Долина Гнівного потоку

Надворі Боєр відпустив Берта.

— Охолоньте трохи, Джілберте! — голос його аж зарипів з люті, як іржавий завіс. — Ви здатні тільки дрова рубати! Я не казав вам розмовляти з братом тут, та ще й упившись!

Він лишив Берта й вернувся до свого шахрайського кубла, знову потираючи руки й усміхаючись. Там уже все йшло своїм звичаєм. У салоні ніхто не дивувався, коли двоє чоловіків бралися за барки. Що тут такого? Правда, це брати, та ще й такі здоровила! Гм, шкода, було б на що подивитись. Але нічого не вдієш. Такий уже в Боєра заклад. Недарма про нього йде добра слава по всій долині.

Гай Джілберт довгими кроками міряв залу. Гості розуміли його і воліли мовчки, хутенько вступитися з дороги. Нарешті він зупинився коло прилавка й одну за одною випив кілька чарок горілки. Відразу знайшлися приятелі, що забажали з ним цокнутись; незабаром біля нього вже гомоніла весела компанія.

Того вечора Гай Джілберт випив більше, ніж звичайно. Майже ніхто не помітив, що техасець тільки вдавав веселого. Раптом він зник. Боєр зачекав з півгодини, тоді непомітно вибрався з зали й постукав у Джілбертові двері, але ніхто не озвався. Та все ж він зайшов до комірчини.

— Пробачте, Гаю, я хотів знати, де ви ділися.

— А ви в мене за няньку, Боєре?

Гай сидів на ліжку, важко сперши голову на широкі долоні.

Боєр зітхнув, ніби у відчаї. Тоді взяв ослінчика, підсунув його між ноги, сів і глянув на друге ліжко. Воно було порожнє, Маррі ще не вернувся.

— Може б, ми поговорили, Джілберте? — запитав Боєр. — Негоже нам сваритися. Ваш брат теж тільки добра вам хотів. Але він незграбний, та ще й був п’яний.

— Я також п’яний, Боєре. Тож будьте обережніші.

Гай і досі ще спирався на долоні, Боєр не бачив його обличчя. Бо коли б бачив, то, мабуть, замовк би й пішов геть. А так він повів далі:

— Я того вечора був не дуже ввічливий з вами, такого більше не станеться. Я завжди такий заклопотаний і досі ще не знаю, як тут краще взятися до діла. Поки що ми ловили тільки дрібну рибку, Джілберте. Ви людина залізної вдачі і ще потрібні мені, бо я тут сам. Не зрозумійте мене хибно, я вважаю, що ми пасуємо один до одного. Ви теж маєте голову на такі речі. Я думаю ось що: нам треба завдати в долині тон і аж тоді почати велику справу. Досі вона тільки накльовувалась. Але диригуватиму я. Ви будете моїм партнером. Із вас партнер добрий. До того ж вам навіть не доведеться виконувати криваву частину задуму. Це нам зроблять інші. Шукачі самі себе переб’ють, якщо тільки махнеш паличкою куди слід. Зжеруть один одного. Я, звичайно, тоді ще не міг розповісти вам про свої плани, рано було. А сьогодні я поясню вам свій перший крок, тільки вам, бо він стосується безпосередньо вас.

Боєр трохи помовчав. Він говорив весь час півголосом, байдуже, наче показував комусь чужому дорогу. Нарешті сухо мовив:

— Ви повинні тут стати шерифом, Гаю Джілберте.

У комірчині запала тиша, тільки крізь дерев’яні стіни долинав глухий відгомін із зали. Гай Джілберт підвів голову й глянув на Боєра. Той нічого не помітив, надто був заглиблений у свої думки й дивився додолу.

— Отакі справи, — сказав він, ніби сам до себе, — і час не жде.

Він підвів погляд і стрівся з Гаєвими очима, маленькими, ніби застиглими на перекривленому обличчі. В чоловічках танцювали жовті іскорки. Боєр злякався.

Гай Джілберт наче не завважив того. Раптом лице його розгладилося, вогонь в очах погас, і він сказав, немов замріяно:

— А, чорт, оце-то план! Але ж розкажіть, як я стану шерифом?

Та Боєр тільки промурмотів:

— Як? Гм, ще не вирішено, Гаю. Я… я маю зв’язки і міг би добитися, щоб Бренкера змінили. Та про це потім, на сьогодні досить.

Гай устав і потягнувся, мало не стукнувшись об стелю. Боєр рушив до дверей, і Гай мовив йому навздогінці:

— Я йду з вами.

Вони вийшли в сіни. Боєр знову відчув себе впевненіше. Зрештою, він не перший день знає Джілбертів. Цього твердолобого вже приборкано, треба тільки вчасно кинути йому якийсь шматок. Досі його поплічники жерли все, що він їм кидав, хоч дехто й удавився. Але ті, що не хотіли їсти, гинули ще швидше. Він усміхнувся сам до себе. В залі йому ще більше полегшало на душі. Гай пив далі і навіть цокався з ним.

Того вечора ковбой Джім вичистив свої штани як ніколи. Випрана сорочка й цеглястого кольору хустка лежали вже напоготові. Остроги він теж відстебнув — збирався до Доротеї на танці. Він уже бував там не раз, проте сьогодні з ним мали піти Бетті й Рут.

Мати не дуже хотіла їх пускати, але ж і тримати дорослих дівчат, наче в клітці, не годилося.

— Ми теж хочемо побачити танцювальну залу, — домагалася Бетті. — Ми ж у вас не такі манірниці, щоб удавати, ніби нас це не цікавить.

І як матуся Фінні довідалася, хто з ними йде, то врешті згодилась.

Джім одягнувся, ще раз причесався і поправив як слід хустку на шиї. Товариші дивились на нього й посміхалися в кулак.

— Ти сьогодні всіх переплюнеш, Джіме, — мовив один. — Сестри полаються за тебе, це буде перша сварка серед корктаунців.

— Може, дійде до того, що він стрілятиметься з Джо Слейтером, — зауважив другий.

— Та що ти, він стане швагром Джо! — вигукнув третій.

— Наш Джім осоромиться, — пророкував наймолодший ковбой. — Він зможе пригостити дам хіба що лимонадом, бо має заледве пару доларів у кишені.

Джім промовчав, бо добре знав, що вони тільки й чекають на його відповідь, аби ще дужче на нього напосісти-ся. Тоді б йому довелося скрутно: він один, а їх он скільки. Вони просто з заздрощів! Він весело посвистував і щирив їм зуби, що справляло більше враження, ніж слова. Але наймолодший ковбой мав рацію. І це було гірко й прикро. Джім день у день гарував, як віл, а все ж його займанка не давала ніякого зиску. Не вистачало навіть, щоб прохарчуватися як слід; іншим дужче пощастило. Одначе й таких, як Джім, було чимало, і вони один по одному кидали копати. Тільки не Джім — він не втрачав надії. Так принаймні він переконував себе. Але ця долина — прокляте місце. Були, правда, й такі, що вже мали золото в безпечному сховку, хоч і не дуже про те розводились; проте багато копачів ходили засмучені, бо вже бачили, що всі їхні сподівання знову підуть нанівець. Коли настане зима, а може ще й раніше, їм доведеться підперезатися та й братись геть відсіля в драних чоботях.

Джім ляснув пальцями, побажав товаришам на добраніч і вийшов з намету. Був теплий, ясний вечір, долина лежала тиха й спокійна. Місяць, мов жовтий ліхтар, висів на безхмарному небі й дарував своє світло і винним і безневинним. При його сяйві здавалося, що навколишні гори ще тісніше обступили долину.

Джім рушив до намету Фінні, що стояв біля фургона, і ще здалеку почув веселий сміх та жарти. Зайшовши, він побачив Джо Слейтера й Едварда Фінні.

— Сідай, — сказав йому Едвард, — доведеться ще довго чекати. Наші дами хіба що опівночі зберуться.

Говорив він дуже голосно.

Бетті за ширмою, що розділяла намет, обурилася. Вона виглянула звідти й насмішкувато витягла губи:

— Боже, які кавалери!

Потім знову сховалася й тихо сказала сестрі:

— Та найелегантніший твій. Мені здається, що він навіть чуба намастив. Гляди не заялозь пальців, як часом погладиш його.

Рут не знала, чи їй сердитись, чи сміятися. Звичайно, Джім їй подобався, але не більше.

— Прикусила б ти хоч сьогодні свого грішного язика, — мовила вона, поправляючи коси. — Щодо мене…

— Таж він і ходить тільки до тебе, сестричко, весь табір знає.

— Чи ти ба, їй відомо все, що табір знає, а що ні! А по-моєму, він ходить до тебе. Ти своїми балачками не одному даєш привід залицятися до тебе.

— Ох! — Бетті наче аж обурилась. — Якби я тебе не знала, Рут… виявляється, ти й брехати вмієш!

— Мовчи краще, он техасцеві теж бісики пускала. Він навіть через Гола Слейтера тобі вітання передавав. Через твого тестя, голубонько.

— Ага-а, тебе, виходить, техасець зацікавив? — Бетті аж рота роззявила. — Слухай, ото хлопець! Ну, то тішся, ми його напевне сьогодні десь побачимо. І вітання він нам обом передавав, не тільки мені. Бідний Джім…