Страница 64 из 77
Восьмої дісталися надвечір. Розвантажуємось, ставимо палатку, місце для бурової шукаємо. За роботою нашому Сашкові начебто не до рапсодій. А як стали бурити, побут налагодили, розпакували бібліотеку, шахи, доміно — тут і він свою кеадрофонію дістав, умостився перед колонками і дивиться. Вірите, сидить, як над небіжчиком. Ящик відкрив — там у нього магнітні стрічки — усе збирався диски свої переписати, та при нашому мандрівному житті хіба вгадаєш, коли це зробити краще? Хлопці лише перезирнулись, а епідеміолог Дзюба трохи згодом сказав, що треба щось робити.
А чим тут зарадиш — сімсот кілометрів тайга, як у пісні співається, та й платівки свої він збирав усе свідоме життя, рідкісні, каже, були, унікальні. Працюємо ми собі на восьмій: зйомка, зразки грунту, гідрологія. Дзюба нишпорить рідколіссям, іксодових кліщів своїх вишукує, одне слово — комплексна пошукова партія за роботою.
Самохвалов (він у нас і мерзлотник, і геолог, і топограф) парку усім влаштував — за тиждень відпрацювали восьму. Олександр знову шле радіотелеграму начальству, щоб вертоліт прислали. У відповідь — нічого втішного: гасять пожежу, вогонь розростається, палають сотні гектарів лісу. Та воно й не дивно: спека, як у пустелі. Не віриться, що ми в центрі Східного Сибіру.
Вимушений простій у нас. До решти позицій плавом не дістатися. Сидимо ми одного разу, козла забиваємо на нашому складному столику, аж у голові шумить. Федя-механік щось насвистує собі під ніс. Сашко лежить в шезлонзі і кольоровими фломастерами ліниво вимальовує якусь схему з журналу “Радіо”. Аж раптом стрепенувся:
— Федоре, ти що це насвистував щойно?
Механік глянув на нього:
— Що? А нічого, дурниця якась у голову влізла.
Сашко насупився.
— Ніяка це не дурниця, а Вольфганг Амадей Моцарт. Квартет мі-бемоль мажор, К-458 “Мисливський”.
У Федора очі на лоба полізли. Він і не підозрював, бідолаха, що насвистує таку премудрість.
— Але скажу тобі, страшенно фальшивиш, та головну тему я усе-таки впізнав. Де ти слухав Моцарта?
— А хрін його знає, — ударив Федя доміно по столу. — В гуртожитку у технікумі наслухався. Бувало, до екзаменів готуюсь, а хлопці гармидер зчинили — спасу нема, ну, візьму динамік під саме вухо, увімкну шосту програму, там завше цю музику передавали, дам повен звук — і вчу собі кінематику, динаміку, політекономію… Прекрасно зосереджує, скажу я вам.
— А-а, — розчаровано мовив наш меломан.
— Одне догано, — продовжував Федя, обдумуючи ситуацію на столі, — з того часу всі ці етюди, увертюри, сонати, балети, сюїти, арії, симфонії засіли у мене в голові, так і бродять, наче закваска. Заважають — страх! — і оглушливо закінчив гру.
Сашко на те йому ні слова. Цілий день на річці пропадав. А ввечері довго балакав про щось із Дзюбою.
Дзюба — спеціаліст з вірусних захворювань, передусім кліщового енцефаліту. За програмою досліджень йому належало обстежити всі точки на енцефалітну небезпеку. А ще — виявити залишкові симптоми перенесеного захворювання у місцевого населення з допомогою “прямої ревізії головного мозку шляхом локально сфокусованого хвильового щупа на частотах нормальної активності кори”. От як ця штукенція іменуєтсья. Цей щуп начебто дає йому повну картину будь-якої ділянки мозку. Він уже обстежив ним кількох мисливців-промисловиків, Самохвалова. Пропонував і нам, та ми відмовились. Боязко якось давати прощупувати свій мозок навіть найлегшим доторком.
Так от, причепився до Дзюби наш Олександр. Почав здалеку: мовляв, яку інформацію дає цей хвильовий палець? Яка там схема, електроніка? Які ділянки кори як спеціалізовані? Одне слово, поставив собі хлопець за мету дісталися до того музичного багатства, яке осіло у Федоровій голові.
— Розумієте, Микито Олександровичу, я його не раз слухав. — (Треба сказати, що з того часу, як Сашко вперше почув Федорове насвистування, він нипав за ним слідом і дослухався до найтихішого мугикання.) — Фальшивить він у мелодії, моделювання звука нікуди не годиться, контрапункт не простежується, а от темперація досконала, та й дух твору він передає абсолютно точно. Та ви самі послухайте!
Федір копирсався у движкові, меланхолійно щось насвистуючи. Сашко визначив: фантазія-експрес до-дієз мінор Фридерика Шопена. Федір погодився обстежити свою “музичну шкатулку” Дзюбиним щупом за умови, що він вийме усю цю класику з кори головного мозку.
— Набридла за двадцять років, як гірка редька! Скрипочки, віолончелі кляті, фаготи, валторни, пропади вони пропадом! Я, може, цю. вільну ділянку мозку для діла справжнього використаю. Рацуху якусь придумаю з механіки, — казав він.
— Навряд, — зауважив на те Дзюба. — Ця ділянка мозку виключно для музики. Просто вона у тебе навдивовижу містка.
Отже, вирішили вони списати з Федорових звивин усю цю поліфонію, що не давала йому спокою. Змонтували рекордер — гібрид підсилювача, магнітофона, звукових колонок і Дзюбиного енцефалоскопа. Морочилися з ним удень і вночі, навіть Самохвалов, дивлячись на них, схвально кивав головою: цінує в людях одержимість, сам такий.
Зрозуміло, не одразу все пішло у них гладко. Спочатку динаміки ледве шипіли в кутках палатки. Та Сашко, незважаючи ні на що, страшенно радів: перешкоди, мовляв, усунути — це справа техніки, зате відповідність оригіналові — виняткова.
Щоб не переобтяжувати Федора під час тривалих пробних сеансів, вони підвісили до датчиків на його лисині довгий тонкий шнур. Хлопці кпили з них, та трійця навіть вухом не вела. Бувало, мудрують Сашко з Дзюбою під навісом, варіометри крутять, щось підспівують, з колонок вже звуки фортепіано чутно, а Федір сидить задумливо над вирвою з вудочкою. Або варить суп із концентратів. Лебідку нашу похідну ремонтує чи просто спить.
Нарешті домоглися вони потрібної якості звучання. Сяють обидва — описати важко! Зняли з Федора довгий дистанційний повідок: тепер, кажуть, повинні проїхатися по всій його музичній області щупом, а тому він має бути поруч. Федір радий невимовно.
— Давайте, хлопці, швидше, не терпиться вже бути, як усі люди.
Сашко відповів йому, що багато хто й мріяти не сміє про таку музичну пам’ять, яку йому, дурневі, незаслужено відвалила природа. Дзюба штовхнув його ліктем — не сперечайся, мовляв, з ходячою філармонією, а то ще образиться і дасть відбій. І рекордер запрацював, почав перемотувати Федине добро на бобіну.
Страшенно чутливий, видно, був цей щуп, і не менш заплутаною була структура Фединої музичної пам’яті. Ллються з динаміка, приміром, “Пори року” Чайковського і раптом — уже щось інше.
— Звідки Равель, Микито Олександровичу, як це ви умудрилися перескочити на Равеля? — кричить Сашко,
— Сам не знаю, вів щупом, як звичайно…
— А, чорт! Знову доведеться запис монтувати!
Вони вже наловчилися маркірувати стрічку з перерваним записом. Федя знову відтворював річ з того самого місця, але момент, коли він це зробить, передбачити було неможливо.
Це було таки незабутнє видовище: восьмимісна палатка, під навісом біля апаратури чаклують Сашко з Дзюбою, з палатки на всю довколишню тайгу звучить “Богатирська симфонія” Мусоргського. А винуватець усього цього, сорокалітній товстун у трусах і чоботях на босу ногу, сидить над відром і чистить рибу на юшку. Величні звуки зринають з його засмаглого тімені і раптом — ку-ііік: — “конфетки-бараночки, словно лебеди, саночки…”
— Стоп! Стоп! — волає Сашко. І до Федора: — Ех ти, всеїдний слухач! Жодної речі без накладок…
— А чого? — дивується Федір, — хороша пісенька. Ти її, Сашко, не чіпай, нехай лишається.
Чимало таких пісеньок було у Федоровій пам’яті. Та немало й справжніх шедеврів виплило з його рідковолосої скарбниці.
— Ви тільки подумайте, хлопці, це ж Бенджамін Бріттен! “Воєнний реквієм”… — захоплено говорив Сашко.
…Звучить сумна музика, задумались усі, дивимось на ріку у призахідному сонці: спокійну, лагідну, ніби вже зараз готову підкоритися неминучим холодам. Навіть Самохвалова пройняло. І раптом — знову — ку-ііік: “Катя, Катя, милая Катюша, я за тебе в воду і в огонь!”