Долина Гнівного потоку

Він провів Біла до дверей і почекав, поки ватага сіла на коней і поїхала. Оце гвардія, з такою можна щось починати!

Пополудні Ронні з’явився у Біла в наметі. Вони довго шепотілися в кутку, і Біл тепер довідався, що його приятель називав кращим знаряддям. У наметі стояв сутінок, тож Ронні не помітив, як зблід Біл Лік. Коли він пішов, Біл ще цілу годину сидів, і хоч стояла спека, його наче морозом пройняло. Йому здавалося, наче в нього аж пальці стали липкі. Ні, до такої підлоти він ще не дійшов, треба поговорити з Ронні… А те, що вони мають зробити з шерифом, хіба краще? А він же вчора ввечері погодився на це, хай навіть подумки. Це те саме, що сказати “так”.

Саме о тій порі поблизу їхнього табору проїхав Бренкер. Він побачив біля намету кількох чоловік, що саме лаштували місце на казан. Нащо Ронні ці люди? Що він задумав? Добувати їхніми руками золото? Мабуть, ні, не такі вони на вигляд, навіть здалеку видно. А якби й так, то він не зможе їм заборонити ставати тут табором, поки не надійде ухвала судді. А що, коли суддя визнає купчу за чинну? Якби шериф Бренкер під’їхав ближче і роздивився на прибульців, то впізнав би Біла Ліка, з яким торік восени добре познайомився в Новому Тондерні, і не думав би ні хвилі, що йому робити. Але він поїхав далі і дізнався про все надто пізно. Не помітив він також двох вершників, що в’їхали в долину через дві години після Біла і десь загубилися в таборі.

Той день минув, як і багато інших досі. Шукачі покидали свої кайла й заступи, лопати й сита, ночовки й ступки, змили піт з розпашілих облич і пішли спочивати. День догасав на гірських верховинах, тягнучи за собою ніч, ніби хвилясте покривало. В долину заповзала темрява.

А ще через дві години Док, як звичайно, ходив по залі й пильнував порядок. Вечір нічим не відрізнявся від попередніх. Коли прийшов Біл Лік з дев’ятьма своїми поплічниками — Берт Джілберт і Кудлань теж були з ним, — Док запропонував їм вільний стіл під стіною.

— Це найкраще місце, — сказав він, думаючи про себе, а не про них, бо від прилавка, де він звичайно стояв, можна було непомітно стежити за цим столом крізь завжди відчинені двері між залами.

Вони всілися, перекидаючись жартами, і нетерпляче покликали чорношкірого кельнера. Поки той приносив напої, Біл Лік і Метьюз подалися в другу залу до рулетки. Неквапом, як завжди нові відвідувачі, що хочуть усе роздивитися. Потім вони вернулися до столу й почали бенкетувати.

Док підійшов до прилавка, де на високому стільці, мов на троні, сиділа Доротея, і сперся на нього спиною. Вода підвелася і почала переставляти склянки за крок від Дока.

— Жодного знайомого обличчя, правда? — спитала вона, ніби мимохідь.

Док стояв до неї спиною і дивився на залу, де вже почалися танці. Коло прилавка юрмилися ще кілька шукачів. Аж як вони відійшли, він відповів Доротеї — його слова були не про чуже вухо.

— Жодного знайомого обличчя? Де там. Я вже таких багато бачив на шибениці.

Доротея нічого більше не встигла сказати, бо надійшли нові гості і серед них двоє чужинців. Вони були в чоботях з острогами, але наче не скидалося на те, щоб тільки-но прибули з дороги. На такі речі Док мав пильне око.

Чужинці позсували на потилицю капелюхи, зажадали горілки й випили її одним духом. Обличчя цих прибульців теж зовсім не сподобались Докові. Він вийшов надвір дихнути свіжим повітрям. Ту мить з’явився Ларрі, помічник шерифа. Вони привіталися.

— Бренкер теж прийде? — спитав Док.

— Прийде, тільки спершу загляне ще до Слейтера і Мура.

— В залі є нові, придивися до них.

Ларрі кивнув головою. Док обійшов навколо барака й побачив їхніх коней. Ага, то вони сьогодні хочуть їхати і, мабуть, зайшли тільки підкріпитися перед дорогою. Як же він потім жалкував, що не був тої хвилини уважніший і рішучіший!

Він вернувся до зали й побачив, що Ларрі вже сидить коло столика. Серед гостей біля прилавка стояв лише один” прибулець, другий саме вертався від рулетки. Отже, ці двоє незнайомі з тими, що приїхали перед обідом, бо прибулець, ідучи залою, навіть не глянув на їхній стіл. А ті собі пили та веселилися.

Док спробував зайти в розмову з прибульцями коло прилавка, проте вони відповідали хіба одним словом. Відчинилися двері, і з’явився Бренкер. Ще на порозі він спитав Дока:

— Ларрі тут?

Док лише встиг кивнути головою, як Бренкер сказав:

— То я спершу піду повечеряю. — І зачинив двері.

— Це шериф? — спитав один прибулець.

— Так, — відповів Док, — шериф Бренкер.

— Міг би й тут повечеряти, — зауважила Доротея, але не мала часу завернути його, бо обслуговувала гостей.

Бандити коло столу почали нудитися. Вони не бачили, як заходив шериф. Берт Джілберт, уже п’яний як чіп, підвівся і через голови танцюристів глянув до прилавка, чи там стоять ті двоє з Білової ватаги. Тоді впхався серед танцюристів, схопив першу ж дівчину, що трапилася під руку, і рвонув до себе, брутально відштовхнувши вбік її партнера.

Хлопець, у якого Берт відбив дівчину, був неозброєний. Він обурився. Дівчина спробувала випручатися. Коли хлопець хотів допомогти їй, Берт Джілберт пустив дівчину, а його одним махом звалив додолу. Гості закричали, зчинилася буча.

— По Бренкера! — наказав Док, а сам кинувся до зали.

Його випередив Ларрі. Док хотів стримати старого, та Берт уже схопив того і теж швиргонув додолу. Тоді видер з його кобури револьвер й пошпурив аж у другий кінець зали. Берт знову хотів узятися до Ларрі, але дорогу йому заступив Док, що весь аж тремтів з гніву.

— Геть з цієї зали, Джілберте!

Проти Берта він був як карлик проти велетня. Біл та бандити повставали, декотрі повилазили на стільці, щоб краще все бачити. Вони шкірили зуби з утіхи, тільки Біл і Метьюз скоса позирали до прилавка. Біл був похмурий, він скидав водночас оком і на Берта, а Метьюз цікавився тільки двома своїми товаришами.

Берт зареготав, широко розставив ноги і взявся в боки. Він був такий п’яний, що насилу втримував рівновагу. Зненацька він поплескав брудною лапою Дока по щоці, взяв його за плечі, ледь підняв угору і плюнув йому на сиву голову.

— Ти чого, опудало, пхаєш носа не в своє діло? — люто спитав Берт і труснув худенького Дока.

Навколо почулись тихі обурені вигуки, але ніхто не зважився підступити до п’яного розбишаки.

Док посірів, як попіл, очі його спалахнули лютою ненавистю. Таким його ще ніколи ніхто не бачив. Ларрі позаду важко, незграбно звівся на ноги.

Тієї миті сталося найстрашніше в цій наперед задуманій грі. Коло прилавка бахнув постріл, нестямно закричала Доротея. Гості кинулися врозтіч. Берт Джілберт спокійно поставив Дока на підлогу, засміявся і, навіть не озирнувшись на двері, пішов до свого столу.

Тільки-но Бренкер у себе вдома сів до столу і простяг руку по шматок хліба, як до нього прибігла схвильована дівчина. Він схопився, вискочив на вулицю й подався до салону Доротеї, лишивши позаду дівчину. Переступивши поріг, шериф на секунду спинився, тримаючи руку на рукояті револьвера. Крізь відчинені двері до другої зали він раптом побачив Біла Ліка і стиха мовив:

— О, та це ж…

Тієї миті гримнув постріл. Бренкер сіпнув головою, коліна йому підігнулися, і він важко впав на підлогу. Вбивця та його приятель з револьверами напоготові поволі позадкували до дверей, не спускаючи з ока людей, що стояли коло прилавка. Ті остовпіли з несподіванки. Хряснули двері. Злочинці скочили на коней і щодуху погнали їх темною вулицею.

Бренкер нерухомо лежав на підлозі. Куля влучила йому збоку в живіт. Аж по кількох секундах гості отямились і з’юрмилися навколо пораненого. Його перевернули горілиць. На підлозі червоніла страшна пляма. Док проштовхався крізь юрбу. Обличчя в нього було попелясто-сіре, а тонкі губи — білі як біль.

— Обережно занесіть його до моєї кімнати, — тихо попросив він і дорогою все нагадував: — Обережно! Обережно!