Долина Гнівного потоку

— Далі я вже не годен витримати, — сказав він. — Я перший поїхав за вами, зразу від череди, тієї ж таки ночі, як ви спинялися коло водоймищ поблизу Вест-Філда. Аж тепер корктаунці впізнали його.

— Мені вже край, — хрипко промурмотів Джім. — Я не готовий був до такої далекої дороги. Прошу вас, дайте мені кухоль води та шмат коржа, тоді я від’їду собі й чекатиму збоку. Ті, що там он чатують на вас, шкодують мені навіть ковтка води, лише сміються й кажуть, що тут кожному своя пазуха ближча. Може, воно й так, але не годиться бути такими нелюдами.

Корктаунці посадили його, дали їсти, доглянули коня.

— А де решта п’ятеро? — запитав Гол Слейтер.

— Нас із Пастором усіх семеро, — відповів Джім, жуючи на цілий рот. — Я обіцяв сповістити їх, якщо варто буде йти за вами.

Гол Слейтер ззирнувся з Семюелом Муром і твердо сказав:

— Варто!

Той на хвильку перестав жувати і подивився їм просто в вічі.

— Дякую вам усім, отже, я недарма їхав.

Доки пастух їв, Слейтер і Мур відійшли вбік.

— Є нагода залучити до нашого гурту ще сімох чоловіків, Семе.

— Я теж так гадаю.

Більше їм не треба було говорити — вони розуміли один одного з півслова.

Рут Фінні принесла Джімові кухоль води, щоб він умився. Пастух відразу підвівся й чемно подякував, знявши капелюха. Рут приязно кивнула йому й пішла собі геть.

До Джімі підступив Семюел Мур.

— Тепер загортайся, синку, в свою ковдру та й спи. Ти лишишся з нами.

Джім так і зробив: закутався, наче поліно, і навіть не ворушився, тільки чуб та закурені чоботи видніли з обох кінців сповитка. Ввечері його збудили.

Тоненький серпик місяця лиш подеколи визирав на землю з-за хмар, що швидко пливли по небі. Вітер розгойдував старі й молоді сосни, шумів у їхньому верховітті, обламував крихке гілля. Мурові та його товаришам щастило — навіть природа була на їхньому боці. Вітер повернув трохи на південь, подимаючи вздовж кряжа, і Мур сподівався, що він розвіє буряні хмари. Гола Слейтера і ще двох корктаунців не було в таборі. Джім бачив навколо озброєних чоловіків та осідланих коней, бачив припнуті заступи й сита і відразу збагнув, що вони надумали.

Нарешті Гол та його два супутники повернулися з розвідин.

— Вони сплять, — заявив Гол. — Тільки вартовий куняє коло багаття. Напевне гадають, що доведеться ще братися далеко в гори.

Усі двадцять троє білих чоловіків залишили табір. Тільки Том зостався з жінками. Він стояв з матусею Фінні та її дочками перед возом, дивлячись услід вершникам, аж поки їх поглинула темрява і затих шурхіт копит по піщаному грунті. Решта жінок теж дослухалися до ночі.

— Аби їм добре повелося… — сказала котрась.

Тоді всі повилазили на вози, а Том лишився на варті.

Чоловіки йшли довгою низкою, тихо й повільно. Кожен вів свого коня на поводі. Попереду ступав Семюел Мур, а останній — Гол Слейтер. Тільки того, що звихнув ногу, вони ще в таборі посадили верхи, і він їхав, припавши до гриви коневі, якого разом із своїм вів Джо Слейтер. Джімові дали відпочилого коня. Перед ним важко ступав Лі Байт, тримаючи зламану руку на черезплічнику; в нього вже почалася гарячка. За Джімом ішли Едвард Фінні та решта корктаунців, а ззаду — Гол Слейтер.

Коли місяць вигулькував крізь сіро-сині хмари і заливав срібним сяйвом жовті піски, подорожні завмирали на місці. Тільки-но котрийсь кінь переступав ногами, як люди стримували віддих, прислухаючись до шелестіння вітру, а господаря коня посідала тиха злість: він почувався майже що зрадником. Коли місяць ховався, вони рушали далі. Все йшло добре. За годину подорожні зібралися докупи, допомогли вмоститися зручніше Лі Байтові й посідали на коней самі. Однак їхати по цих місцях можна було тільки обережним клусом. На цю дорогу Мур восени пішки згаяв майже два дні, а тепер вони сподівалися верхи дістатися долини на світанку.

Коли почало зоріти, небо затягли темні хмари. Корктаунці погнали коней чвалом, як тільки можна було на такій кам’янистій дорозі. Навколишній краєвид розпливався в сірому тумані, а попереду грізним муром, що перетинав шлях, виросли гори. Вітер змінився, подув їм у спину, підштовхуючи вперед, і, мов розлючений титан, погнав громаддя хмар у глиб гір.

Як зовсім розвиднілося, Семюел Мур підострожив свого гнідого. Старого квапила не тільки близька буря: його раптом пойняла золота лихоманка, в грудях спалахнув острах, чи все там лишилося таке, як було восени. Серце йому закалатало, в скронях застугоніла кров. Усі решта, як за помахом чарівної палички, загукали і теж рвонулися вперед, наче військо самого сатани.

Сонце, запанувавши над похмурим небом, на кілька хвилин позолотило верхівку Цукрової голови і шалену кавалькаду, коли Семюел Мур при в’їзді в долину з розгону спинив коня, аж камінці бризнули з-під копит. Двадцять троє спітнілих, захеканих чоловіків окинули поглядом цей шмат землі — тут були сховані величезні скарби, і вони прагнули їх добути.

— Ніщо не змінилося, — урочисто сказав Мур, важко дихаючи. — Ми свого досягли.

Мокрий чуб йому злипся під капелюхом, а зморщене лице взялося темним рум’янцем. Товариші оточили Семюела, тиснули йому руки, обнімали його за плечі. А тоді, сміючись і перемовляючись, рушили в Долину Гнівного потоку.

— Справді, наче роззявлена паща і якийсь допотопний ніс! — вигукнув Джо Слейтер.

— І струмок є! — крикнув інший. — Без води нам би тут був кінець!

Біля струмка прибульці позлазили з коней і стомлено попадали на землю. Вони трохи заспокоїлись, і дехто вже стурбовано позирав на небо. Один підвівся, відчепив від сідла лопату й сито і відійшов убік. Тоді тричі копнув землю, висипав у сито, вибрав з неї жовті стебла трави й заходився сіяти. Решта, лежачи, курили й зацікавлено дивились на його роботу. Нараз він застрибав як навіжений. Глядачі посхоплювалися на ноги.

— Ого! — вигукнув чоловік із ситом. — Тут ми справді витрушуватимем золото просто з коріння трави! Дивіться, це ж бо щире золото!

Усі, штовхаючись і тиснучись, кинулися до копача. Вони опали його, мов круки хворого зайця. На чорному дні сита поблискувало з півдесятка червоних зернят. Копач захоплено підтрушував їх.

— Слава Мурові! — заревів котрийсь. — Слава Мурові та його золотій долині!

Вони стали дуріти, взяли Мура на плечі й понесли по колу. Старий сміявся, випручувався, впустив капелюха. Нарешті вони повихоплювали з кобур револьвери й вистрілили в повітря. В горах покотилася, гуркочучи, луна. Коні стали дибки, сплуталися повіддям, кинулися врозтіч, і шукачі швидко схаменулись. Минула майже ціла година, поки вони зібрали їх і цього разу вже поприв’язували.

На все це прибульці згаяли багато часу і тепер квапливо та запопадливо почали запаколювати собі займанки. Посеред долини вони лишили вільну смужку до потоку, щоб там будь-хто міг доступитися до води. Не було ні суперечок, ні образ. Кожен вибирав собі ділянку до вподоби, але подумки сподівався, що саме його буде найщасливіша. Мур і Слейтер допильнували, щоб їхні займанки були поряд; як приятелі, вони хотіли й тут триматися разом. Крім того, відміряли ще шість займанок для Джімових товаришів. У перші дні серед гармидеру на це навряд чи хто зауважить, а Джім хотів завтра ж таки їхати по них. На кожній займанці вони поклали по лопаті: за давнім неписаним законом цього було досить, щоб визнати власника.

Шукачі трудились, мов бджоли, й не дивилися вже на погоду, аж поки вітер, глухо завивши серед скель, шпурнув їм курявою в обличчя і закружляв по долині хмарою піску. Очі шукачам запорошило, на зубах хрущав пісок.

— До коней! — гукнув Мур. — Мерщій ведіть їх під скелю! І ще міцніше поприв’язуйте!

Люди вже нічого не бачили, спотикалися, наскакували один на одного. Десь далеко глухо й сердито прогуркотів перший грім, прокотився долиною. Зненацька вітер ущух, і зробилося тихо, аж моторошно. Шукачі спинилися, пойняті страхом.

— Ото відьомська яма! — прошепотів Лі Байт.

Серед тиші всі чули кожне його слово. Поволі влягалася хмара пилюки. Знову стало ясніше. Тоді хтось крикнув: