Пульс безконечності

В дорозі

Мати добре закутала хлопчика, і вони вийшли на вулицю. Передмістя вже спало, лише десь далеко валував недремний собака. Вони спустилися східцями із плитняку. Попереду, в тьмяному освітленні нечастих ліхтарів, виднівся довгий тротуар.

Хлопчик, як завше, йшов попереду і, задерши голову, дивився на небо.

— А на тому малюнку не так. — Він несподівано зупинився і обернувся до матері, вона ледь не налетіла на нього. — Там цяточки з гострими шпичечками.

— А-а, он ти про що. Це дуже стара книжка. Так колись зображували зірки. З промінчиками.

— Зірки? — здивовано запитав хлопчик. — Ти ніколи мені про них не розповідала.

— Ще розповім. Завтра, коли увімкнуть день.

— У тій книжці написано, що день не вмикався, а наставав.

— Це майже одне й те саме… Скажи, нащо ти взяв цю книжку? Тато дуже гніватиметься, коли дізнається.

— Я сам йому скажу. І попрошу, щоб розповів мені, коли ти не хочеш.

Якийсь час вони йшли мовчки повз похмурі сплячі будинки, які ледь вгадувались у мороці. Врешті хлопчикові, мабуть, набридло мовчати.

— І вони світились? — запитав він у матері.

— Хто — вони? — Жінка вже загубила ниточку розмови, думаючи про своє. — Ах, зірки? Звичайно. Тільки неяскраво.

— Слабше, нілі оці ліхтарі?

— Набагато.

— Слабше, ніж; лампи у теплицях?

— Звичайно.

— Слабше, ніж денні світильники?

— І порівняти не можна.

Хлопчик замислився.

— І від них не було ніякої користі?

Він уже звик, що все довкола приносило якусь користь, було на найсуворішому обліку, тепло і світло — особливо.

— Ніякої, синку, — неуважно відповіла мати.

— Все одно… — зітхнув хлопчик, — це було, мабуть, дуже гарно.

— Не знаю… Уже давно нема тих людей, котрі бачили їх. Зірок було багато…

Жінка невизначено махнула рукою у бік тьмяної заграви над горизонтом, в якій крижинами проступали численні прозорі остови теплиць. Від світної хмари тягнувся в зеніт тонкий, ледь помітний промінчик. Жебоніла вода — в теплицях увімкнули дощ.

— А це що? — запитав хлопчик, кивнувши на промінчик.

— Це наш інверсійний слід, — відповіла мати.

— Інве… іне..?

— Цей слід ми залишаємо за собою, коли летимо в порожнечі.

— Але ж ми нікуди не летимо!

Хлопчик розсердився. Він подумав, що з нього кепкують.

— Тобі так здається, синку, — ласкаво сказала мати. — Насправді ж ми летимо. З жахливою, величезною швидкістю. Ми витрачаємо на це майже всю свою енергію. І, напевне, надаремно.

У материному голосі хлопчик вловив стримувану гіркоту.

— Чому надаремно? І навіщо нам летіти? Адже нам і так добре, правда, мамо?

— Ні, маленький. Ми мусили полетіти, щоб урятуватись. Там, де ми жили колись, усе мало загинути — сонце, зірки, цілий світ…

— О-о! І ми вчасно втекли?

— Так, мій хлопчику. Але наша енергія вичерпується, а нам треба дістатися ген до тієї плямки. Вона зветься Другою метасистемою.

Хлопчик подивився туди, куди вказувала мати, і побачив над дахом будинку струмування світла.

— Ми на півдорозі туди. Вся наша енергія затрачається на рух — ось чому довкруг так холодно й темно. Дехто уже сумнівається, чи варто взагалі летіти.

Жінка раптом піймала себе на тому, що розповідає синові про серйозні, малозрозумілі йому речі. І все ж продовжувала:

— Вони кажуть: давайте припинимо прискорення, нам однаково не долетіти до світлового порога. Давайте зробимо невеличке сонце, схоже на те, що вибухнуло там. його вистачить на тисячі років. Поживемо, як люди, а не як кроти.

— Сонце? Це, напевно, добре?

— Добре, синку, але тоді ми не долетимо. Тобто долетимо, але занадто пізно. Це сонце вигорить, і тут, на землі, також усе остигне, І туди долетить лише мертва крижина.

Світна плямка так само невідступно висіла у високості.

— А там?

— А там чудово, дитино. Це молодий Всесвіт зі сліпучими, гарячими зірками. Ми оберемо собі хороше сонце з привітними зеленими планетами, оселимося там і забудемо про ці століття мороку. Ми не загинемо…

Мати замовкла. Вдалині, в прорізі дверей наземної станції, з’явилася постать. Хлопчик кинувся до чоловіка й повис у нього на шиї.

— Татку, мама мені про все розповіла! Ти, напевно, нічого не знаєш? Ми всі летимо. До зірок! Енергії не вистачає!

Батько посадив хлопчика на плече й усміхнувся дружині:

— Не забивай дитині голову. В сім’ї досить одного прибічника руху.

А хлопчик не вгавав:

— Коли ми долетимо, татку? Коли?

— Коли ти виростеш. — Дощ в теплицях різко припинився. — І якщо вистачить пороху. Якщо придумаємо, як з усього цього викрутитись.

— Придумаєте, татку. — Хлопчик свято вірив у батька і його товаришів.

Батько невесело посміхнувся:

— Не певен, — сказав він. — І тоді вся надія на тебе, синку. Ти не підведеш.

Татко, як завше, жартував. Та хлопчик уловив — а може, йому здалося? — глибоко затаєну надію в голосі дорослого, сильного чоловіка. І по-новому подивився на світну пляму, наче прикидаючи відстань, яку ще залишилося здолати.

Тільки не зупинятись на півдорозі. Не губитись, не розтрачувати намарне сил! Далі, до зірок!

Музична шкатулка

Це, врешті, стало усіх дратувати: здоровань років двадцяти чотирьох ходить і скімлить: “Увесь Барток, треба ж такому статись!” А наступного дня: “Де тепер знайдеш Брамса в хорошому виконанні?” Або іще гірше — почує по радіо цю симфонічну музику і ледь не в сльози: “Хіба в таких умовах щось послухаєш?” Воно й правда, грім гримить оглушливо, блискавки у небі шугають, а таке пілікання й комар заглушити може, не те що грім. А їх тут сила-силенна. Таку музику видають, що куди тій класиці. Нарешті за вечерею Самохвалов грюкнув долонею по столу:

— Цить уже, Олександре! Стрибати до стелі треба від удачі нашої, я досі не йму віри, що пройшли пороги і хоч би кого замочило! А що твоя музика під воду зіграла — сам винен. Хто на самісінький верх ящика свого поклав, щоб його, не приведи боже, не пошкодило? Отож-бо. Його й струснуло.

Правду каже начальник. Як зараз пам’ятаю: понесло нашу барку на бистрині. Самохвалов з Федором біля керма, решта — напоготові з жердинами. По стрижню пінна смуга, як фарватер, ми по смузі. Перший поріг пройшли, осіли м’яко, як у ліфті; ухнули в другий — буруни, водоверті… Тут нас і труснуло об підводний голяк. Ну, думаю собі, готуйся, Петре, в моржі. Аж ні, ще разів зо три черкнуло по залізних бортах і винесло на спокійну воду. Я аж заспіваз від радості — не заведено купатися в Сибіру за 65-ю широтою навіть улітку.

Дивлюся, а Сашко сам не свій, видерся нагору, на поклажу нашу, шукає щось, зазирає всюди. А його дискотеку, напевно, вже риби у бистрині обнюхують.

Словом, меломан Сашко, спеціаліст класний, але меломан. Часом це гірше, ніж алкоголізм: лежить чоловік в наушниках на розкладачці своїй, очі скляні, нічого не бачить, не чує, кайфує мовчки. Зачепити його в цю мить— боронь боже! Федора одного разу трохи не приголомшив. Ці меломани як тільки не догоджають своїм органам слуху: і регулювання швидкості найтонше, і тонарми надчутливі, і стереофонія чи квадрофонія… Скрипкові справа, духові зліва… Дай їм волю, слухали б вони свою музику в чотири вуха, і то мало. Втонула — і бог з нею.

Не від хорошого життя понесло нас по Вілюю. Як відпрацювали шосту повністю, демонтували бурову і сидимо на тюках — вертольота дожидаємо. День чекаємо, другий… Нарешті відповідають Самохвалову з головної контори: 1 парк вертольотів кинуто на боротьбу з лісовою пожежею за Маликаєм. Коли впораються — невідомо. Запропонували почекати.

Та Самохвалов не з тих, хто чекати любить. Видивився біля берега на мілині невелику барку, понтон не понтон — металеву посудину водотоннажністю тонн на вісімдесят, поржавілу й продірявлену в кількох місцях. Хто її у верхів’я ріки затягнув — загадка. Самохвалов не ламав собі над цим голову, одразу узявся гарненько її оглядати. Законопатили ми її у двох місцях, перекантували гуртом і підігнали до стоянки. А там я вже дірки заварив, повантажились— і гайда! Восьма — вище по ріці кілометрів за шістдесят, а що там пороги, Самохвалов не знав. Коли води достатньо, їх не видко, а цього року Вілюй добряче обмілів.