Пульс безконечності

Сонце перевалило за полудень, коли в небі, прямо в зеніті, спалахнула яскрава зірка. Саме її появи він не вловив, але вмить відчув непоборне бажання глянути вгору. Він підняв голову і враз зупинився. Дивитися на зірку було важко, — заважало сонце, промені якого якщо не сліпили, то неприємно, до болю, врізалися в зіниці. Незважаючи на сильне зорове подразнення, він відчув дивне заспокоєння у грудях, рівновагу і впевненість. Десь у глибині його свідомості промайнула думка, що саме ця зірка, яка зараз наближається до планети, і була тією метою, до котрої він не цілком усвідомлено, невтомно, з якимись забутими перешкодами пробивався.

Він сів на камінь і став чекати. Вітер ліниво куйовдив волосся і приємно лоскотав обличчя. Він уже не дивився на небо, бо знав, що зірка ніде не дінеться, мине деякий час, і вона стане звичайним кораблем з чіткими, реальними обрисами, який поволі сяде на цю планету. Раптом його вразила думка, від якої стало моторошно: адже на всій планеті нікого, крім нього, не було. І дивно — досі він чомусь не відчував страху. Той наринув лише тепер, коли він усвідомив, що наближається порятунок. І ще дивніше: а звідки така певність, що летить саме корабель?! Він швидко звів очі до неба і радісно набрав повні груди повітря. Все так і є. Яскравий диск був уже більшим за призахідне сонце. Корабель робив гальмівні розвороти перед посадкою…

З вершини пагорба, на якому він зупинився, добре було видно рівну ділянку, на яку націлювався сісти корабель. Очі спокійно простежували всі рухи корабля, а мозок заполонила болюча думка, що, здавалося, вирвалася з якогось полону і тепер владно вимагала логічної відповіді. Чому він сам? Де всі решта? В пам’яті поступово відновлювалися минулі події, чітко, послідовно, аж до тієї миті, коли все ніби провалилося в безодню небуття. І ось цей його перехід пішки у цілковитій самотності до точної мети, про яку він спочатку нічого не знав. А все ж він ішов, ніби хтось спрямовував його! Він ні про що не думав, просто рухався вперед і вийшов туди, де зараз здійснював посадку корабель. Нарешті корабель, трохи повиснувши в повітрі, обережно сів на поверхню і завмер. “Пора, — промайнуло в нього в голові, — з кілометр ходи”. І він швидко попрямував до корабля…

З самого ранку в Центрі керування міжзоряними польотами панувало напружене пожвавлення. Метались репортери, телекамери ловили кожен жест, вираз і рух учасників експедиції, які по черзі виходили на трибуну. Запально сперечалися вчені. Часом напруження переростало у нервозність.

— У звіті я виклав усе, що стосується цього трагічного і загадкового явища, свідками якого ми стали на Дейтерогеї, — говорив Саєв, начальник першої космічної експедиції, яка півроку тому була відправлена до шістнадцятого сектора сузір’я Ліри.

Ставилася мета дослідження однієї з його сонячних систем з планетою Дейтерогея. Давно вже було виявлено, що Дейтерогея — майже двійник Землі: у неї була атмосфера, хоч і з меншим вмістом кисню, а сила тяжіння відповідала земній. Але наявність атмосфери, та ще й насиченої киснем, у планети, на якій майже немає рослинності, що виділяє кисень, — залишалася загадкою для вчених.

Саєв геть виморений і пригнічений. Йому нелегко зараз виступати і вести дискусію.

— Глибокошановний колего, — пролунав голос Головного координатора ЦКМП, — ми розуміємо ваш стан, але… Тут зібралося багато представників різних інформаційних агентств, відомих учених, які звернулися в ЦКМП з проханням зустрітися з експедицією і почути з уст безпосередніх учасників і очевидців розповідь про цю таємничу пригоду. Нам усім, особливо нашим гостям, хотілося б, щоб ви все-таки детально розповіли про те, що сталося на Дейтерогеї з екіпажем корабля.

Саев скоса поглянув на Головного, той знизав плечима і опустив очі, мовляв: “Треба, Саєв, люди чекають твого слова…”

Хіба про все те розкажеш з трибуни, але сотні очей з німим питанням були звернені до нього. А поруч за довгим столом сиділи стомлені, дещо пригнічені двадцять два члени експедиції… Двадцять два, а повинно б бути двадцять три…

— Я не заглиблюватимусь у науковий розгляд справ, — почав дуже тихо Саєв. — Усім уже добре відомо, який великий інтерес для нас становить Дейтерогея, особливо в наш час, коли наростають надшвидкості та проблеми космічного дослідження… — Він неквапливо взяв склянку з водою, відпив з неї і вів далі: — Отже, наша “Ліра” стартувала… Та й про це я не говоритиму. Немає потреби повторювати те, що нині знає навіть школяр… Політ ішов нормально, посадка на Дейтерогею — теж. Після зондування ми приступили до збору і накопичення інформації про планету. Все йшло за визначеним планом. Та раптом…

Саєв зупинився і знову взяв склянку. Рука в нього тремтіла. Зал принишк.

— Крамова я знав ще з студентських літ, — з незвичною зміною в голосі продовжив розповідь начальник експедиції. — Ми разом училися в астронавігаційній академії, разом почали літати, разом були на Юпітері, досягли Оріона… Ми були друзями. Часто нас називали нерозлучною парою… Того злощасного дня там, на Дейтерогеї, ми повинні були перевірити кріплення щитів для захисту від космічних часток. Це, загалом, буденна операція, але вона забирає чимало часу. Як вам, мабуть, відомо, в носовій частині корабля, на його зовнішній обшивці, встановлено п’ять таких щитів. Чотири ми перевірили, залишився п’ятий, останній. “Ти оглянь правий бік, а я лівий”, — сказав мені тоді Гліб… Далі все було жахливо. Ми страшенно втомилися, а Гліб вкрай виснажився. Рухався він мляво і нерішуче. З лівого боку щита, куди він пробирався, над обрієм висіло призахідне сонце. Коли він опинився на краю щита, сонце вдарило йому просто в очі. Промені, хоч і не особливо яскраві, проходили з якимось дивним заломленням, і краєм ока я вловив, як Гліб, напевне, введений в оману підступним зміщенням в освітленні, промахнувся руками повз щит і втратив рівновагу. Він різко подався вперед і… полетів униз. Гліб упав на верх ліфта, яким ми піднялися до носової частини. Пролетів він метрів десять, до того ж, падаючи, зачепив і другий щит… Страхувальний пояс у нього чомусь виявився відстебнутим… Саєв знову замовк, опустивши голову.

— В перші секунди мене ніби паралізувало. Хотів закричати, але з мого горла виривалося тільки хрипіння… Врешті, опанувавши себе, через ларингозв’язок я передав екіпажу сигнал тривоги… Про все, що сталося далі, може розказати вам наш лікар…

— Так, звичайно! — відгукнувся Головний координатор. — Відпочивайте, дорогий колего. Все, здається, ясно, — і він метнув швидкий і недобрий погляд у бік залу.

Коли Саєв зійшов з трибуни і, розхитуючись, подався до виходу, ніхто з присутніх не порушив тиші. Тільки після того, як за ним зачинилися двері, Головний координатор звернувся до лікаря експедиції.

— Доктор Гурвич, чи можете ви доповнити розповідь вашого командира?

З-за довгого столу підвівся досить огрядний член експедиції. Голова в нього була зовсім лиса, зате нижню частину обличчя обрамлювала широка посріблена борода. На м’ясистому носі повисли маленькі окуляри в тонкій оправі. Не відповідаючи на запитання Головного, Гурвич квапливо попростував до трибуни.

— Я бортовий лікар “Ліри”, — заговорив він на ходу. — Коли Крамова принесли в медвідсік, на нього страшно було дивитися… Весь у крові і… звичайно, непритомний. Потрібна була негайна медична допомога. Я перевірив пульс: серце ще жило, але надзвичайно кволо. Довелося тут же підключити його до біостимулюючого апарата. Лише після цього я провів всестороннє обстеження потерпілого. Наслідок падіння для Крамова виявився трагічним… Потилична частина черепа в двох місцях була розтрощена. Одного цього вже годі, щоб настав летальний кінець. Крім того, у нього був переламаний хребет, побиті шестеро ребер, ліва рука в лікті і ключиця, розірвалася печінка, було кілька тріщин стравоходу, чимало ран і синяків. Як він не помер відразу — не зрозуміло. Я, не гаючись, почав готуватися до операції; хоча й не уявляв собі чітко, з чого починати.

Лікар зняв окуляри, протер їх і знову начепив на носа.