Страница 72 из 99
«Он той», — повела двічі пофарбованими бровами поважна офіціантка.
«Солідний, — закопилила Катя губу. — Може, йому й справді вареничків зліпити? Спитай, чи почекає».
Поважна офіціантка розвернулась, запитала про це у Стратона Стратоновича.
— Дві порції варениць і чашку кави з молоком! — розгнівався Стратон Стратонович. «Невже невдача? Ні, таки мені личаки сплетуть».
— Катю, дві порції варениць і чашку кави з молоком, — продублювала офіціантка.
— Скажи йому, що молоко скінчилось.
Стратон Стратонович надщербив емаль на лівих кутніх зубах і підвівся з-за столу.
— Варениць без молока не вживаю! — кинув на ходу і вийшов.
Антоша вже сидів за кермом і спав. Стратон Стратонович відчинив двері тихо, ніби боячись розбудити водія, усівся на своє місце й подумав: «Таки невдача. Паразити!..» Останнє слово він випустив без адреси.
— Свіжий! — прокинувся Антоша.
— З вашої мармизи я б цього не сказав, — засумнівався Стратон Стратонович.
— Цвях свіжий! — повідомив Антоша. — Мабуть, Кнюхова робота.
— Ну да?! — насторожився Ковбик, бо якраз у цю хвилину подумав про Кирила Гавриловича.
Ковбик уже не раз чув про незрозуміле для нормальної людини Кнюхове захоплення, але мало в те вірив. Казали, що Кнюх жовчно ненавидить автолюбителів. Чи вони йому колись чимось насолили, чи просто тому, що він сам не міг ним стати, — як би там не було, але Кнюх і справді автолюбителів не любив, дивився на кожного з них, як молодий слідчий на першого зустрічного підозрюючи саме в ньому вбивцю. Щоразу після зарплати Кнюх заходив у господарчий магазин, купував цвяхи, а тоді прямував до гаражів і непомітно, з-під поли піджака чи пальта, посипав ними автомобільні колії.
— Ух, куркулі! — крізь зуби, що нагадували два ряди пилки, лаявся він.
Кажуть, що його й з попередньої роботи вигнали через автолюбителя, у якого в дворі загорівся гараж. Хтось із сусідів хотів подзвонити власникові на роботу, Кнюх вискочив у коридор, де у них стояв спільний телефон на три сім'ї, поклав руку на важіль і твердо сказав:
— Хай горить! Що тобі, куркуля жалко?
— Який же він куркуль? Звичайний робітник-слюсар, майже сам склепав той драндулет!
— Все одно куркуль. У тебе та в мене і драндулета нема!..
Якщо Кирило Гаврилович помічав, що якийсь водій міняє колесо, то зіскакував з трамвая чи автобуса і щодуху мчав до шофера, забуваючи про свою службову поважність, яку він напускав на себе в домашніх умовах. Ставав таким лагідним і добрим, яким не пам'ятала його навіть колишня дружина шлюбної ночі.
— Любий мій, — казав він. — Що у вас трапилось?
— Та, мабуть, цвяха впіймав!
— А на того цвяха можна поглянути? Автолюбителів це здебільшого дратувало, вони огризалися:
— А чого на нього дивитися? Це ж не дівка — цвях!
Кнюх похнюплювався і, розчарований, йшов геть, а після цього цілу ніч не міг заснути. Іноді автолюбитель казав:
— А чого ж, будь ласка. Ось вам і цвяшок. Якась сволота розсипала. Новенький же! Напилось, певно. З тверезої голови цього ж не зробиш…
— А не зробиш, — погоджувався Кнюх, і на душі йому ставало так добре, ніби йому щойно подарували автомашину, а далекий родич безкоштовно віддав ще й гараж.
Такої ночі Кнюх спав на спині, на його тонких і тісно стиснутих губах розтягалась посмішка, і він бачив кольорові сни. А снилось йому, що сторож автостоянки запрошував його через прохідну, вручав кілька авторучок і просив: «На, Кнюх, понаписуй на кожній автомашині її номер». Кнюх брав ті авторучки, дивився на них — і раптом помічав, що всі вони перетворювалися на великі цвяхи з добре загостреними кінцями замість пер. Автомашин було багато: жовті, червоні, сині, зелені, голубі, охристі, оранжеві, білі, морковні, темно-сині, коричневі, лазурові, і всі різних марок та новенькі-новенькі… Щасливий Кнюх йшов серед безконечного моря цих машин, писав на них цвяхами, але не цифри, а якісь коротенькі слова, щасливо посміхався зайчикам, що стрибали по капотах машин, а він їх пришпилював цвяхами і коротко під ними розписувався…
Стратон Стратонович намагався згадати в цю хвилину обличчя Кнюха. Але воно розпливалось, тож Ковбик згадав тільки міцно стиснуті, як дуги капкана, Кнюхові губи, за якими причаїлися два ряди відточених зубів…
— А ви в цьому впевнені, Антоне Петровичу? — поцікавився у водія.
— Як у своїх гальмах! — відповів Антоша.
Ковбик знову уявив Кнюха. Той зараз десь лежить на тахті, гріє п'яти біля електрокаміна-рефлектора і, дивлячись у стелю, блаженствує. Він бачить, як по стелі біжать маленькі автомашини, як вони раптом натикаються шинами на щось гостре, шиплять і зупиняються. Лаються водії, проклинають і бога, і чорта. Тільки не його, Кнюха. Бо ніхто з них і не здогадується, що це він, Кирило Гаврилович, підклав їм сьогодні ті цвяшки. А надворі слякота, а надворі колюча мжичка сіється, не замерзаючи, а тільки перемішуючи сніг з болотом. А Кнюх лежить собі на тахті і гріє п'яти електрокаміном…
«Я б тобі зігрів! Я б їх зігрів тобі на сковороді! — лютиться Стратон Стратонович, дивлячись на мжичку, що вологою застилає вітрове скло і ніби засліплює йому очі.— Я б тебе зігрів!..» А вголос каже:
— І це ж його хтось цілує! Антоша мовчить.
— Воно все життя намагалося комусь зробити підлість, та навіть на це у нього не вистачало розуму. Бо воно як природою не дано, то в Парижі не купиш!
Антоша мовчить.
— Воно як природою не дано, то у Парижі не купиш. Навіть у «Луврі»! — уточнює Стратон Стратонович.
Антоша мовчить.
«Шосте чуття мене ніколи не підводило», — подумав Стратон Стратонович і спочатку наїжачився, як від морозу, тоді втягнув голову в комір і сховався в ньому, як Мамуня.
Антоша скоса глянув на нього і знову нічого не сказав. Тільки цього разу в його очах проглядалась іронічна посмішка і таке всезнайство, що коли б у цю хвилину Ковбик виглянув із свого бобрового коміра, то неодмінно сказав би: «І воно щось знає, тільки сказати не може…»
РОЗДІЛ XXVII,
Перед тим, як їхати до суду, Сідалковський узяв пляшку вже відкоркованого дорогого французького коньяку (колись І я принесла), випив добру склянку. Для чогось заглянув у порожню пляшку і подумав, що віднині цей напій не знадобиться для представниць слабкої статі. «У «Фіндіпоші» грона гніву перестигли. Настає доба великих перемін. Пора гнати крамарів з храму. Ковбику час доглядати сад, а для мене знову запахло кавою, до того ж добре пригорілою…» Він підійшов до дзеркала і накинув петлю на шию.
— А що, коли й справді? — запитав він у свого відображення. — Взяти ось так, зсукати петлю з цього імпортного галстука — і до отого шворня, на якому дзеркало висить… І всі проблеми розв'язані. Хай поплачуть за мною. Першою, мабуть, прийде на могилу моя Капітульська…
— Ще не твоя! — заперечило відображення.
— Пардон, уже моя… Потім, перевалюючись з боку на бік, приповзе, напевне, мадам Карапєт. А за нею Ія. А, може, І я й не прийде. Вона горда! Зате прийде Тамара… Тоді Антонія. Ця стоятиме за хрестами, спочатку обдивиться, чи нікого поблизу немає, а тоді, можливо, й покладе квіточку. Невже не прийде Айстра?
Сідалковський розмріявся.
— Уявляєш, — підморгнув уже п'яненькому своєму двійникові,— мчить у бік кладовища зелено-голубий кортеж автомобілів, зупиняються біля центрального входу, а з них виходять елегантні дами в каракулевих шубах, песцях, норках, уже не молоді, але ще милі й привабливі. І кожна з цих дам-модниць з букетом квітів, кладуть і кладуть їх на мою могилу. На кладовищі біло-біло. А на моїй могилці яскравим вогнем давноминулої любові горять вогненні троянди. Троянди й тюльпани. З напіврозкритими устами-бутонами, наче кличуть: «Сідалковський, прийди!..» А Сідалковський не приходить. Тільки молодо посміхається до них з фаянсової фотокартки пам'ятника… і немов каже: «А чи жив я коли-небудь справжнім життям? Чи був лише отакою застиглою карткою на вітрині фотосалону чи на лицевій стороні пам'ятника з похоронного бюро?»