Чи побачила б світ? Чи стояла б оце коло вікна і думала, думала, думала до терпкого щему в скронях, як мені вчинити?..

Ні, моя мати цього пе знала. Не могла знати. Лише кілька років тому зробили обов’язковими спеціальні дослідження для всіх майбутніх матерів. Забагато малюків почало з’являтися на світ із різними відхиленнями. Забагато…

Учені навчилися якщо не лікувати, то хоча б передбачати це. Хвала провидцям! Скільки лиха вони відвернули, якому потокові сліз не дали пролитися!

Не журися, сказали вони мені сьогодні. Ми допоможемо тобі. Ти молода. У тебе все ще буде добре. Від мене нічого не приховали. 1 в мене є час. Багато часу. Цілий місяць на роздуми. Але можна вирішити все й сьогодні. Варто лише наважитись. Наважитись…

Усі ми тут, у цій великій, за найсучаснішими вимогами обладнаній клініці, чекаємо свого вироку. Іншим простіше. Їм не дають часу на роздуми. їм просто кажуть: так або ні. А в мене — особливий випадок. Один на сто тисяч. Чому, ну чому саме в мене?..

Особливий випадок… Я маю право вирішити усе сама. Сама! Тут не може бути порадників. Я не хочу ділити цей тягар навіть із найближчими людьми. Навіть із тим, кого кохаю. Він зрозуміє все. Зрозуміє — і згодиться. Але останнє слово — за мною.

Хвала провидцям! Завдяки їм я знаю, що чекає мого сина. Він народиться таким, як усі здорові діти. Ростиме, як вони. Аж поки не почне дорослішати. Через скільки років це станеться? Шістнадцять, п’ятнадцять чи навіть менше? Це важко точно визначити, але настане час — і вибухне міна уповільненої дії, закладена в ньому вже тепер. Тепер, коли він іще не народився…

Якби ж він міг завжди лишатися дитиною! Однак такого не буває. Всі діти зростають. Зросте й він. І тоді навальна, безжалісна недуга, з першого дня вкарбована в його клітини, розпочне руйнацію. Хвороба Брайта. Одна із тих, що з’явились останніми десятиріччями.

Мій син зможе існувати лише в спеціальному, штучно створеному середовищі, відокремлений від усього світу. Як довго — рік, два, три? Теж невідомо. Можливо, за цей час навчаться подовжувати життя таких хворих. Та нема підстав сподіватися, що цю жахливу хворобу навчаться лікувати так швидко, як то потрібно мені й моїй дитині. Не варто тішити себе примарною надією, сказали мені. Але ж сказали не тільки це. Якби ж то тільки це! Тоді, мабуть, простіше було б зробити вибір…

Як добре, що ми навчилися бачити наперед. Передбачати. Провидіти. Хвала провидцям! Вони сказали ще одне: моя дитина буде надзвичайно здібною. Талановитою. Чи не геніальною. Світ постане перед моїм сином у вихорі звуків. Він пропустить їх через себе, через своє серце, через свій розум і почне творити музику. Рано почне. Дуже рано… Мабуть, він чимало встигне створити, доки стане дорослим…

Ні, я таки заздрю жінкам із минулого. Ніхто не ставив перед ними таких божевільно жорстоких питань.

А втім, чи такі вже вони й жорстокі, ці питання? Чи не милосердніше не дати з’явитись на світ тому, хто приречений на таку злу долю? Чи не клястиме мій син згодом своє життя і ту, що дала йому це життя? Відгороджений од світу, від людей, друзів, кохання, він страждатиме не лише від болю. Ощасливити інших — і каратися все життя самому. Нести людям красу — і бути замкненим у непроникній шкаралупі власних бід… Чого варте таке життя?

Мені раптом стає холодно, і я зачиняю вікно. За ним гойдається стара тополя. Не сьогодні-завтра на ній народиться перший листочок. Надворі весна…

Ох, як то складно — наважитись. Скажу “так”, і світ цей ніколи не почує тієї музики, що згине разом із моїм сином. Світ не знатиме його мелодій, його душі, його болю.

Все правильно. Все логічно. Все справедливо. Я можу позбавити його страждань.

Чому ж мене охоплює відчай?

Чому пригадуються зараз стражденні очі матері, повні самозречення й прихованого болю? Очі Сікстинської мадонни. Мені пощастило: я бачила цю картину. Мати, що офірувала своє дитя, аби врятувати світ. Скільки незмірно довгих років несла вона в собі отой страшний тягар знаття? Адже вона знала долю свого сина. А світ так і не змінився, хоча йому принесли таку жертву…

Може, це лише легенда. Жорстока казка. Але ж оті очі, всевидющі та беззахисні… Очі матері людської — не божої. Ні, я не мадонна. І я не хочу, щоб моє дитя колись проклинало мене. Я не зможу, не зумію стільки терпіти й чекати. Терпіти його біль і чекати його кінця. Це понад мої сили!

Хвала провидцям: я вже тепер знаю його долю. Його і свою. Я можу цього уникнути. Це дуже просто і навіть не боляче. Треба лише сказати: так. Сказати вже сьогодні, не чекати цілий місяць!

Мій син не ощасливить світу ціною власних мук. Своїх і моїх сліз. Милосердніше зупинити його зараз, коли він іще нічого не може збагнути, не розуміє, не відчуває.

А якщо я дам йому змогу народитись? Побачити світ? Пізнати всю його красу в ті перші роки, коли хвороба ще не дасться взнаки? Я спробую зробити ті роки такими щасливими й наповненими, щоб найлютіша біда потім не випалила пустки в його душі. Загартувати душу так, аби розбите, нікчемне тіло згодом не взяло над нею гору. Дати йому силу й мужність витримати все те, що впаде на нього, і не збайдужіти до всього, окрім власного лиха. Він житиме. Він створить свої пісні. Він не буде нещасним!

Я свідомо обираю таку долю. З доброї волі. Я знаю, на що йду. Хвала провидцям! Я встигну приготуватись…

Я буду поряд із ним. Завжди поряд. Облишу все заради нього. Стисну свою волю, свої нерви в тугу сталеву пружину…

Я хочу вкласти в нього силу й мужність… Та чи стане ж їх мені самій на всі ці безмежно довгі, нескінченні роки?..