Пульс безконечності

— І тут сталося те, що й досі не має свого пояснення. Я крутився як дзиґа, Крамов жив тільки завдяки біостимулюючому апарату. Кожна мить могла стати для нього останньою. Ситуація була по-справжньому критичною. Я швидко підготував свої лазери і вже намірився приступити до операції. Насамперед треба було обробити черевну порожнину. Раптом медвідсік затремтів, а далі стався різкий поштовх, яким я і мої колеги були збиті з ніг, відсік почав вібрувати. Згодом виявилося, що трясло весь корабель. Медвідсік заповнився якимсь газом, він різав очі, нічого не було видно. Через кілька хвилин все заспокоїлося, настала тиша. Я кинувся до операційного “столу, на якому лежав Крамов… і не повірив своїм очам… Хворого там не було. Спочатку я подумав, що поштовхом його скинуло на підлогу, а це для нього була вірна смерть. Але й там його не знайшли. Він наче випарувався… Командир негайно скликав раду екіпажу, на якій ми намагалися з’ясувати всі деталі неймовірної пригоди. Але яким чином зник Крамов, пояснити ніхто не міг. Щодо поштовху і вібрації, го тут зійшлися на думці, що в районі, де сів корабель, стався землетрус. На Дейтерогеї ми ще раніше зафіксували ознаки сейсмовиявлень. А от Крамов — це нерозгадана загадка… Висловлювалися припущення, що на Дейтерогеї можуть відбуватися просторові завихрення, внаслідок яких стається різкий перехід в інші просторові виміри, скажімо, в четвертий, але це вже виходить за межі моєї компетенції… І тому… факт зникнення Крамова становить проблему, вирішити яку ми поки що не в змозі.

Лікар замовк і, не чекаючи дозволу, пішов на своє місце. Зал сповнювала гнітюча тиша.

— Прошу задавати запитання, — звернувся до присутніх Головний координатор.

Якийсь час всі мовчали. Відчувалося, розповіді так приголомшили людей, що вони просто не знали, про що ще тут можна розпитувати. Феномен справді був неймовірний;

— Дозвольте мені, — у другому ряду підвівся молодий чоловік з портативною телекамерою на шиї. — Телеагентство “Космос”. Як можна пояснити, що зник лише один Крамов? На питання може відповісти будь-хто з членів експедиції.

Всі переглянулися. На таке питання не міг відповісти ніхто. Зрозумів це, мабуть, і сам телерепортер, бо почервонів і винувато знітився.

Відповідь прозвучала різко і коротко:

— Пояснити неможливо.

Головний координатор, відчуваючи, що далі провадити прес-конференцію немає сенсу, встав і оголосив:

— На цьому, гадаю, буде доцільніше завершити. Даний феномен вивчатиме спеціальна комісія.

…Густий стовп жовтої пилюки знявся вгору, хмарою за. ступивши все довкола. Коли корабель міцно став на грунт і стих, курява почала поступово осідати, розсіюватися, поки врешті не розтала зовсім. Теплі промені сонця м’яко лягли на метал, поповзли по обшивці.

— Сіли м’яко, — сказав Саєв і почав готуватися до виходу.

Другу експедицію на Дейтерогею знову очолив він, хоча й проти своєї волі. Тоді, рік тому, він дав собі слово, що більше його нога ніколи не ступить на поверхню цієї планети, проте його, як досвідченого астронавта і вченого, що добре знав умови Дейтерогеї, все ж зобов’язали взяти участь у новій експедиції, між іншим, як і деяких інших учасників попереднього польоту. До Дейтерогеї Саєв почував тепер неприховану неприязнь.

— Командире, режим звичайний? — звернувся до нього другий астропілот.

— Так. П’ятнадцятигодинний перепочинок.

Саєв пройшов у свій відсік, переодягся у легкий робочий костюм і сів у крісло. За ілюмінатором простилався невиразний ландшафт Дейтерогеї, пустельний і позбавлений життя. В голову лізли неприємні думки. Польоти стомлювали. Хоч медична комісія і зробила позитивні висновки, Саєв відчував у собі внутрішню втому, якусь приховану нестійкість. Він улігся на кушетку і розслаблено випростав руки і ноги. “Певно, прийшов час подавати рапорт. Годі”. Саєв заплющив очі і в цей час почув зумер внутрішнього зв’язку.

— Командире! — вирвалось із радіофона. — Командире! До нас іде людина!

— Яка людина? Де йде? — схопився Саєв.

Кров прилила в голову.

— Зовні людина!

Нічого не розуміючи, Саєв метнувся у відсік огляду.

Туди вже збіглися всі члени експедиції. Відсік огляду — просторе приміщення з величезними суцільними ілюмінаторами, з якого відкривалася панорама всієї довколишньої місцевості. Саєв просто влетів до відсіку.

— Дивіться, командире! — збуджено показував пальцем черговий астропілот. — Дивіться! До нас хтось іде!

Всі збилися біля оглядового ілюмінатора і дивилися туди, куди вказувала рука чергового. Метрів за двісті було чітко видно постать чоловіка, який швидко крокував до корабля. Це сприймалося настільки неможливим, що у тих, хто бачив постать людини серед безмежної пустелі, виникав сумнів щодо її реальності.

— Це міраж, — мовив лікар.

Всі глянули на нього, а хтось додав:

— Справжнісінька галюцинація.

— Але чим вона викликана?

Саєв, як заворожений, стежив за ніби знайомою постаттю. Його охоплювало якесь дивне хвилювання. Серце Йж стрепенулося. Чоловік, не зупиняючись, впевнено ступав по всипаному галькою грунті, наче звично наближався до знайомого йому дому. До корабля залишалося метрів сто. Можна було розгледіти його одяг: сіра срібляста куртка, такого ж забарвлення штани щільно облягали ноги.

— Здається, це не галюцинація, він справді йде до нас, — ледь чутно сказав командир.

Коли відстань між кораблем і самотнім мандрівником безлюдної планети геть скоротилася, Саєв раптом відчув, Що у нього починають терпнути ноги, а волосся на голові стає дибом.

— Не може бути, — майже беззвучно ворушилися його губи, — це нелогічно.

— Що?!

— Зі мною щось діється…

— Командире! Та це ж… Крамов!

Розштовхуючи астронавтів, Саєв, порушуючи всі правила порядку, кинувся з панорамного відсіку, влетів у ліфт і через кілька секунд уже був унизу, за межами корабля. Він біг, спотикаючись об каміння, назустріч такому дорогому пришельцеві.

Вони зупинилися один перед одним.

Саєв не міг вимовити й слова і з захватом і невірою вдивлявся в Крамова. А той усміхався.

— Вадиме, це ж я.

З корабля висипали всі решта.

— Гліб!.. Гліб!.. — бурмотав Саєв, трясучи друга за плечі. — Звідки?! Яким чином? Де ти був? Минув же цілий рік. Це неймовірно!..

— Як… рік? — здивовано перепитав Крамов.

Саєв ще ширше розкрив очі:

— Гліб, минув рік з часу нашої першої експедиції. Ти… пропав тоді. І ми змушені були повернутись на Землю без тебе. Так, — спохватився Саєв, — ти ж був весь потрощений?! Я нічого не розумію, все загадка, містика якась… Та чи ти це, Глібе?

— Я, Вадиме, я. Лише… Я теж нічого не розумію. Я не знаю, що було зі мною і де я був стільки… Цілий рік? Неймовірно… Що зі мною сталося? Пам’ятаю, як зірвався з корабля і полетів униз… Далі — морок, прогалина. Потім… я пішов до вас. Ішов я так, ніби хтось скеровував мене у підсвідомості.

— Це вже зараз?

— Так.

— Все це більше ніж дивно. — Саєв оглянув товаришів, що оточили його й Крамова і дивилися на товариша в німому зачудуванні. — Всі в корабель! Швидко!..

— …І після того поштовху зник? — вже вкотре перепитував Крамов товаришів, вірячи й не вірячи їхнім словам. — Куди ж я міг зникнути? І що я міг робити тут цілий рік? — Він глянув в ілюмінатор.

— Тут прихована якась надзвичайна таємниця, — не міг надивитися на товариша Саєв. Обличчя в нього сяяло, хоч він ще не вірив у таке чудо.

— То ти абсолютно нічого не пам’ятаєш? — вперше озвався до Крамова Гурвич.

— Саме в тому і загадка, лікарю, що я нічого не пам’ятаю. Я не відчував часу і взагалі… нічого не розумію…

Гурвич пильно, з певною недовірою розглядав Крамова.

— Глібе, — сказав він вагаючись, — я теж готував тебе до операції, на тобі не було живого місця, ти не повинен був жити… Вибач, але я медик. Я не можу повірити, що це ти, такий цілий і здоровий.

— Лікарю, що ви говорите? — обурився Саєв. — Які можуть бути сумніви? Я знаю Гліба двадцять п’ять років!..