Долина Гнівного потоку

Біллі на мить завагався, подивився на Берта і раптом, уже біля виходу, глухо сказав:

— Що вони тут наміряються робити, ви самі чули. І якщо ми хочемо поживитися, треба створити якусь противагу. Я можу на вас покладатися, га?

Біллі не дістав відповіді, та, очевидно, й не прагнув почути її негайно, бо відразу вийшов з намету. Надворі він попрощався з братами. Хто бачив, як Біллі ходить, той розумів, чому його прозвали Кораблем. Він так хилитався всім своїм могутнім тілом, наче ступав по хисткій палубі.

Найперше з табору корктаунців відлучився Джім з ковбоями. Тоді ще кілька чоловіків, по двоє, по троє, серед них Джо Слейтер та Едвард Фінні. їхали всі не кваплячись, щоб нікому не впасти в око, і простували до другого виходу з долини, до Пекельної пащі, як прозвали те місце. Непомітно для решти шукачів вони один по одному підіймалися вгору вузькою стежкою і зібралися докупи аж тоді, як табір лишився ген позаду.

Останній прибув Гол Слейтер. Виїжджаючи з табору, він щось сказав Томові й ще двом чоловікам, і ті троє подалися до купи дров, вибрали з неї три стовбури й узялися їх обпилювати та обтісувати.

А тим часом Гол зі своїми людьми заглиблювався в гори. Далеко від долини, в одному ярку, що видався йому зручним, він зібрав їх у коло й заходився навчати, як поводитись зі зброєю. Найперше Гол оглянув у кожного кобуру, перевірив, як хто носить револьвера, чи правильно лежить зброя в кобурі і чи легко її діставати. Він дав чимало порад, шукачі послухались їх, і невдовзі так усі прилаштували свої револьвери, що як опускали руку, попадали долонею просто на руків’я. Далі майже цілу годину вони вчилися витягати зброю. Слейтерові важко було догодити.

— Все залежить від тренування, — сказав він. — Секрет будь-якої майстерності — в науці й тренуванні. Те, чого ви тут навчитеся, може колись урятувати вам життя. До того ж ви здатні будете й самі напасти, як доведеться захищати інших. Треба при найменшій нагоді вправлятися.

Потім Гол оглянув кожен револьвер, зважив у руці, вистрілив з нього. Луна котилася серед скель, а камінці, в які він влучав, підскакували або розколювалися. Чотири револьвери Гол забракував.

— З такої гармати можна влучити, хіба як дуже пощастить або як приставиш її супротивникові до пупа, — сказав він.

Отже, декому треба було замінити зброю. Найшвидше й найкраще стріляли ковбої: цього вимагала їхня робота. Вони вміли влучати у вовків з коня на скаку. Гол був задоволений наслідками першого дня.

Настав вечір, теплий, безвітряний. Шукачі поверталися до табору, й не одного мучили думки, що їх ще жде найближчими тижнями та місяцями. Між небом і землею пригасало світло. В проваллях уже залягали тіні. В останньому сонячному промінні вперто здіймали свої верховіття гори, і вони видиралися на них, мов комашня.

Треба було квапитися, щоб завидна здолати вузеньку стежечку в долину. Обережному Голові це було не до вподоби: доводилось гуртом вертатися додому.

Надвечір Боєр подався оглядати табір. Берта не було, тож він узяв із собою тільки Гая. Вони клусом проїхали вздовж скель, роздивилися зблизька на кам’яного носа, зайшли також до печери. Потім Боєр завітав до Семюела Мура. Той сидів разом з іншими корктаунцями у великому наметі, що правив їм за їдальню. Боєр дістав із кишені при сідлі пляшку старого шотландського віскі й почастував Мура.

— Це не віскі, а справжній скарб, вартий того, щоб його випити за ваше щастя й за успіхи всіх шукачів у долині, — сказав він. — Мені здається, що звідси не один поїде додому багатим, а дехто навіть дуже багатим. І все завдяки вам, Муре! Тож за ваше здоров’я!

Вони цокнулися і ще трохи посиділи. Розмова точилася навколо золота.

— Досі ви насівали й намивали тільки пил і дрібні зернята, — зауважив Боєр, — але кажуть, що вже знайдено й більші самородки. Це правда?

Мур кивнув головою.

— Я сам знайшов три, то й іншим також могло пощастити.

— Гм. — Боер випустив дим з рота і задумливо додав: — Коли так, то десь тут має пролягати велика жила?

— Тільки одна? — засміявся Мур, щиро потішений. — Ви теж першого ж таки дня купилися на ці чутки, Боере? Шукачі тут ще й не таке балакають, як завжди на золотих копальнях. Кожен сподівається знайти грубу жилу. Коли вірити всім казкам, які розповідають про цю долину, то тут мають бути такі скарби, що їх не годні вивезти цілі валки.

Боєр не сміявся. Він покрутив худими пальцями пляшку й сказав:

— Але ж ви шукаєте тільки в долині, Муре, ніхто не знає, що заховано в горах. Якби… — Зненацька він урвав мову, глянув у незасклене віконце й раптом вигукнув: — Які ж у вас тут є красуні!

Матуся Фінні з дочками саме зайшли до намету, щоб поставити вечерю на плиту, коло якої вже порався Том.

Мур познайомив Боєра з жінками, але розмови не вийшло. Гай Джілберт теж подав руку всім трьом. Тендітна, маленька Бетті не могла приховати свого подиву: таких здоровил вона ще й не бачила. Гай засміявся і майже несамохіть запитав:

— А чи безпечно вам жити в цьому таборі?

Дівчина засоромлено потакнула. Сємюел Мур теж почув його слова.

— У нас є кому захистити її від усякої біди. А крім того, вона має тут нареченого.

Гай поважно кивнув головою. Він не приховував, як йому сподобалася Бетті.

— Шкода, — сказав він з лукавою усмішкою, що дуже йому личила. — Я завжди спізнююсь на кілька днів.

Він подав Бетті свою лапу, обережно, мов рідкісну комаху, взяв її дівочу руку й попрощався. Бетті була рада новому знайомству.

Рут мовчки стояла поруч. Виходячи, Гай потис і їй руку.

Боєр уклонився жінкам і сів на коня. Корктаунці ще хвилю дивилися вслід вершникам, тоді вернулися до намету.

— Той виглянсуваний дженджик мені не подобається, — зухвало заявила Бетті. — Надто він масноязикий. А здоровань, мабуть, його охоронець?

Чоловіки засміялися. Матуся Фінні накинулась на дочку:

— Ти, доню, бачу, теж тут здичавіла, зовсім звичай забула!

Бетті вибігла геть, така сама весела, як і була.

Гай з Боєром доїхали до Пекельної пащі й страшенно здивувалися, заглянувши в неї. Коні харапудилися й закидали голови. Боєрів кінь рвонувся назад, і вершник насилу його стримав. Нарешті вони злізли додолу й пішки підійшли до ущелини.

Поки вони роздивлялися її, наспів Берт.

— Он ви де, — мовив він, — я шукаю вас, бо мені Кудлань сказав…

— Щось сталося? — запитав Боєр.

— Ні, тільки що… я ніде вас не міг знайти.

— Ми були в Семюела Мура, — пояснив йому брат.

Берт теж зіскочив з сідла, приліг на краю ущелини й зазирнув униз.

— Хай йому грець, чого тільки в цих горах не буває, — промурмотів він, підводячись. — Не хотів би я туди звалитися п’яний. Там, либонь, кожному буде край. Чи туди вхід якийсь є? — Він плюнув через край і відступив назад.

Боєр дивився перед себе і, здавалося, нічого не бачив. Бертові слова вивели його з глибокої задуми. Він байдуже сказав:

— Так, Берте, коли вже хто опиниться в цій ущелині, його ніхто не знайде, він пропав навіки. А чи є до неї вхід? Навряд, принаймні не тут, але це не важко перевірити. Хоч вона може тягтися на цілі милі.

— Мене б ніяка біда не присилувала оглядати цю чортову дірку, — сказав Гай і скочив на свого дужого, стрункого жеребця. — Вже вечоріє, їдьмо назад.

Та Боєр забажав ще проїхатися над ущелиною вздовж усієї долини. Брати подалися з ним, хоч і не розуміли, навіщо йому ті оглядини. А втім, у нього часто були дивні примхи. Доїхавши майже до кінця, вони вже хотіли вертатися, коли це перед ними один по одному почали з’являтися Слейтерові люди, немов вигулькували з самої гори. Наостанці показався й він сам. Боєр нарахував одинадцять чоловік.

Берт не міг стримати подиву і вже хотів щось гукнути їм, але Боєр просичав крізь зуби:

— Тримайте себе в руках, Берте!

Той проковтнув слова, що були вже йому на язиці, і миттю прибрав невинну міну. Вони спокійно посувалися назустріч тим одинадцятьом.