Долина Гнівного потоку

Ці думки не покидали Мура навіть коло роботи. Він хотів поговорити з Джімом та деякими корктаунцями, що теж мали невеликий зиск. Хай до зими працюють на його займанці, а тоді кинуть усе або продадуть гендлярам. Боєр і компанія ще й після них мали б добру поживу.

Семюел Мур стояв, спершись на лопату, і дивився на поближні скелі. Метрів тридцять на них ще можна було зіп’ястись, де по камінню, а де по піску й глині, та й то не всюди; а далі вони майже прямовисною стіною здіймалися в небо, сірі й чорні.

Тієї миті глухий гуркіт струснув повітря, відбився тремтливою луною від скель і покотився долиною. Люди скрізь покидали заступи, відставили сита, повискакували з бараків і наметів. Вони озиралися, питали одне одного, що сталось, перегукувалися. Всюди стояв гомін — на вулиці, на займанках.

Мур побачив, як ліворуч, далеченько від нього, знялася хмара сірої куряви. Вона поволі й тяжко піднялася вгору по скелі і ліниво розпливлася латками серед каміння. Кілька чоловік уже побігло в той бік. Семюел рушив і собі за ними: однаково через ті кляті думки йому не дуже працювалося.

Бренкер із своїм рудим помічником теж вийшли з канцелярії і подалися в тому напрямку. А за який мент туди вже бігли всі, і долиною відразу покотилися найхимерніші чутки. Коли шукачі дісталися до місця вибуху, на якусь хвилину їм аж відібрало мову.

Це було на Жабиній займанці. Сам він скакав, як божевільний, серед наваленого каміння перед вирвою в скелі. І справді там блищало золото! Знову несподіванка, та ще й яка! Ті, що стояли ближче до вирви, аж поблідли. Тоді їм передалося Жабине шаленство, вони й собі застрибали, закричали, перебиваючи один одного.

Жаба показав їм, де лежить золото! Жаба, старий шукач, добувся до нього! Як завжди, щастя його не зрадило. Він не бабрався і не визбирував по зерниш, як вони, а нишком роздобув динаміт і висадив скелю. Тепер вона лежала перед ними, поколена на більше й менше каміння, а одна брила була з центнер завважки. І всюди мерехтіли тоненькі жилки: золото!

Чи це була жила? Чи тільки гніздовина? Чи відгалуження жили? Мур схвильовано поплескав Жабу по плечі й поздоровив його. Потім ступив до вирви завглибшки метрів зо два й оглянув її. Тут теж мерехтіли й полискували жилки, але вже дрібніші. Він обернувся до Жаби:

— По-моєму, гніздовина, га?

— Мабуть, так. Напевне гніздовина. Я теж роздивлявся. Але не якась там випадкова! Гора понадгризувана, гляньте, кожному видно, золото всюди є, а тут весь камінь, ним помережаний. Га-га-га, я висадив самородок!

Жаба аж засапався. Він усе вистрибував, обличчя йому сіпалося.

Шукачі роздивлялися на скелю, прилеглу до займанки. Жаба подовбав її в багатьох місцях і ось тут натрапив на цілий скарб. Вони заглядали в кожну заглибину.

— Чого ви там не бачили? — крикнув Жаба. — Ось сюди гляньте, сюди!

Він штурхнув ногою великий уламок кварцу, і шукачі тільки тепер придивилися до нього. Кілька чоловік узялися й перевернули важку брилу; з другого боку блищала велика, як людська голова завбільшки, жовта пляма — щире золото. Проти неї верхні жилки були просто дріб’язком. Оце то гніздовина!

Мур уважно оглянув брилу з усіх боків, навіть обстукав її.

— Ну що? — спитав Жаба.

— Гадаю, що тут кілограмів сім—десять золота, — сказав Мур.

— Якраз стільки, Семе, — погодився Жаба. Він повідштовхував копачів, що товпилися навколо. — Гайда звідси, голото, піскориї нещасні! Я працюватиму, хочу пересвідчитись, чи добре в Сема око! Увечері в Доротеї я вам скажу, скільки його там, а тоді три дні питимемо на мій рахунок!

Шукачі зареготали й розступилися. Він зараз же почав розтовкувати брилу, щоб визбирати з неї золото. Люди, сповнені нової сили й нових надій, теж розійшлися по своїх займанках. Серед тих, що приходили дивитися на Жабине золото, були й Боєр з Ронні.

Того ж таки дня пополудні більшість копачів почали довбати скелі. Весь порох у долині був протягом одної години розпроданий за скажену ціну. Шукачі намагались роздобути динаміту. Знайшлися такі, що вже поїхали по вибухівку в місто. Зчинялися суперечки й сварки. Шукачам, чиї займанки прилягали до скель, було добре. Але ті, що копали посеред долини, теж полізли на схили, заявивши, що то нічия земля. Доходило до лайки й навіть до бійки, тож Бренкерові та його помічникам було досить мороки.

Як він мав їх мирити? Займанка — це займанка, а гора — це гора. Вони запаколювали свої займанки, починаючи від схилів, отже, гора була нічия. Шукачі розділилися на два табори, власники займанок посеред долини були за Бренкера, а ті, що попід скелями, — проти нього. Бренкерові вже в голові стояв туман, такий густий, як та хмара куряви на Жабиній займанці, з якої все почалося.

Одні шукачі лазили по скелях і лупали їх, де хто бачив, а камінці й грудки котилися вниз, де інші шукачі теж добувалися до гори. Як їм було працювати під лавиною каміння й глини? А якщо ті нагорі почнуть ще й висаджувати скелі? І кому належатиме каміняччя, що посиплеться вниз на займанки?

Ціла долина хвилювалася, кипіла, все йшло шкереберть. Мало хто залишався спокійний, всі були роздратовані, чутки, одна химерніша за одну, повзли від намету до намету. Сусіди, що досі були добрі приятелі, лихим оком поглядали один на одного, бо той мав займанку під горою, а той у долині.

Увечері шукачі зібрались у Доротеї, щоб ушанувати Жабу як короля Долини Гнівного потоку. Док умовляв їх не зчиняти колотнечі, Бренкер зі своїми помічниками сидів напоготові в кутку. Гая Джілберта й Маррі не було в залі, із корктаунців також прийшло лише кілька чоловік. Жаба кинув Доротеї на вагу дві пригорщі самородків, і тоді почалося. Чоловік коло музичної скриньки теж дістав жменю зернят і взявся за корби, поплювавши на мозолясті долоні. Ото було свято!

Боєр і Ронні також крутилися серед натовпу. Доротея веліла безперервно доливати горілки— вже й чарок не вистачало. Вона знала, що робить. Через дві години Жаба вже тільки белькотів і нікого не впізнавав, інші теж були не тверезіші. Рулетку замкнули, а скоро почали витягати надвір перших гостей.

Жаба обіймав кожного, хто попадався йому під руку, й торочив одне:

— Дев’ять кілограмів, хлопче, дев’ять кілограмів за один раз!

Зразу після півночі Док попросив кінчати бенкет, а за півгодини обидві зали були вже порожні. Бренкер полегшено відітхнув. Гості, хто співаючи, а хто мовчки, попленталися до своїх наметів. Бренкер прикинув, що цього вечора в Доротеї побувала десь із третина долинян. Не тільки шукачі, а її торговці та усі інші, хто тут зачепився. Бренкер пішов спати, більше не думаючи про те, що буде найближчими тижнями і чим скінчаться суперечки за скелі. Він був надто стомлений.

Другого ранку не один шукач з важкою головою взявся до роботи. На Жабиній ділянці панувала тиша, він не показався і в полудень.

— Мабуть, хропе собі,— казали його сусіди. — Нащо йому тепер працювати?

Коло вирви лежали ще його кайла й молотки, а також купа нерозтовченого каміння.

Опівдні двоє шукачів пішли до його намету поглянути, що він робить. У наметі було порожньо і якось чудно — наче його покинуто. Ані ковдри на ліжку, ані казанка. І кінь десь дівся.

Вони перезирнулися, нічого не розуміючи. А коли обідали в їдальні, то знову завели мову про Жабу. Якийсь шукач почув їх і вигукнув:

— Хіба ви його й досі не знаєте? Напевне, лежить у Доротеї, і так буде щонайменше тиждень! Ввечері знов його побачите!

Та ввечері приятелі марно чекали на Жабу, і тоді вони почали його шукати.

— Де Жаба? — чулося скрізь. — Він обіцяв, що три дні напуватиме нас, то хай поїть! Чи вже пошкодував?

Де тільки його не шукали, та все марне. Розчаровані шукачі порозходились додому.

Вранці Док прийшов до шерифа. Вони привіталися, перемовились кількома словами про се й про те. Нарешті Бренкер спитав:

— Ну, що вас так рано привело до мене, Доку?