Долина Гнівного потоку

А за кілька хвилин долину облетіла звістка: “Маррі знайшов жилу!” Люди збігалися до нього, а ті, що були далі, навіть приїжджали верхи. “Хто такий Маррі? Де його займанка?” — перепитували вони один одного й поспішалися далі. Займанка лежала майже посеред долини, десь метрів за п’ятсот від дороги, ближче до схилу гори.

Люди штовхалися коло ями, і Маррі злякався. Його золото перестало бути таємницею! “Копай далі, Маррі, копай же! Куди біжить жила? — напосідалися на нього шукачі. — Покажи-но самородок!”

Спонукуваний своєю знахідкою та їхньою намовою, Маррі стрибнув у яму і знов схопив лопату. Вгорі над ним посхилялися шукачі. Ті, хто стояв з самого краю, переказували далі, що робиться в ямі. Жила тяглася десь на три чверті метра, а тоді зникла. Маррі, важко дихаючи, копав далі; про людей, що стояли вгорі, він зовсім забув. Ті помалу розходилися, схвильовано гуторячи про знахідку.

Більшості шукачів, хоч вони того й не казали вголос, відлягло від серця, коли вони побачили, що золото в ямі Маррі скінчилося. Отже, то була не головна жила, дякувати богу! До них повернулася надія. В цій землі ще багато чого сховано! Чи, може, Маррі знову натрапить на скарб? І шукачі, немов кроти, знову почали копирсатися на своїх займанках.

Маррі, навіть не передихнувши, працював до самого вечора. Сорочка прилипла йому до тіла, піт стікав аж у черевики. Він не міг заспокоїтись. Може, золото залягає глибше? Або трохи праворуч? Але так само воно могло зостатися позаду або праворуч. Він копав, випереджаючи сонце, так поспішав, ніби в цій долині вже ніколи не настане день.

Уже зовсім смеркало, Маррі майже нічого не бачив, коли знову на щось натрапив лопатою. Він руками, мов собака, швидко вигріб знахідку, одначе то був простий камінець. Стогнучи з утоми й розчарування, шукач випростав спину.

Сьогоднішній здобуток, загорнений у ганчірку, якою він звичайно витирав піт, лежав на дні ями. Маррі взяв його і, спираючись на лопату, вибрався нагору. Сусідні займанки вже спорожніли. З вулиці долинали невиразні голоси. То люди поспішали до їдалень — починалося вечірнє життя.

Маррі кинув лопату на землю і втомлено поплентав до свого намету, поставленого на займанці. Він і досі ще важко дихав, руки його тремтіли після напруженої праці. Засвітивши світло, Маррі вломив шматок хліба й доїв м’ясо з бляшанки. А погляд його все звертався до золота. Витерши рукою рота, Маррі обережно відставив убік порожню бляшанку: може, знадобиться збирати пісок або зернини. Тоді розв’язав згорток із золотом.

Він брав один по одному самородки, зважував їх у руці, витирав об свої засмальцьовані штани й видряпував із щілинок бруд. То було щире золото. Кілька кілограмів! Маррі довго сидів на низенькій лежанці й дивився перед себе. Скіпка повільно догоряла, часом тихо потріскуючи. Більше нічого не порушувало тиші в наметі та навколо нього.

Перше ніж лягти спати, Маррі знову загорнув у ганчірку золото і обв’язав його ремінцем. Згорток він поклав у головах і накрив попоною. Револьвер, як завжди, висів у нього напохваті, на цвяшку біля лежанки. Черевики й штани він просто кинув додолу і, послинивши пальці, погасив світло.

Маррі ніяк не міг заснути. Думки його все кружляли навколо золота. Він став багатий, навіть дуже багатий. Але матиме ще більше, куди більше! На його займанці доволі золота, часом воно лежить так мілко, що до нього й кури догреблися б. Він ще не скоро видобуде все, та й жилу напевне знайде! А накопане золото треба віднести до Джонсона, тут його не можна довше тримати. Надто небезпечно. Або ні, не до Джонсона, краще до когось іншого, кажуть, дрібні крамарі платять трохи більше. І так вони тут обдурюють, у місті була б хіба така ціна! А потім, згодом, він ого як заживе… Купить будинок на горі у Фріско, з краєвидом на море. І одружиться. Жінок у цих околицях мало, але тепер наїде повно, можна буде вибрати!

Маррі вже почав дрімати, коли почув чиюсь ходу. Він зразу підвівся. Незнайомець ступав твердо, не скрадаючись. Підійшовши ближче, він гукнув:

— Агов, Маррі, ти в наметі?

Маррі впізнав голос. То був Ларрі, помічник шерифа.

— Так, — відповів він, скидаючи з ніг ковдру. — А що сталося?

— Нічого. Я прийшов глянути, що тут робиться.

Маррі зрадів. Він устав, розпустив мотузку, якою щовечора зашнуровував вхід до намету, і висунув голову й плечі надвір.

— Мій обов’язок пильнувати ладу, Маррі, — мовив, забачивши його, помічник шерифа. — По наметах тільки й балакають, що про твою знахідку та про жилу. Усе гадають, чи вона з’явиться знову. От я собі й подумав: ану, гляну, що там діється.

— Дякую, Ларрі, в мене все гаразд.

Помічник шерифа пішов собі далі, Маррі з постелі чув, як поволі віддалялася його незвичайна хода. Тоді знову запала тиша.

Маррі не знав, чи було дуже пізно, коли він розплющив очі й почав дослухатися. Він, певне, був заснув. Що його збудило? Наче хтось розмовляв? Так, якихось двоє людей. Маррі скочив з лежанки, натягнув штани і босоніж підкрався до виходу. Вони, мабуть, стояли далеченько від намету. Маррі обережно попустив мотузку на рівні голови й визирнув надвір. Небо було темне, по ньому повільно пливли хмари, ховаючи тоненький серпик місяця. Іноді він осявав їхні краї білястим сріблом.

Маррі нікого не помітив, а все ж чув, як десь розмовляли. Говорили ті двоє не пошепки, а півголосом і ніби про щось сперечалися. Маррі вистромив голову й позирнув ліворуч, де була яма, в якій він знайшов жилу. І побачив тих, що розмовляли.

То були двоє вершників. Маррі зміркував, що це має означати, й полегшено відітхнув. У непевному світлі місяця він побачив, що обличчя у вершників — дужих, кремезних чоловіків — пов’язані чорними хустками. Отже, це люди з комітету добровільної охорони.

Маррі був глибоко зворушений: як вони сумлінно роблять свою справу! Відколи в долині з’явився шериф, тут багато що змінилося. Всі знають це. Знають також, що, якби тільки бандити зважились напасти на чесних шукачів, люди з комітету добровільної охорони дали б їм гарту.

Один вершник повільно під’їхав до ями й низько схилився з сідла. Цікавий, мабуть, на власні очі побачити те місце, де лежали самородки. Що ж, вони також шукачі. Маррі висунувся ще більше з намету.

Вершники знову заговорили. Маррі саме хотів гукнути їх, коли вони завернули коней і під’їхали ближче — повільно, з гідністю. Метрів за десять перед наметом вони спинилися, їхні гніді коні затупцяли на місці.

— Добрий вечір, Маррі, — глухо озвався з-за хустки один вершник. — Ми оглядали місце, де ти знайшов своє щастя. Там напевне є ще золото. Правда, що жила була три метри завдовжки?

Маррі тихо засміявся.

— Досить і одного метра. Проте вона вже зникла.

— Тепер бачиш, що то знову були порожні балачки. Чого тільки люди не вигадають, — озвався другий вершник.

Перший вдоволено засміявся в хустку й трохи подав неспокійного коня назад. Тоді сказав:

— Ми оце полаялися за тебе. Він каже, що ти працюєш на займанці ще з двома шукачами і добуток ви ділите натроє, а я знаю, що ти сам. Та він торочить своє, бо в ямі лежать три лопати.

— Що? — вражено вигукнув Маррі. — Три лопати? Ви з глузду з’їхали! Невже вони вночі добралися до моєї займанки? — Він стурбовано шарпонув за мотузку, розв’язав її і вийшов надвір. Один кінь неспокійно загарцював. — Там має бути… я залишив тільки свою…

Далі Маррі не доказав. Змією майнуло в повітрі ласо і обхопило його за шию. Ноги йому відірвалися від землі, голос у горлі завмер. Вершник, що кинув ласо, став у стременах і однією рукою підтяг до сідла тіло, що нестямно корчилося й випручувалось, а другою втихомирював схарапудженого коня. Видно, силу він мав ведмежу. То була страшна, майже німа боротьба. І для Маррі цілком безнадійна.

Другий кінь, злякавшися, став дибки, потім рвонувся з місця. Вершник осадив його і насилу стримав. Місяць зник у хмарі. Мов нечисті в пеклі, товклися двоє в темряві зі своєю жертвою та нажаханими кіньми. Врешті кінь другого вершника вгамувався. Той зіскочив з сідла і, ведучи коня за собою, підійшов до товариша, що тримав нерухоме вже тіло Маррі. В його руці блиснуло вістря широкого ножа.