Тамдевін

Я негайно погодилася:

— За законом гармонiї — тiльки бiмбер!

До такої гостини i справдi пасувало нiщо iнше як домашнiй самогон. Ковток прозорої рiдини проклав гарячу стежку вiд горла до шлунка. Петро, зауважила, випив мiнералки.

Поступово, за розмовами, наїлися як удави.

А тодi вже панi Оля пiшла до стайнi, прихопивши низенький ослiнчик, цинкове вiдро та шматок змоченої у теплiй водi марлi — аби обтерти коров'ячi дiйки.

— Я з вами! — пiдхопилась я. — Подивитися хочу.

— Ходи, дитино, ходи, — й загримiла вiдром попереду.

У стайнi стояв теплий коров'ячий дух, пахло сiном. Руда вгодована красуня, ремигаючи трав'яну жуйку, хитнула головою, немов хотiла зiгнати рогом докучливого ґедзя зi спини. Ще й хвостом енергiйно махнула.

— На-ай, Зозулько! — прикрикнула на неї жiнка, провела рукою по коров'ячому боцi, обмила дiйки. Присiвши на ослiнчик, примостила мiж розчепiрених колiн цинкове вiдро.

Першi цiвки молока дзвiнко вдарили у металевi стiнки. Я знала, що через кiлька секунд звук змiниться, з дзвiнкого перетвориться на м'який, шиплячий, й зiб'є на днi мiцну пiну. Пiд тугими молочними струменями вона почне рости у вiдрi, немов тiсто у дiжцi. У дитинствi любила ходити з бабою доїти корову, стояла збоку, простягаючи металеве горнятко з намальованим пiвником та вiдбитою бiля вушка емаллю… Обережно торкалася верхньою губою теплої пiни, i вона залишала менi бiлi вуса.

Як передати фарбами усi всотанi в дитинствi i майже один до одного повторенi зараз кольори, смаки, запахи, враження?…

Петро, вiдправивши дiвчат спати, курив на ґанку. Марiйка збирала зi столу.

— Що у вас з Олегом? — вiд порогу зустрiла мене питанням.

Так, нiби ми не закiнчили розпочатої розмови. Або нiби вона продовжила свої думки вголос. — Щось серйозне?

— Сама не знаю… Сваримося весь час. Або мовчимо. Не вiд розумiння мовчимо, а вiд байдужостi. Та й ще п'є вiн, Марiйко…

— Петро теж пив. I вже два роки — анi краплi. А ранiше — матiнко Божа! — згадати лячно… Розказати?…

Марiйка струсонула над мискою iз зiбраним посудом шмату, якою стирала зi столу, сiла до мене, стишила голос.

— Не повiриш, до бiйок доходило. Звiром ставав. Чого я тiльки не робила!.. Навiть фотографувала його п'яного, записувала на магнiтофон розмови дурнi… Згодом показувала — подивися на себе. Давала послухати: чуєш, що верзеш. Нiчого не допомагало… Коли тверезий — зовсiм iнша людина, хоч до рани прикладай. У нас тут жiнки є, вiд багатьох хворiб лiкують… А от перед цiєю бiдою безсилi.

Щось у сiнях гримнуло. Петро вилаявся упiвголоса, зайшов до кiмнати, глянув на жiнок: усе зрозумiло, час жiночих секретiв. «Пiду я, дiвчата, до телевiзора». — «Спочатку подивись, аби малi портфелi поскладали».

— …А одного разу до нас приїхали поважнi люди зi Львова, на вовкiв полювали, — повела далi, коли за чоловiком зачинилися дверi, — i серед них був лiкар, Iван Iванович. Вони у нас тиждень жили. Мисливцям тут зручно зупинятись, ми ж пiд самим лiсом, крайня хата… Лiкар два днi приглядався, а тодi сказав Петровi: давай, чоловiче, поговоримо… А тодi попросив його не пити п'ять днiв. На шостий день Iван Iванович три години з Петром розмовляв. Три години сидiли на подвiр'ї! Вперше таке бачила, аби Петро слухав без посмiшки, без своїх пiдколок, ще й запитував, ще й сам лiкаревi щось розповiдав… А тодi зайшли до хати, попросили мене вийти — не бачила, що там далi робиться. Хвилин сiм це тривало. I з того часу Петра немов пiдмiнили, знову став таким як був колись.

— Закодувався?

— Нiби й не закодувався… Не знаю, як це насправдi назвати. Але що не тягне його до горiлки — переконалася… Може й тягне — та ж не п'є. Я що сказати хочу… Може, Олега до того лiкаря завезти?

— Ти думаєш, я нiчого не робила? — настрiй у мене зiпсувався, хотiла швидше закiнчити цю розмову, — Олег i слухати не хоче: «У мене з цим проблем нема». I край! Вiн навiть не визнає, що це проблема. Не хочу, Марiйко, про це говорити. Кожен з нас живее як хоче. Вiн хоче так.

Ми згадали нашого однокурсника, який не раз напивався на практиках, але в станi веселого куражу влаштовував незабутнi розiграшi. Потiм виринув iз пам'ятi iнший, який нiколи не пив, але був страшним занудою. Перебрали iмена багатьох, з ким разом вчилися, розповiли, що знаємо з їхнього теперiшнього життя, аж поки в сусiднiй кiмнатi не згасло свiтло — дiти та баба полягали спати.

Хоча хата зовнi справляла враження невеликої, всерединi була мiсткою та зручною: чотири кiмнати, одна з них — кухня. Можна пройти по колу злiва направо, або справа налiво, й знову опинитися на порозi. Ми вечеряли у великiй кiмнатi, за дверима зi скляними вiконцями, хихотiли, перемовляючись перед сном дiвчата, а баба сердито на них гримала.

Тихенько зiбрали зi столу.

— Це буде твоя кiмната, зараз постелю, — сказала Марiя.

Ми вийшли через кiмнату, де Петро хропiв на лiжку перед увiмкнутим телевiзором. За кухнею веранда — цегляна простора прибудова з п'ятьма вiкнами.

Аж раптом я ледь не ляснула себе долонею по чолi — згадала про гостинцi, якi ми залишили для фiналу застiлля, до чаю, але забули, бо я пiшла дивитись як корову доять. Пакет iз супермаркетiвськими смаколиками стояв на кутньому столику.

— А тепер — сюрприз! — пошепки оголосила я, показавши Марiйцi на бамбетель пiд стiною: сiдай, мовляв. Вона сiла. Дивилася на мене дитячими очима.

— Метеоритний чорнослив у шоколадi! — я вiдчула себе фокусником цирку. — Пам'ятаєш?

Заради цього виразу обличчя й готувала свiй сюрприз. Марiя миттєво вступила у гру: закрила обличчя руками, розсунула пальцi, кумедно визираючи з-пiд долонь. Була зараз юною, незамiжньою, смiшливою студенткою-ласункою.

То було наше з Марiйкою ноу-хау, вiднайдене в iнститутi. Ми купували шоколадно-горiховi цукерки «Метеорит» (тепер вони називаються «Сузiр'я» i вже далеко не такi смачнi як колись), вибирали на базарi великий, лискучий, вугiльно-фiолетовий чорнослив. Сiдали на лавочцi в парку, i починалася вакханалiя. Нетерплячими пальцями розривали м'якуш чорносливу, вкладали у коричневе сливове черевце шоколадно-горiхову грудочку цукерки — i вiдправляли смаколик до рота. Словесний обмiн враженнями у цi хвилини був зайвим. Ми послуговувалися лише вигуками та жестами. Їх було достатньо для висловлювання усiєї гами вiдчуттiв та оцiнок.

Любов до солодощiв стала додатковим змiцнювачем нашої дружби.

Ми вiджартовувалися, що нам, мабуть, бракує в органiзмi якихось хiмiчних елементiв. Першими дiзнавались про новинки, що з'являлися у продажу, проводили ретельний тест-контроль, давали однокурсницям вичерпнi рекомендацiї, приносили на лекцiї пробнi зразки. При цьому смiливо експериментували i вдавалися до незвичних композицiй. Генiальнi вiдкриття на кшталт «метеоритного чорносливу в шоколадi» робили випадково.

Якось в одному пакетi у нас опинилися видовженi шматочки в'яленої динi та насiння соняшника у шоколадi (ця солодка дрiбнота щойно з'явилася в крамницях). Шоколадне сiм'ячко обсiло липку медову диню, i виник новий рiзновид чи то цукерок, чи то тiстечок — чудернацькi шишки-катуляшки, досконалий тандем взаємодоповнюючих смакiв.

Насiння в шоколадi та в'ялену диню я теж купила у Львовi, поставивши на вуха персонал торгового залу супермаркету. Усi зусилля — заради того, аби зараз, регочучи та шикаючи одна на одну «Тихо!», влаштувати яскравий фiнал застiлля.

— Боже! Бачили б дiти! Сказали б: отакої! Без нас?!

— А пам'ятаєш, як ти купила коробку з тiстечками i ми з'їли їх на останнiй парi? — згадала я, розливаючи по склянках мiнеральну воду.

Таке не забувається. Того дня Марiя їхала додому i перед останньою парою купила вузеньку довгу коробку з кiлькома рiзновидами тiстечок — кожного по одному. «Хочеш подивитися, якi вони ладнi?…» — запропонувала подруга. Ми розв'язали золотисту перекручену нитку, привiдкрили кришку — i кiлька секунд милувалися досконалiстю форм та широтою асортименту. Еклер, кошичок, наполеон, трубочка, картопля лежали рядочком у гармонiйному ансамблi.

Конец ознакомительного фрагмента. Полная версия книги есть на сайте ЛитРес.