Долина Гнівного потоку

— Який вибір страв у тебе сьогодні? — весело спитав Маррі італійця.

— Можеш узяти дуже добрий рис з воловиною, — відповів господар. — Або дуже добру воловину з рисом. І те, й те сьогодні свіже.

Він варив цю страву вже чотирнадцятий день. Перед тим були макарони з воловиною. Ще навіть не докінчивши своєї відповіді, він насипав дві миски, а дружина тим часом сховала до свого череса плату — шість доларів. Маррі з Гаєм узяли миски і не встигли ще дотягтися до ложок, що лежали в дерев’яній скриньці коло плити, як італієць уже відштовхнув їх далі.

— Після цього літа ти, мабуть, збудуєш у Сан-Франціско першорядний готель, га? — запитав його Маррі. — І китайця теж візьмеш із собою?

Та ні жвавий господар, ні його хтива дружина не слухали Маррі. Він знову схопив ополоника, а вона гроші вже в когось іншого. То була для них година золотого дощу, який падає тричі на день — уранці, опівдні й ввечері.

Сьогодні в Доротеї зібралися не тільки постійні гості. Спека та поповнення запасів привабили й багато нових людей. Курява й нещадне сонце збудили в них спрагу, а горілка та пиво зробили веселими й легковажними. Тому в Доротеї справи йшли чудово.

Вона сиділа за прилавком зразу коло входу, у блискучій сукні, з разком перлів на гладкій шиї, і важила на терезах золото. Кожному, хто приходив, здавалося, що вона вітає його з особливою ласкою і приязню, бо її темні усміхнені очі не минали нікого.

Док походжав по танцювальній залі. Хоч у кутку вже грала музика, ніхто ще не танцював. Гості сиділи коло столів і воліли спершу випити якусь чарчину. Дівчата-танцюристки хихотіли коло музичної скриньки, справжня забава мала початися десь за годину. Проте чоловік, що заробляв собі на хліб та на пиво біля корби музичної скриньки, уже встиг спітніти.

У Дока було неспокійно на серці. Він саме вийшов з гральної зали, де сьогодні гості не дуже дбали про тишу. Ще вчора він боявся якогось лиха, але все минулося добре. Гості так упилися, що більше як половина їх просто зосталися лежати в залі покотом. Біллі з Бертом Джілбертом заснули на столі з рулеткою, а решта всі — долі. Тільки перед полуднем вони прочунялися, зажадали горілки і п’ють ще й досі. Жаба теж не відстає від них, забавляє всіх своїми жартами, мов той блазень. Він уже як почне пити, то не має стриму. Тижнями тяжко працює, а тоді пускає свій доробок за вітром.

Гай Джілберт і Маррі ввійшли до салону. Доротея ласкаво подала їм руку. Вона завжди добре знала, де що робилося в долині. Цих двох гостей вона справді шанувала.

— Ну як, вам сьогодні пощастило? — запитала вона, усміхнувшись, і висипала на терези золотий пісок, який приніс Маррі.

— Стане, щоб сплатити мій борг Докові, — відповів Маррі.

— Ага, он чого ви прийшли! — сказала Доротея. — Але не сподівайтеся цілком його вдовольнити. Не вистачить вашої займанки. Він як та губка — скільки не дай, усе вбере. Чи, може, ви знову напали на жилу?

Маррі поважно похитав головою, сторожко озирнувся, чи, крім Гая, близько нікого нема, і сказав обережно:

— Ще ні, але вже знаємо, де її шукати.

Очі її засвітилися цікавістю і водночас недовір’ям. Тоді Маррі нахилився через прилавок, делікатно, просто-таки любовно взяв її за голову і, залоскотавши вусами, прошепотів на вухо:

— Під вашим салоном, мадам. Доротея засміялася весело, як дитина.

— О мосьє Маррі, та ви салонний лев!

— Біля вас кожен стає салонним левом, мадам, — сказав він галантно й навіть уклонився.

Гай Джілберт задоволено дивився на свого приятеля. Він щоразу відкривав у ньому якісь таланти.

Тим часом надійшли нові гості: Едвард Фінні, Джім і ще двоє ковбоїв. Побачивши Джіма, Гай Джілберт нахмурився. Думки його звернули зовсім в інший бік.

Ед, молодий, рожевощокий, чисто вбраний, збентежився, вгледівши Гая. Першу хвилю він не знав добре, як йому повестися, — адже Гай був старший за нього. Про Берта Джілберта він уже багато начувся. А Гая вони все ще погано знали — а він же був Бертів брат.

Гай Джілберт кивнув Едові й перший подав йому руку. Джім привітався з Гаєм так, наче вони разом не одне літо пасли худобу. Надійшов ще й Док, і вони всі разом сіли до одного столика. Джім сьогодні вперше виполоскав на своїй займанці тридцять грамів золотого піску і тенер тішився, наче вже подолав усі труднощі.

— Це золото треба пропити, а то надалі не пощастить. Бувалі шукачі так завжди робили.

— Авжеж, бувалі пияки, — сухо озвався Док. — А тоді пропивали й своє щастя. Он Жаба найкращий приклад. Йому завжди і всюди щастило, але він і звідси вернеться тільки з своєю клячею та дірявою ковдрою.

За дверима гральної зали щось загуркотіло, потім знявся нестямний регіт і рев. Гай допитливо глянув на Дока.

— Там Біллі з Жабою дають гастролі, — мовив Док. — Знюхалися, хоч зовсім не пасують один од одного. Один пропиває своє щастя, а другий не хоче відстати від нього. Мабуть, запустив руку в якусь касу або… гм… обидві десь добре нагрів.

— І Берт також там? — запитав Гай.

Док не відповів, тільки пильно глянув йому в очі. Гай більше нічого не питався. Його обличчя посуворішало, вкрилося тінню смутку. Аж тепер Док склав собі остаточну думку про Гая Джілберта.

Тишу коло столу порушив Маррі.

— Випиймо, товариство, поки ми тут, бо завтра знову нас чекає тяжкий день!

Вони цокнулися, і невдовзі між ними знов поточилася жвава розмова. Час минав, у залі ставало чимраз веселіше. Ед Фінні, що не пропускав жодного танцю, привів до столу свою дівчину, — він, власне, задля неї — я прийшов. Доротея найняла ще чотирьох танцюристок, і тепер їх уже не вихоплювали один в одного з рук. Нарешті з’явився й Пастор. Його виловив у залі й привів до гурту Джім, що сам теж був добре напідпитку.

Пастор був уже п’яний як ніч і лагідно докоряв Джімові плаксивим голосом:

— Ти мене, хлопче, заманив у це болото. Через тебе я кинув широку прерію та свою худобу. Кінь мій застоявся, а сам я набив собі мозолі, як куряче яйце.

— Що ти, Пасторе! — перебив Джім. — Ми ж тебе всі вважали за мужнього воїна божого! Отямся!

— А може, це тільки проба для нас? — зітхнув Пастор і витер долонею обличчя. — У мене в горлі пересохло.

Вони прийняли його до гурту, налили чарку. Пастор ожив і скоро знову сів на свого коника.

— У вас, молодих, життя ще попереду, — звернувся він до Еда та його дівчини, стаючи в позу. — Але любов проростає не на золоті, в цей грунт вона не пустить коріння.

— Це ти знаєш з власного досвіду, Пасторе? — невинно запитав його один з ковбоїв. — Розкажи нам що-небудь про себе.

— Цить, насмішнику, — з гідністю спинив його Пастор і гикнув. — Не мели дурного, коли я молодь повчаю!

Він, напевне, почав би довгу проповідь, але не встиг. Зчинився перший бешкет, і той вир затягнув також Пастора.

Двері до гральної зали відчинилися, хряснули об стіну, і стало видно купу людських тіл, що оскаженіло борюкалися на підлозі. Музика якраз замовкла, багато гостей посхоплювалися з місць і підійшли ближче. Пастор теж підвівся і непевною ходою рушив до дверей, де вже зібрався цілий натовп.

Жаба попав у біду. Якийсь довготелесий, кістлявий шукач душив його за шию, а решта п’ятеро чи шестеро намагалися визволити старого. Вони лаялися, стогнали, кричали і в п’яній нестямі шарпали й молотили один одного. Мигтіли руки, ноги й голови. Жаба вже аж посинів і тільки хрипів. Тієї хвилини Біллі підвівся з-за столу з рулеткою і, як мавпа, хилитаючись на кривих ногах, майже нечутно рушив до заводіяк. У нього руки свербіли й самому встряти в бійку, обличчя його хижо скривилося.

Він схопив кістлявого шукача одною рукою за барки, а другою за штани і вмить відірвав од жертви. Аж тепер, тримаючи перед собою напасника, що пручався й вимахував руками, Біллі побачив, кого той душив. Дехто в танцювальній залі почав уже сміятися з усього того, але Біллі розлютився.