Трава нічого не ховає

Люсі й полковник Лунде не дивились одне на одного.

— Я не роблю ніяких передчасних висновків, — повів далі Карл Юрген. — Тільки розглядаю різні можливості.

Свої перші жертви він уже загнав у кут. Тоді взявся до чергової жертви.

— Вікторіє, ви єдина, чиїх слідів не було біля могили. В зелених очах дівчини блиснув глум.

— Певне. Бо мене там не було.

— Який у вас номер взуття?

— Тридцять восьмий.

— Отже, такий самий, як у пані Люсі. То могло бути, що ви того вечора взули черевики пані Люсі і в них вчинили напад на панну Лунде. Тоді сховали черевики в торбу і, залишивши вагомі докази проти пані Люсі, босоніж відійшли від могили, тримаючи свої черевики в руці. Потім узулися й повернулись додому.

— Я не збираюся відповідати вам, — мовила Вікторія.

— Йдеться про вбивство, Вікторіє.

— Ще раз кажу, що не збираюсь відповідати вам, інспекторе Галл. І про вбивство не йдеться. Де ж тоді труп?

Вікторія витягла сигарету, закурила и почала пускати свої майстерні кільця диму. Та цього разу вони в неї виходили не такі круглі й гарні, як я бачив раніше.

Карл Юрген також витяг сигарету. Він глянув на Вікторію, і вона шпурнула в нього коробкою з сірниками. Між ними була відстань у кілька метрів, але вона добре прицілилась. Та Карл Юрген спритно перехопив коробку. Він закурив сигарету.

— Якщо полковник Лунде і Вікторія сказали правду, то всі докази свідчать проти вас, пані Лунде. Ваші черевики залишили найчіткіші сліди навколо могили, відбитки ваших пальців знайдено на викрутці й на револьвері, яким стріляли в доктора Бакке. Я вас хоч зараз можу заарештувати за два замахи на життя.

Люсі мовчала. Вона була бліда, як крейда.

— Хвилинку, — сказав Крістіан.

Отже, тепер його вихід. Ми не домовлялися про це наперед. Але Крістіан підвівся, він збагнув, що тепер його черга. То що — висновки доведеться робити мені? Я розумів: тепер усе залежить від того, що скаже Крістіан.

— Мене з самого початку дуже зацікавив напис на надгробку, — сказав він.

Голос у нього був рівний, незворушний. Так він читав лекції своїм студентам.

— Найдужче мене зацікавила символіка напису. «Трава нічого не ховає». Хто не міг змиритися зі смертю Вікторії Лунде? Або хто хотів, щоб вона взагалі ніколи не жила на світі? Ти любила свою матір, Вікторіє, чи ненавиділа її? Буває, що дівчата в такому віці, як була ти, коли вона померла, ненавидять своїх матерів.

— Я… я любила свою матір.

— Але, може, тобі було важко змиритися з тим, що вона померла?

— Мені… так…

— І, може, тобі було важко змиритися з тим, що твій батько одружився знов?

— Я… я не знаю.

Вона раптом стала зовсім дитиною.

— Чи ви, пані Люсі? Може, вам не подобалося, що ваш чоловік був уже одружений або й віддав усю свою любов першій дружиш? Чи з цієї самої причини такий напис замовили ви, полковнику Лунде? Хто з вас не міг погодитися зі смертю Вікторії Лунде або хто з вас бажав, щоб її взагалі ніколи не було на світі?

Крістіан по черзі глянув на кожного з них. Вони на нього не дивилися.

Тоді він обернувся до мене.

— Сьогодні ввечері перед нашим приїздом сюди у моєму кабінеті в Улеволській лікарні був мій брат. Він зробив дивну річ. Узяв п'ять таблеток тромбантіну — це антикоагулянт, ліки, що розріджують кров, ми їх часто прописуємо хворим, після інфаркту. Він розчинив їх у чашці чаю і випив. Може, ти поясниш нам, Мартіне, навіщо ти це зробив?

— Я хотів узнати, чи ці ліки дають якийсь присмак. Виявилося, що ні. Я відчув тільки смак чаю.

— Мені самому треба було зробити цей дослід, — сказав Крістіан. — Проте я не здогадався. Але того вечора, коли на панну Лунде вчинено замах і її привезли до Улеволської лікарні, я взяв у неї кров на аналіз. Вона здалася мені дуже дивною, була надзвичайно рідка. Рана від удару на лобі була не дуже глибока й за звичайних обставин не могла викликати такої великої кровотечі. Та якщо хтось дав перед тим панні Лунде чашку чаю з тромбантіном, такий удар міг стати для неї фатальним, вона б зійшла кров'ю якби не нагодився мій брат.

— Після мене відразу прийшов полковник Лунде, — мовив я, наче подумав уголос.

Але я знайшов ключ до загадки.

Я підвівся. Я не зовсім твердо тримався на ногах. Я намацав сигарету, закурив, кілька разів затягся і раптом став цілком спокійний.

Я геть усе зрозумів.

— Від першої хвилини, Люсі, задовго до того, як ти написала мені листа на початку січня, все тут робилося для одного. З однією-однісінькою метою. Прибрати тебе з цього дому, вижити з цієї родини. Та ще й у страшний спосіб — звинувативши тебе в замахові на життя. Не знаю, яка б тебе чекала кара, коли б цей задум здійснився. Я ось сидів тут і думав, чому тебе не вбили. А це дуже просто пояснити. Вбивці в нас не так легко уникнути кари. Тільки чийсь страх, звичайний страх перед карою за вбивство врятував тебе від смерті.

Люсі сиділа непорушно й дивилася на мене синіми, як проліски, очима.

— Нас усіх трьох, — повів я далі, ледь обернувшись у бік Карла Юргена й Крістіана, — весь час дуже цікавили випадково сказані слова, що начебто не мали ніякого значення. Одне з них закарбувалося в моїй пам'яті. Його сказав твій чоловік того дня, коли попросив мене перебратися сюди. Він сказав: «Я боюся за Вікторію». Ці слова не давали мені спокою. Спершу я думав, що полковник Лунде вважає, ніби Вікторії загрожує якась небезпека. Потім я зрозумів, що ці слова можуть означати щось цілком інше: що він боїться, аби Вікторія не вчинила чогось. Я маю слушність, полковнику Лунде?

— Так.

— Немає потреби довше спинятися на цьому. Кожному ясно, що чоловік, у якого померла перша дружина і який одружився вдруге, боїться, чи не зненавидить дочка своєї мачухи, а надто боялися ви цього після того, що сталося з панною Лунде.

Я глянув на Вікторію.

— У тебе, Вікторіє, вихопилась одна дуже важлива фраза. Ти сказала: «Мені гидко думати, що Люсі хочуть усунути з дороги». Ти мала слушність, я лише не зрозумів цього тоді. А ти, Люсі, сказала після нападу на панну Лунде: «Я не думала, що це станеться з нею». Ти теж мала слушність, і я теж цього не зрозумів. У вас обох незвичайна інтуїція, мені треба було б слухати вас. Зважити те, що ви сказали… Особливо після того, що сталося з панною Лунде… — Я чув, що починаю казати те саме. — Мене вразила одна думка: хто міг хотіти зла панні Лунде? І з якої причини?

Сигарета запекла мені в пальці. Я погасив недокурок у попільничці.

— Ви, панно Лунде, єдина, хто протягом усієї історії свідомо й послідовно відповідав правду на всі запитання. Ви навчили мене однієї дуже важливої штуки. Вірніше великого мистецтва. Те мистецтво полягає не в тому, щоб брехати так, аби всім здавалося, що ти кажеш правду, а в тому, щоб казати правду так, аби всім здавалося, що ти брешеш. Ми всі думали, що ви брешете, коли того вечора в Улеволській лікарні ви казали, що були самі на цвинтарі. Ви не брехали, панно Лунде. Вчора я згадав ваші слова і збагнув, що ви казали правду.

У моїй душі палка ненависть до неї поєднувалася з тверезим захопленням. Ненависть ішла від серця, а захоплення від розуму.

— Ви незвичайно мужня жінка, панно Лунде. І незвичайно розумна. Треба мати неабияку мужність, щоб угородити важку викрутку собі в лоб, потім відкинути її від себе, коли кров заливає тобі очі. Ви навіть зомліли, так стекли кров'ю, бо перед тим зажили тромбантін. Але ви були спокійні, ви все передбачили й були певні, що полковник Лунде відразу піде за вами і знайде вас…

Панна Лунде мовчала. Вона сиділа цілком спокійно й тільки дивилася на мене з-під начорнених вій. Мідяно-руде волосся ясніло навколо її голови, наче німб.

— Ви замовили напис на надгробок пані Вікторії Лунде і знали, що полковник Лунде побачить той напис. Уявляю собі, який він був нажаханий і розгублений, коли вечорами ходив на могилу своєї першої дружини й сушив собі голову тим загадковим написом. Розумним людям часто надзвичайно щастить. Вам, панно Лунде, дуже пощастило, що Люсі запросила мене на обід саме того дня, коли ви з полковником Лунде мали йти на засідання правління Товариства аматорів поезії. Напередодні ввечері ви зажили тромбантін, до того ж вам спала просто-таки геніальна думка прихопити черевики Люсі. Я пам'ятаю, як ви поривалися йти на пошуки торби… Але ви не мали наміру нікого вбивати. Принаймні спершу. Та ви збагнули, що мій брат щось запідозрив. Пам'ятаю, як ви боялися шприца. Ви боялися, що він зробить аналіз вашої крові. Він таки зробив його і виявив, що у вашій крові був незвичайно низький протромбін.