Долина Гнівного потоку

Позад Доротеї стояла велика музична скринька, така заввишки, як шафа. Доротея про все подумала заздалегідь. Рудий чоловік у самій сорочці крутив корбу, одна з дівчат заклала велику, подірявлену, як сито, бронзову платівку, що проти сонця заблищала, наче місяць уповні, Доротея дала знак, і гримнула музика. Поміж скелями луною покотилася мелодія польки. Шукачі закричали, заверещали, застрибали навколо воза, як кагал чортів. Полетіли вгору капелюхи, забахкали постріли. Тих людей важко було признати за мешканців цього світу — так вони вили, такі були розкошлані, зарослі, спітнілі, в подертій, замазюканій одежі.

Доротея прибула в долину. А метрів за тридцять позад неї їхав цілий її табір. Ще й через багато років люди згадуватимуть про той день.

Боер стояв перед своєю будівлею. Він був спантеличений: з такою конкуренткою годі боротися.

Гол саме йшов до Бренкера, коли побачив людський вир, що наближався до нього. Табір корктаунців теж майже спорожнів, навіть жінки пішли поглянути на Доротею, а особливо, коли зачули музику. Гол спинився коло шерифа, що стояв перед наметом, і перечекав жінок. Навіть підморгнув веселій Бетті, що разом із Рут ішла між його сином і ковбоєм Джімом. Ед Фінні, мабуть, ще раніше подався на видовисько разом з іншими ковбоями. Це була неабияка подія для молоді — та й для старих також!

Боєр низько вклонився жінкам. Гай Джілберт, що саме переходив вулицю, теж привітався і, коли Бетті махнула йому рукою, притишив ходу.

— Ми підемо на відкриття танцювальної зали! — сказала йому Бетті. — Ви теж там будете?

— Навряд, — усміхнувся Гай. — Я танцюю, як ведмідь.

— Якщо тільки й біди, то приходьте. Може, ми вас навчимо?

— Хто це — ми? — запитав він, мовби нічого не розуміючи.

— Ну, Рут і я!

— А! То ви теж підете? — запитав техасець Рут.

Тієї миті надкотилася юрба й розділила їх. Рут здивовано глянула на нього, похитала головою і відповіла:

— Бетті завжди…

Гай серед галасу не дочув її слів і лишень сказав:

— Шкода…

Натовп поглинув їх. Гай Джілберт ще раз ззирнувся з дівчиною і почав вибиратися з людського виру. Рут узяла під руки Джо Слейтера й Бетті.

Шериф Бренкер похитав головою, наче сам не вірив, що все це йому не сниться.

— Думав, що її вже давно міль поїла, і ось на тобі, ви тільки гляньте на неї, Голе!

— Цікаво, чи Док ще й досі з нею? — мовив Слейтер.

— Ай справді! От він би нам пригодився, якщо не дуже спорохнявів.

Доротея була вже близько і, побачивши блискучу шерифську зірку на Бренкерових грудях, помахала рукою над галасливим морем голів. Але нікого не впізнала у хмарі куряви.

— Вона, мабуть, добре вас знає, правда, Голе? — запитав Бренкер.

— Чи добре? — буркнув Гол. — Як вам сказати. Я до неї гарно ставився, вона таки непогана. А вас?

— Я тоді був один із багатьох. Вона мене не пам’ятає. Але тепер…

— А он і Док! — перебив Слейтер. — Усі добрі духи воскресають!

Він переступив з ноги на ногу. Видно було, що він залюбки побіг би до воза, де серед скринь і діжок сидів старий чоловічок з двома якимись людьми. Проте валка вже спинилася, й натовп стіною оточив підводи. Доктор і Доротея були нерозлучні.

— Ходімо до намету, — сказав Бренкер. — Доротея скоро прийде сюди відрекомендуватися.

Гол Слейтер ще раз кинув оком на Дока, що вдоволено розмовляв з людьми коло воза, й подався за Бренкером. Довго їм не довелося чекати. Доротея поспішила найперше зав’язати дружні стосунки з шерифом. Коли вона ввійшла до намету, Гол Слейтер миттю обернувся до неї спиною. Доротея велично подала Бренкерові руку, унизану перснями.

— Ви захоплені чи розгнівані, що я з’явилася, шерифе?

— І те, й те, — відповів Бренкер. — Але з усіх шинків і картярських гнізд ваше мені найприємніше — так би мовити, найменше зло. Прошу, сідайте, леді.

— Дякую за щирість, шерифе, все-таки я добачаю у ваших словах собі комплімент, — мило всміхнулася вона.

— Я завжди шанував вас, Доротеє, — просто сказав Бренкер. — На Заході ви всюди мали добру славу, тож мені не треба вас попереджати, що я суворо дбатиму про мораль і лад.

— Мій чудовий заклад усе той самий, шерифе, тільки фасад трохи зносився та й сама я також! Але ми з вами порозуміємося, правда?

Доротея всміхнулася — велично й водночас немов прохаючи бути поблажливим до неї, — і кокетливо схилила набік голову.

Бренкер був трохи сердитий на Слейтера, що той його лишив напризволяще.

— Прошу, сідайте, — вдруге запропонував він Доротеї.

Та вона спитала чарівним голосом:

— А хто цей джентльмен, що так уперто показує мені свої широкі плечі? Чи, може, це зовсім не джентльмен?

Тоді Слейтер обернувся, і на його поораному зморшками виду розквітла ясна, молодеча усмішка.

— Господи боже! Гол Слейтер! — вигукнула Доротея і кинулася до нього.

Всю її величність як рукою зняло. Вона обіймала Слейтера, термосила, розповідала сама й засипала його запитаннями. Гол Слейтер був радий не менше за неї, проте, вірний своїй вдачі, тримався мовчки, майже напружено.

— Подумати тільки, я знову побачила вас! І ті самі очі, що й колись! Вони й досі часом метають іскри? От тільки зморшки… О боже, і в мене теж вони є, Голе. Ви тоді раптом зникли з одною дівчиною. Ви з нею одружилися? — Гол кивнув. А Доротея не вгавала: — Добре вчинили. А де вона? Може, тут? — Гол знову кивнув. — Я навідаюсь до неї! І діти є?

— Є хлопець.

— Гол Слейтер має хлопця! Я йому подарую поні й візочка!

Тепер уже Гол Слейтер не витримав і зареготав. Доротея вражено відсахнулася.

— Йому двадцять років, Доротеє!

— О господи… справді, роки йдуть… Тоді він дістане коня, найкращого коня, що…

Гол Слейтер узяв її під руку. Тієї миті з’явився й Док.

— Диви, як тут усе складається, — озвався він приємним голосом і підійшов до Гола Слейтера. — Яка радість, золото знову звело нас докупи!

Потім він поздоровкався з шерифом і відрекомендувався:

— Я лікар, є вже для мене якась робота, шерифе?

Док скинув чорного крислатого капелюха. Чуб у нього був рідкий і геть сивий. Крім того чуба, жовтої шкіри й тонких рук, усе в Дока було чорне. Навіть лагідні очі були мов ті вуглики. Вбраний він був у довгий, аж за коліна, чорний сурдут і вузькі штани, пристебнуті гумками до черевиків. Огрядному, але не високому шерифові Док сягав тільки по плече.

— Авжеж, Доку, — відповів замість шерифа Слейтер, — ти прибув дуже вчасно. Одного вже різонули ножем, а другий зламав руку й ніяк не вичухається.

— То ходімо.

— Ще десять хвилин, хай я дізнаюся хоч найважливіше, — попросила Доротея.

Їй треба було багато про що розпитатися. Рівно за десять хвилин, що їх Док відміряв на своєму великому срібному годиннику, всі підвелися.

— Я відчиню салон сьогодні ж таки ввечері, — запевнила Доротея.

І справді, надворі її люди вже вирівнювали місце на великий намет.

— Ви також, Голе, часом навідуватиметесь до моєї танцювальної зали? — запитала вона Слейтера.

— На жаль, мені, мабуть, доведеться навідуватись, Доро.

— О боже! Я стала набагато спокійніша, Голе.

— Зате гості у вас скоро будуть такі самі, як колись.

Док тим часом приніс свою чорну валізу і разом з Голом та Бренкером подався до пораненого француза.

— Я вчасно прийшов, — мовив він, оглядаючи та чистячи рану.

Тоді швидко перев’язав її і пішов з Голом до Лі Байта. Бренкер відстав від них.

Рука Лі Байта була в поганому стані. Сам він був худий, пригноблений і зажурений своєю бідою. Він ще ні разу не зміг копнути лопатою. Лікар довго оглядав та обмацував руку і врешті сказав:

— Треба зробити дві шини. Де у вас дрова?

Йому хотіли принести лат, проте він подався сам вибирати їх і покликав з собою Гола. А надворі сказав йому:

— Хто тут у вас найдужчий? Пришліть його сюди.

Гол пішов з ним до Тома. Хвилин за десять вони повернулися до намету вже втрьох. Док приготував шини, а Гол примостив на столі короткого дерев’яного бруса.