Долина Гнівного потоку

РОЗДІЛ 3

Холодної днини Семюел Мур прибув до Вест-Філда. В містечку його знали, люди приязно віталися з ним. Він стомлено йшов вулицею. Лізі дріботіла за ним, щохвилі задираючи вгору голову та принюхуючись. Скільки тут було нових запахів! Така мандрівка через містечко відбувалася щороку, і ослиця добре знала: тепер довгі місяці жоден вантаж не давитиме їй ребер. Тому вона була в найкращому гуморі, ба навіть у свій ослячий спосіб трохи пишалася, бо часом мало не пританцьовувала. — Ото розходилася, стара дівко! — бурчав Мур. — Як тобі не соромно! Що про нас люди подумають?

Одначе Лізі не зважала на його слова і знову гонористо крутила задом. Мурові довелося просто взяти її за вухо. Зустрічні весело позирали на них.

Перед “Земським кредитним банком” — що за гучна назва! — Лізі довелося почекати. Мур зайшов до цегляного будинку, де, крім банку, була ще канцелярія шерифа, контора торговця худобою та приймальня міського лікаря. Там же, певна річ, містилась і в’язниця. І все те чудово насувало одне до одного.

Земський банк посідав одну-єдину кімнату, не більшу за три кінських стійла, переділену бар’єром, від якого аж до стелі сягала міцна дротяна сітка. За ним сидів худий, верткий касир. Він хитро блимнув оком на Семюела Мура, і під товстим носом у нього заграла усмішка.

— Гм, вернулися, кажете? — мовив касир, привітавшись. — Атож, у горах свистить уже хуга. Коли ми бачилися востаннє? Гм, гм. — Він звів очі до стелі, посмикав себе за носа, наче хотів його ще дужче витягти, тоді впевнено сказав: — Рівно три роки тому. Перепало вам щось цього разу? Матимемо добрий гендель? Два тижні тому тут були двоє шукачів. їм літо виплатилося. Один був мудрий, тихий такий, той відразу переказав гроші до Канзас-Сіті, а другий — веселий, як дитина, але полюбляв чарку. Він у Біла в готелі все проциндрив…

— Нате, — перебив мову йому Семюел Мур і крізь віконце в сітці подав ворочка.

Касир хутенько відсунув убік книги й постелив аркуш білого паперу. Тоді розв’язав ворочок і обачно висипав золото. Поруч нього, коло польового ліжка, стояв сейф, а в ньому були терези. Касир обережно переніс їх на стіл. У ворочку, як виявилося, було сорок дві унції золота. Касир сплатив його вартість. Семюел Мур сховав гроші, попрощався й вийшов.

Він найняв кімнату в Бідовому готелі — хотів одну ніч відпочити. Лізі вичищено щіткою та шкреблом і заведено до стайні. Нарешті Мур пішов дещо купити. Він придбав собі нові чоботи, білизну, сорочку, штани і важкого револьвера. Трохи збентежили його строкаті хустки, барвисті сукні та жіночі оздоби. Важко було вибрати те, що треба, але йому допомогла крамарева дружина. Матусі Фінні й дівчатам він накупив краму, шалей та біжутерії, а Едвардові — крислатого капелюха, дві яскраві сорочки й хустки до них. А в душі поклав собі, що неодмінно подарує йому ще й пристойного коня — хай тішиться хлопець! На згадку про цих чотирьох людей із Корктауна, любих і дорогих його серцю, Мур тихо всміхнувся. Ото здивуються! А як тепер зміниться їхнє життя!

Семюел Мур платив, не рахуючи й не торгуючись. Серце йому заливало радісне почуття. Раптом він згадав, що забув про Тома, і швиденько купив для нього костюм, черевики і персня з великим зеленим каменем, найбільшого персня з тих, що були в крамниці. Адже Том був високий і кремезний, як добра шафа, а руки мав, як лопати. У торговця кіньми старий довго перебирав — усе йому було не те. Нарешті купив гнідого коня й полову кобилу. То були високі, дужі коні — якраз такі, щоб їхати навесні в гори.

Другого ранку старий вирушив у дорогу. Він їхав на гнідому, а кобилу вів поряд, навантаживши на неї речі. Лізі тупала за ними, як великий пес. Степова трава, висхла, аж сіра, прилягла вже до землі, холодний вітер співав свою осінню пісню. Мур вирізав посеред ковдри дірку, просунув голову й закутався нею, наче плащем, щоб було тепло. Він їхав швидко, робив лише коротенькі перепочинки і за чотири дні добувся до Корктауна. Захмарене небо висіло над самою землею, і хутірські будівлі тонули в сірій імлі. Збіжжя з поля було звезено, худоба стояла вже в хлівах.

Усе тут зосталося таке, як було, думав Мур, але тепер багато що зміниться. Вони покидають свої плуги, борони й глечики, поле заросте бур’янами, будинки заваляться, і за рік усе стане сумною, здичавілою пусткою. Ціле селище поїде з ним, хоче він того чи ні. Коли корктаунці почують про багате родовище золота — а таку звістку годі приховати від них, — ніяка сила їх тут не втримає. Він пам’ятав це з давніх часів.

Мур ще не знав, як він поведеться, хоч цілу дорогу думав про це. На душі в нього було не дуже спокійно, адже йому випадало знадити фермерів з насиджених місць. А чи кожному з них усміхнеться щастя в долині? Тут вони великих статків не мають, цілоденно працюють не покладаючи рук, і їм якраз стає на прожиток. Він скличе їх усіх і поговорить з ними, хай кожен сам зважує. Але не раніше, як навесні, — до того часу не можна зраджувати таємниці! А то зчиниться такий шарварок, що все піде шкереберть.

Негр Том рубав на подвір’ї дрова. Любо глянути було, як він заганяє сокиру в поліняку. Він завжди мусив остерігатися, коли брав щось у свої дужі, широкі долоні, а тут уже міг замахнутися собі на втіху. Том був уже немолодий, кучерявий чуб йому почав сивіти на скронях. Його ще дитиною привезли з-за моря до цієї країни і продали в рабство. Після великої війни, діставши волю, він прилучився до родини Фінні, що саме прибула в цей край з Ірландії. Том лишився в них і ніколи не жалкував. Шістнадцять років тому, коли старий Фінні упав з коня й розбився на смерть, Том став єдиною підпорою родини. Едвард лежав ще в колисці, Бетті саме вчилась ходити, а Рут мала вісім років. Біда, що несподівано спіткала родину Фінні, довго не полишала її. Мужня вдова завзято боронила щастя своїх дітей. Та пройда управитель, якого вона найняла у своє ще не зміцніле господарство, довів його до руїни. Безжальні земельні спекулянти вигнали їх з дому. Вдова не захотіла вертатися до Ірландії, а переїхала до Корктауна, що його саме заснували п’ять ірландських родин. Том єдиний з робітників ферми подався з ними. Його дужі плечі стали у великій пригоді. Нове господарство потроху набирало сили; коли діти підросли, жити стало легше й веселіше. Фінні вміли бути вдячні і ніколи не забували Томові його відданості. Шість років тому Семюел Мур прибився до Корктауна й перезимував у них. А відтоді вертався туди щороку.

Почувши цокіт копит, Том підвів спітніле обличчя і аж очі витріщив з подиву. А тоді швиргонув сокиру, вискочив, як кіт, з-за величезної купи дров і кинувся Мурові назустріч.

— Яка радість! Яка радість! — кричав він, вимахуючи довгими руками й тупцяючи круг коней.

Мурові стало тепло на серці. Поки Том допомагав йому вибратися з сідла, надбігли всі домашні. Бетті перша кинулась Мурові на шию, стискаючи та виціловуючи його. Дівчина була худенька, але дужа. її густі коси полискували золотом.

Старша сестра, Рут, тиха, як завжди, стояла коло них і всміхалася.

— Та пусти вже дядька Сема, — сказала вона сестрі майже суворо. — Ми теж хочемо привітатися з ним.

Бетті засміялася. На очах у неї з радощів виступили сльози. Мур узяв Едварда за плечі і, затримавши його на хвильку, подивився в гладеньке, без жодної зморшки хлоп’яче обличчя.

— Як поживаєш, Еде? — запитав він, труснувши хлопця й поплескавши його по щоці.

— Добре, як завжди, дядьку Семе, — відповів Едвард Фінні. — Ми вже чекали на вас.

Говорив хлопець розважно, низьким голосом — за цей рік він дуже змужнів.

Матуся Фінні надійшла остання. Вона була сива як молоко, але кругленька і ще жвава; суворий вираз обличчя пом’якшували лагідні очі.

— Ласкаво просимо, Семюеле, — сказала вона й подала шукачеві руку, цікаво озираючи його з ніг до голови. Мур стояв перед нею, тримаючи капелюха в руці. — Ви такі, як щороку після своїх мандрів, — худі, мов степовий вовк узимку, — поважно мовила вона, тоді всміхнулася й заявила: — Знову треба вас підпасти! Лазячи по своїх ущелинах, ви втратили щонайменше десять кілограмів.