Тамдевін

Коли промайнув придорожнiй вказiвник «Муроване», з суцiльної гряди чiтко виокремилися двi гори, якi за формою нагадували жiночi груди.

Як не дивно, пам'ятала це мiсце — ми зупинялися на цьому перевалi, коли на останньому курсi усiєю групою їхали до Марiйки на весiлля у її пограничну далечiнь. Побачивши гiрську панораму, закричали: «Зупинiться, зупинiться!» — та й поставали на поворотi, забувши про команду «Дiвчата — налiво, хлопцi направо». З'ясувалося, що тримаємо путь за тi гори. I тодi немов сама знайшлася назва «Загруддя», а хлопцi запропонували свiй варiант — «За пазухою».

Тему грудей розвинув Марiйчин дядько — вiн гонорово приїхав за студентами старим роздовбаним автобусом аж до самого Львова, розважаючи молодняк своїми жартами: «У Старосамбiрському районi є три найгарнiшi села: Велика Передiльниця, Волосянка та Мурованi Ляшки…»

I перший реготав по-школярськи над своїми дотепами.

Зупинилася на узбiччi. Повiтря прозоре i смачне, нiби джерельна вода. Двi однаковi гори синiли в призахiдному туманi. Серпантином униз звивалась дорога, аби далi знову вискочити угору, ще вище, назустрiч мальовничим краєвидам. Чому я так рiдко тiшу себе дрiбними радощами? Вiд них — найбiльша втiха. Зупинитися i вийти з машини — така проста, усiм доступна насолода. Спостерегти змiни у деревах та травi, вiдчути рiзницю мiж денним та вечiрнiм повiтрям. Запам'ятати гру кольорiв та вiдтiнкiв на жовтневих пагорбах. Куди я постiйно жену?

Намагаюся усюди встигнути, а досягаю протилежного — усе проходить повз мене, однаково не встигаю. Чим далi — тим бiльше не встигаю.

У цi вечiрнi хвилини осiнь вiдверто демонструвала менi свої принади — вона достигла, нiби пiзнє яблуко, а я навiть не помiтила, як вона переходить iз однiєї стадiї в iншу. Пам'ятаю лиш перший дзвiночок, коли вийшла з дому на своєму проспектi Корольова — i побачила пiд деревом кiлька жовтих листочкiв. Лiто, серпень, i думка: незабаром осiнь… Пропустивши усi промiжнi зупинки, немов прокинулась здивована: люди добрi, який розкiшний зрiлий жовтень!

Дерева вздовж дороги починали облiтати з нижнiх гiлок.

Посерединi листя було жовтим, а верхiвка ще залишалася зеленою. Осiнь пiднiмалася вiд землi до неба. Можливо, це загальне правило, якого дотепер не помiчала?… Е нi, у кожного дерева — свiй характер. У довгому волоссi придорожнiх верб вже блимали срiблясто-жовтi нитки, що нагадувало мелiрування тоненькими смужками по зеленому. Старiючi верби художники малювали вже тисячi разiв… А такими, може, лиш я їх побачила.

…У жовтнi сутенiє рано. Останнi кiлометри долала вимушено повiльно, обережно об'їжджаючи ями на трасi. Дорога — для вiдчайдухiв-екстремалiв та для тих, хто не має вибору. «Смерть ходовiй частинi» — як i понад десять рокiв тому, коли ми їхали гамiрною студентською ватагою. Побитий асфальт зiйшов клаптями, часто-густо залишивши баюри, заповненi брудною дощiвкою. «Жабка» гiдно проходила випробування, тримаючи марку, i дедалi бiльше нагадуючи вiйськовий бетеер. Коли повернули на ґрунтiвку, всюдихiдна «Таврiя» вiдчула себе впевненiше i поскакала, мов кiзочка.

Дорога була майже безлюдна. У густих сутiнках вже за Добромилем побачила самотню фiгуру на дорозi. Зауважила її лише завдяки «пiдсвiтцi» на одязi. Провiнцiйна гусяча звичка — ходити у сутiнках посеред дороги. У непохитнiй впевненостi, що водiї тебе бачать здалеку…

Марiйчина хата

Марiйка стояла бiля розчахнутих навстiж ворiт, чекала, закутавшись у вовняну картату хустку.

Серце пiдстрибнуло, закалатало. Я вискочила з машини, не заглушивши мотора. Подруга обiйняла мене, вiдсторонилася, аби роздивитись. Її очi сяяли.

— Чого стоїш на холодi? — дорiкнула їй. — Ти ж сказала — крайня хата за розлогим дубом. Я б не заблукала!

— Хто вас, пiтерських, знає! Ще трохи — i кордон. Пояснюй потiм хлопцям на заставi, як ти опинилася у прикордоннiй зонi.

Я з насолодою втягнула носом вечiрню прохолоду:

— Боже! Яке повiтря! Роби, Марiйко, з цим повiтрям закрутки — i продавай у мегаполiсах. Попит гарантовано!

Марiя засмiялася.

— Заїжджай сюди, — показала рукою. — Сюди давай, за стодолу.

У сiнях дерев'яної хати зi мною чемно привiталися дiвчатка-бiлявки, Оксанка й Наталочка. Вони зашарiлися вiд обiймiв та поцiлункiв, розгубившись, перезирнулися. Не знали, чи можна вже розгортати подарунки, а чи краще без зайвого поспiху вийти з пакунками у сусiдню кiмнату i вже там дати волю цiкавостi. Дiвчата були майже одного зросту, хоча одна вже у третiй клас пiшла, а друга лише мiсяць тому стала першокласницею. Першокласниця не мала верхнiх переднiх зубiв, вона дуже кумедно й зворушливо виглядала, коли усмiхалася.

Марiйчин чоловiк Петро посивiв та схуд. А мама — панi Оля — залишилася такою ж, якою була у часи нашого студентства. Вже тодi вона видавалася нам старшою жiнкою, особливо — через спрацьованi руки з синiми випуклими жилами. Я пам'ятала її покрученi пальцi з хворими суглобами та темними трiщинками на загрубiлiй шкiрi. Панi Оля накривала на стiл — притрушувала щойно зваренi вареники смаженою цибулею. Запах у хатi стояв такий, що рот миттєво наповнився слиною. Вже й забула, як пахне цибуля, смажена у свiжому смальцi.

— Давно тебе чекаємо. Давай одразу за стiл, доки не вистигло! — закомандувала Марiя. — Усе решта — потiм.

— Обiцяла молоком вiдпоювати, — нагадала я, побачивши стiл, — а наготували, як на весiлля.

— Йой! — озвалася панi Оля, вiдставляючи вбiк макiтру з варениками i розв'язуючи фартух. — Я ще корови не здоїла. Зара буде молоко, зара.

Вона збиралася негайно бiгти до стайнi.

— Панi Олю, — зупинила її, - це у мене жарти такi недолугi. Бовкнула, не подумавши. Давайте їсти, бо ж слиною вдавлюся…

Господиня розгублено озирнулась на доньку.

— Мамо, — пiдтримала мене Марiйка. — Онде ж молоко стоїть, у ринцi. Лишень би хотiли…

— Воно несвiже, вранiшнє, - не вгамовувалася панi Оля.

Мене ця фраза розчулила остаточно.

— Несвiже вранiшнє?! — повторила я. — Нам би по наших Львовах та Пiтерах таке несвiже пити. У паперових пакетах молоко й за мiсяць не скисає. Бо з консервантами! А ви кажете, несвiже вранiшнє…

Марiя вже стояла з рушником напоготовi бiля рукомийника — точної копiї «умивальникiв начальника» iз книжки дитинства.

Я iз задоволенням пiдбила знизу металевий патичок з бумбочкою на кiнцi — отримала порцiю води з бачка… Нiби учора це було: лiто, село на Iвано-Франкiвщинi, ситцева сукенка з круглим комiрчиком, з плямами на животi вiд роздушених вишень, сачок для метеликiв у руцi, бабця кличе обiдати… Де тi «мийдодири» дитинства? Ось один з них — людям служить, не протiкає, не шкутильгає, на пенсiю у дровiтню не збирається.

…Стiл аж просився на полотно. На святковiй, вишитiй маками скатертинi, парувала в глиняному полумиску гiрка вареної картоплi з пiдталою грудкою вершкового масла. У поливаних макiтрах — вареники, щедро притрушенi золотисто-коричневими шкварками зi смаженою цибулею: бiлi вареники окремо, темнi — окремо. Першi, мабуть, з картоплею чи сиром, або i з тим, i з тим навпiл. А другi — з квасною капустою. Знаю — бо вони зi шкварками зверху. Якби були без шкварок, ще б засумнiвалася — раптом солодкi, з маком? Бо ж темнi. Хоча, коли я востаннє їла вареники з маком? Мабуть, ще в дитинствi, у баби в селi, коли на кожному городi маку росло повно. Картину зваблення довершували маринованi бiлi грибочки, огiрки з палець завбiльшки та домашнiй грубо порiзаний сир, политий жовтою сметаною.

Вiдчула лютий голод, немов не їла три днi. Ми гамiрно всiлися, я взяла собi на тарiлку темних вареникiв й не втрималась, одразу вiдкусила. Не вiдгадала, вони виявилися з капустою та гречкою навпiл.

Петро тим часом витягнув з глибин старого, рiзьбленого креденса пляшчину без етикетки. З одного погляду на неї стало зрозумiло: це самогон.

— А може… — вiн зробив красномовний жест, обвiвши страви на столi розкритою догори долонею, — по келiшку бiмберу за зустрiч?