Претенденти на папаху

«Який ти фантазер, Сідалковський», — тверезо подумав він і відійшов од дзеркала. Знову згадав Айстру. Це ж вона так любила казати: «Який ти фантазер, граф! Поцілуй мене, граф… Поцілуй в очі. Жінки люблять, коли їх цілують в очі, бо хочуть, щоб їх завжди пам'ятали, щоб про них завжди думали. Я хочу, щоб ти мене завжди пам'ятав, щоб ти про мене завжди думав. Не цілуй у вушко, граф. Я боюсь оглухнути до тебе!..» — «Де ти, Айстро?»—запитав він у чотирьох стін. Вони мовчали. «Примчала б ти! Плюнув би я на оцю низьку стелю, продав би все в комісійний — і майнули б з тобою на той далекий і загадковий Шпіцберген, подалі від усіх оцих судів, від одруження заради… Європи. Здоров'я є. Копав би те буре вугілля, пив би горілку й любив би тільки тебе одну, Айстро!» — «Там, напевне, на острові більше нікого і не було б!»—подав голос двійник. — «З нею, мабуть, тільки на оголеному острові було б добре, — заперечив йому Сідалковський. — Айстра — як ботанічний сад, куди щоразу приходять різні відвідувачі у будні і вихідні».

Сідалковський ще раз поправив на собі імпортну краватку, ще ні разу не купану у вітчизняній воді з доброю порцією хлорки, накинув на плечі кожушок і вийшов. Підігрітий теплими словами адвоката і гарячим французьким коньяком, Сідалковський помчав у «Фіндіпош», де вже повинні були чекати його свідки: Грак, Мамуня і Панчішка.

Найдовше довелося умовляти Грака.

— Ви, Грак, не прокурор, — говорив Сідалковський. — І я глибоко переконаний, що ніколи й не станете ним. Хоча без зустрічі з прокурором у недалекому майбутньому обійтись не зможете… Саме тому вам чесно й признаюсь… Вам, Грак, а не прокуророві! Мало того, що я Ію цілував, я навіть її пестив…

— Тепер це називається «пестив»?

— Грак, не підкреслюйте своєї невихованості й цинізму. Не намагайтесь списати це на сегеакадемію. Академія в цьому не винна. Гляньте на мене. Я академій не кінчав. А яка європейська вихованість і культура! Це дається великим творцем, а закладається природою в генах, як перфокарти в комп'ютер. Досить натиснути на кнопку — і перфокартка показує, хто є хто! Так от, я її цілував і спочатку, здається, по-справжньому любив… Але коли я уявив свою майбутню тещу — відмовився від любові… Грак, я не хочу вам докоряти минулим. Але повірте, ангельська характеристика, яку на вас складав, коштувала мені кількох безсонних ночей. А зв'язки, які шукав навіть через консульство? — прибрехав Сідалковський. — Не забудьте, Євмене Миколайовичу, цього і будьте мені за свідка. Ви ж у мене вдома бували, але жодного разу ніякої Ії і в очі не бачили! Не бачили ж, Грак? Чесно?

— Чесно, не бачив. Ні Ії, ні іншої зозульки…

— От і все, що від вас на суді вимагається! З Мамунею розмова вийшла дещо інша.

— Вітаю онука Кампанелли і Монтеск'є. Більше не вимагає гасел Стратон Стратонович? Моя вам допомога не потрібна?

Мамуня дивився на нього, широко розкривши очі.

— Ви хоч знаєте, за чиє гасло ви поклали гроші до власної кишені?

— Грошей не було, — щиро признався Мамуня. — А чиє гасло— знаю, о!

— Я вас у плагіаті не звинувачую… Наука вимагає жертв…

— Вам потрібні гроші, о?

— Октавіане! Я думками не торгую! У мене їх стільки, що коли б за кожну думку рупій, я став би новим Терещенком, перемноженим на Бродського… Мені потрібні ви, Ломброзо! Будьте мені за свідка, Октавіане-Август, і я вам цього ніколи не забуду! Фотоапарат брати не треба, — не стримався, щоб іще раз не вколоти Мамуню. — На всі запитання на суді відповідайте: не бачив, не знаю, не чув! У квартирі ж моїй ви були? Жінок там ніяких не зустрічали?

— Не зустрічав, о!

— От і все.

Найлегше було з Панчішкою. На всі слова Сідалковського Масік тільки підморгував і посміхався.

— За чим затримка? Йолі-палі!

Коли вони їхали електричкою і Мамуня ледь помітно показав на якусь вродливу даму, якій, очевидно, було вдвічі більше, ніж Октавіанові (за пудрою й лаком не вгадаєш), Сідалковський прокоментував:

— Ви ще дуже юний, Октавіане-Август, коли вам подобаються жінки вдвічі старші за вас… Вам треба ще проходити курс молодого бійця. Але будьте обережні. Особливо з жінками. Вони в кожному холостякові бачать майбутнього чоловіка.

— Це швидше, о, стосується вас, а не мене, о, — відповів Мамуня, натякаючи чи то на судовий процес Сідалковського, чи на його фізичні дані.

— Ви даремно так думаєте, Октавіане. Не забувайте, що жінки у своєму мисленні, як і наука в несподіваних винаходах, дуже непослідовні. Одного разу вони люблять попа, як каже Стратон Стратонович, а наступного разу попового сина. І взагалі запам'ятайте: жіноче серце — це чоловічий гуртожиток.

Попереду них ішли троє милих дівчаток.

— Дівчатка свіженькі, як огірочки, — кивнув на них Грак.

— Звідки у вас такі алкогольні мотиви, Євмене Миколайовичу? — запитав Сідалковський. — Чи ви помітили отой кабачок? — Сідалковський показав на кафе «Дюймовочка», в якому пили навстоячки і без закуски, якщо не брати до уваги шоколад і цукерки.

Він зиркнув на годинник. До «великого процесу» ще був час, тож вони завернули у приміщення без вивіски значно твердішою ходою, ніж потім звідти вийшли. Зате Сідалковський тепер був сповнений оптимізму й віри в справедливість.

«Життя — не така вже й погана річ, як я думав зранку, зав'язуючи галстук на шиї. Воно — як лотерея: виграшу ніякого, але надія на щось краще завжди є».

Наблизились до суду. З недалекого минулого, точніше, з того часу, коли одружувався на Тамарі, Сідалковський знав, що суд — це те місце, звідки дуже рідко повертаєшся з високо піднятою головою. У цьому приміщенні він теж уже не вперше, і оці стільці з високими спинками навіювали йому неприємні паралелі з процентами, що нараховувались не на його користь.

Від Ії він чекав усього, але тільки не повторного знайомства з судом і адвокатом. Адвокат, хоч він нібито був і найкращий у місті, ніякої симпатії у Сідалковського не викликав. Та й грошей вимагав значно більше, ніж Євграф міг йому дати. А все для чого? Хто-хто, а Сідалковський наперед знав, що такі суди добром не кінчаються, особливо для батьків, а завжди — процентами, що помітно відрізняються від процентів у ощадкасах…

— Хтось же повинен і підтримувати матерів-одиночок! Не все ж повинно лягати на плечі держави, — підбадьорив себе перед свідками Сідалковський і в ту ж мить замовк.

У темному коридорі стояла матуся Карапєт в сірому пальті з чорним, лискучим коміром чорно-бурої лисиці.

— У наш час, — говорила вона, — молодь була зовсім інша…

Яка саме, вона не уточнювала, а може, їй просто не хотілося ворушити в пам'яті давніх спогадів, що свідчили не на її користь. Після цього матуся Карапєт зробила коротенький екскурс (сторінок на десять машинопису через один інтервал) у свою молодість. Розповіла про скромність і сором'язливість тих часів, про те, що в неї за її довге життя (в роках вона цього виміру не подавала) був лише один чоловік, але до цього вона забула додати «офіційний», що надало б її коротенькому романові в спогадах більш правдоподібного забарвлення.

Старушенції, що оточили її, уважно слухали Євдокію Капітонівну: обличчя напружені, а в поглядах світяться вогники неабиякої зацікавленості. Але оскільки Карапєт висловлювалась досить абстрактно про молодь, не ілюструючи її поведінки власними фактами і спостереженнями, вогники зацікавленості поступово згасли і любителі судових засідань дружно посунули до зали, де на них чекало значно більше прикладів і фактів, якими не збагатила їх матуся Карапєт.

Сідалковський теж увійшов до зали. І я вже сиділа тут. Поруч неї стояла висока, дебела жінка, очевидно, адвокат, і давала останні настанови, як абітурієнтці перед іспитом.

— Встати! Суд іде! — гримнув уже знайомий Сідалковському дідок.

— Прошу сідати, — сказала симпатичним контральто суддя. — Свідків прошу залишити залу.

Раптом Сідалковський відчув, що геть протверезів, у голові стало ясно й прозоро. Серце опустилось кудись глибоко вниз, а кров піднялася на таку висоту, що почервоніло, як він здогадався, навіть тім'я. Приречено глянув спочатку на двох засідателів, тоді на обох адвокатів, залу, набиту пенсіонерами, і тільки після цього перевів несміливий погляд на суддю, яка в цих справах, очевидно, з'їла зуби, бо зовсім не посміхалася.