Долина Гнівного потоку

Доротея докірливо глянула на нього і раптом заспокоїлась.

— Я завтра відпущу дівчат додому, — мовила вона іншим уже голосом.

— Авжеж, хай завтра ж таки їдуть, — погодився Док.

— І добре заплачу їм.

Док кивнув головою. Вона підвелася, поцілувала його в обидві щоки й тихо вийшла з кімнати. Тоді ще раз відчинила двері:

— На добраніч, Доку.

— На добраніч, Доро.

Док ще хвильку постояв коло непритомного шерифа, потім, майже не роздягнувшись, ліг на ковдру. Одну лампу він не погасив. Над будинком залягла важка тиша. Тільки часом рипіло й лускало свіже дерево в хаті.

РОЗДІЛ 15

Удосвіта Бренкер опритомнів. Минуло кілька хвилин, поки він упізнав Дока і спробував узяти його за руку, але скоро знову знепритомнів. Док був уже на ногах, він ніколи довго не спав. Він дістав з невеличкої скриньки кілька вузьких ремінців, зробив із них петлю зі шлейкою і надів її на ліве плече. Потім звідти ж таки взяв маленьку поліровану коробочку і вийняв з неї кишенькового пістолета. Старанно вичистивши й змастивши зброю, він наладував її, вклав у петлю під лівою рукою і надяг зверху сурдута. Хай ніхто не знає, що він носить зброю.

Надворі потроху розвиднялося. Док сидів коло відчиненого віконця, крутив цигарку за цигаркою, курив і думав про своє.

Снідали вони всі разом. Гол Слейтер і Семюел Мур швидко зібралися й вирушили до намету прибульців. Решта чекали їхнього повернення, охоплені тривогою.

— Не дай себе спровокувати, Голе, — сказав Мур дорогою. — Тепер лише ми вдвох можемо стати злочинцям на заваді. Табір послухає нас.

— Я їх тільки дещо спитаю, Семе, — сказав Гол. — Ти віриш, що Бренкер виживе?

Мур здвигнув плечима:

— Док з нього очей не спускає.

Коло намету поралися троє чоловіків: двоє розпалювали вогонь, третій ставив казанок на каву. Все обернулося зовсім інакше, ніж Гол із Семом уявляли собі. Чоловіки випростались і глянули на них. Один гукнув щось до намету, і звідти вийшли ще двоє. Хоч вони й досі не одяглися, але всі були при зброї. Гол Слейтер зразу помітив це. Він байдуже привітався й спитав:

— Серед вас є хтось, кого ви слухаєте? Я б хотів перемовитися з ним кількома словами.

Бандит усміхнувся. Це він так питає про їхнього ватажка? І далі всміхаючись, він зайшов до намету. Решта четверо стояли і вороже, глузливо дивилися на прибульців. Гол Слейтер насилу стримував себе. Мур трохи занепокоївся і хотів уже йому щось сказати, коли запона в наметі відхилилась і хтось гукнув:

— Заходьте сюди!

У наметі було темно. Гол Слейтер зайшов перший і примружив очі, щоб швидше звикнути до мороку. Він затуляв широкою спиною Семюела Мура, що стояв позаду.

Біл Лік сидів на розкладному стільчику ще не взутий, без зброї і спритно скручував цигарку. Він слинив папір на цигарці і дивився Слейтерові у вічі.

— Ну? — сказав він, опустивши цигарку.

Метьюз стояв за кілька ступнів від нього.

— Ми прийшли спитатися…

— Ох! — крикнув Біл Лік, схопився на ноги й кинув додолу цигарку. Не звертаючи більше уваги на Слейтера, він у два скоки опинився перед Муром.

— Чоловіче, оце тут ми зустрілися знову? Саме тут? Це друге знайоме обличчя, що трапилося мені в цій долині. І приємне обличчя.

Він справді давно вже так не радів.

Семюел за кілька секунд теж упізнав його, швидше з голосу, аніж з виду. І справді, ті самі чорні, як вуглини, очі… Вмент він згадав ту ніч у горах, за добру днину їзди звідси.

— За вами тоді гнався шериф Бренкер? — спитав він. Біл Лік кивнув головою, не надавши ваги його словам.

Тепер йому на думці був тільки Семюел Мур, він радісно схопив його за плечі, силкувався потиснути йому руку.

— Той самий шериф, що лежить там прострелений? — питав далі Мур.

Біл Лік глянув повз нього й неохоче сказав:

— Я до цього непричетний… та й давно вже забув про нього.

Мур даремно намагався спіймати його погляд. Біл схопив чоботи і, взуваючись, запитав:

— То ви тоді щасливо вибралися з гір?

— Так, і ще затримався на кілька днів у цій долині. Біл знову охнув і випростався.

— То це ви — Семюел Мур! Може, сядете? А це Гол Слейтер? — Він ковзнув поглядом по Слейтерові й кинувся шукати стільців.

— Звідки ви знаєте Слейтерове прізвище? — спитав Мур, не сідаючи.

— Мені теж пощастило перейти гори, — провадив Біл. — Та ви й самі бачите. Ви мені тоді добре показали дорогу. А ви знайшли цю долину, Муре? Але ж ви тоді вже навіть слухати не хотіли про золото, пам’ятаєте? А тепер…

— Я вже щиро шкодую, що знайшов її, — гірко сказав Мур.

— Що ж, так буває. Ми багато в житті робимо такого, що потім шкодуємо, але кожного разу запізно. Ну, та сідайте, ви ж мої гості. Мене звати Біл Лік. А чому ви не взяли ліцензії на цілу долину, Муре? Вам би її дали.

Мур і Слейтер посідали. Слейтер вирішив, що хай краще говорить Мур. Навколо них зібралася ціла ватага, тих четверо, що були надворі, теж зайшли до намету. Семюел твердо глянув Білові у вічі:

— А тепер не ображайтеся, Біле Ліку, але я вас спитаю навпростець, чого…

— Я нізащо не ображуся на вас, Семюеле Муре, нізащо.

— Ви зрозумієте, нащо я питаю, та й, зрештою, я маю на це право.

— Це що, допит буде? — сердито втрутився Метьюз. Він весь напружився, погляд його ставав чимраз неприязніший.

Біл Лік нетерпляче махнув рукою, навіть не позирнувши на Метьюза.

— Питайте, Муре, навпростець. Може, я вам так само навпростець відповім.

— Чого ви приїхали в цю долину, Біле Ліку?

Біл Лік хвильку помовчав, опустивши очі. Він сперся ліктями на коліна й ляскав пальцями. Тоді підвів голову:

— Нас найняли сюди Боєр і компанія. Це така спілка, що добуває золото. Ну, та ви самі знаєте, що тут ідеться тільки про золото. От ми й приїхали сюди — так би мовити, охороняти спілку. Ви повинні вдовольнитися цією відповіддю, Муре.

— На жаль, повинен, Ліку. Тільки боюся…

— Як це — на жаль? — обурився Метьюз. — Ви вважаєте, що можете прийти сюди і…

— Цить, Метьюзе! — Білів голос зробився враз дзвінкий, майже співучий. Та потім знову приглух — як струна, що бренькне з натуги, а тоді вже тільки гуде. — Послухай Метьюзе, і ви всі теж: я Мурові приятель. Навіть якщо він не захоче бути мені приятелем. Второпали, га? А тепер мені треба швидко вдягтися. Колись мене вчили, як належить приймати гостей.

Він весело всміхнувсь, промкнувся крізь кільце своїх поплічників і миттю прип’яв револьвера. Зав’язуючи на шиї шовкову хустку, Біл голосно засміявся, блиснувши білими зубами. Тільки в очах його танцювали дивні, небезпечні іскорки.

Коли він замовк, у наметі запала тиша. Метьюз зневажливо скривив губи. Біл пішов у куток, де лежали його речі, і вернувся, тримаючи за дуло великого револьвера та шість набоїв. Мур відразу впізнав свою зброю.

— Нате, — сказав Біл Лік, — я тримав його як дорогу пам’ятку, а тепер віддаю вам назад. Ви тоді гарно повелися зі мною, Муре, підтримали й поділилися останнім, як і годиться в нас на Заході.

Він подав старому револьвера. Той на мент завагався, а тоді взяв його: хтозна, що цьому чудному чоловікові стрелить у голову, як він відмовиться. Він уже розтулив рота щось сказати, як знадвору долинуло гучне бовкання. Так скликали шукачів на збори з якоїсь несподіваної причини.

Слейтер і Мур вражено ззирнулися.

— Що сталося? — спитав Гол. — Мабуть, ходімо.

Це було єдине, що Гол сказав за цілу розмову.

Вони підвелися. Слейтер був стривожений.

Наостанці Мурові сяйнула щаслива думка. Він запитав:

— Може й до мене заглянете, Біле Ліку?

— Залюбки. І навіть скоро.

— Я живу там унизу…

— Та я знаю, Муре.

Вони вийшли з намету. На вулиці безперервно бовкало. Шукачі з ближніх займанок уже рушили на збори. Трохи відійшовши від намету, Мур запитав:

— Що ти скажеш, Голе?

— Це все треба добре обміркувати. Він якийсь химерний і небезпечний чоловік.