Страница 37 из 42
Він підвівся. Вигляд у нього був наляканий. Ми підійшли до вікна. Я взяв із собою течку. Там я витяг із неї останню книжку й подав професорові.
— Дивіться.
Він розгорнув книжку і глянув на заголовок. Тоді почав обережно перегортати сторінки. Я не знаю, скільки ми простояли біля вікна.
Нарешті він простяг мені книжку якимось дивним, неприродним порухом. Тоді пішов назад, мов накручений автомат. Автомат, у якого кінчається накрут.
Проте він якось добрався туди, де ми сиділи, й там упав. Упав на свою руду канапу. Я стривожився.
— Вам погано?.. Я принесу води.
Я озирнувся навколо. Невже в цьому розкішному кабінеті немає такої простої речі, як кран з водою? Ні, все-таки є В маленькій заглибині за дверима був умивальник. Я набрав у склянку води.
— Випийте, професоре.
Він випив, тоді підвівся.
— Це… це сенсація… справжня сенсація!.. Я почуваю себе не зовсім добре. Це сенсація… Ви розумієте, що ви принесли?.. Де вони?..
Професор аж скинувся.
— Тут, перед вами на столі.
Він зразу заспокоївся.
Він дивився на останню книжку, яку я показав йому біля вікна. Дивився і не вірив своїм очам. Та нарешті таки змушений був. повірити.
— Ви знаєте, що це за книжка, доценте Бакке?
— Так, — відповів я. — Це «Ромео і Джульєтта», теж перше видання. Але, наскільки я зрозумів, з власноручними зауваженнями автора в багатьох місцях на берегах сторінок.
— Так.
— А тепер, професоре, скажіть, скільки все це коштує?
— Я більше не витримаю, — мовив він. — Це щось незбагненне. Сенсація… Більше ж у вас нічого немає?
— Немає. Він зітхнув.
— Хвалити бога А то для мене це вже було б занадто.
Я б зомлів.
— Ви й так зомліли, професоре. А я знов повертаюся до свого запитання: скільки вони коштують?
— Гроші… — мовив він. — Гроші… Невже ви думаєте лише про гроші?
— Ні. Ці книжки не мої. Але й ви на мить подумали про гроші, коли у вас мало не запаморочилась голова, як ви почали рахувати.
— Це сенсація! Та я вже казав це… А скільки вони коштують?.. Господи, тут уже, мабуть, ідеться про мільйони.
Я сховав чотири книжки назад до течки. Професор спробував підвестися.
— Невже ви будете ходити по місту з таким скарбом?
— Ні. Я знаю, що з ними не варто ходити по місту. Я зараз таки відвезу їх в одне безпечне місце. В Управління кримінальної поліції міста Осло, до інспектора Карла Юргена Галла. Там я залишу їх на збереження. Дякую за допомогу, професоре. Ви знавець Шекспіра, можливо, вам ще доведеться мати справу з цими книжками. Дякую за допомогу…
А втім, я сьогодні теж без кінця кажу те саме… До побачення, професоре Сміт.
Професор не почув моїх слів.
Він і далі сидів на рудій канапі й не помітив, що я пішов
Може, прабабуся Лунде була цілком божевільна. А може, навпаки, дуже мудра.
Мені важко було дійти якогось остаточного висновку. Вона мала мільйонне багатство, невідомо тільки, звідки воно в неї взялося. За ним стоять спекуляції, інтриги й таємниці багатьох поколінь її предків.
Принаймні одне сумніву не викликає — на старість вона трохи здитиніла. Маленька, миршава, схожа — що про неї казала Вікторія? — ага, схожа на циганку, вона нишпорила по старому горищі, на якому в той час, мабуть, був іще лад, аж поки знайшла, можна сказати, геніальний сховок. Нікому в цьому будинку не доведеться більше бідувати.
Але, звичайно, прабабуся Лунде не могла собі уявити, до яких наслідків призведе її вчинок.
Два замахи на життя, які чисто випадково, через щасливий збіг обставин, лишилися тільки замахами на життя. На цьому думки мої застряли. Адже було ще одне. Напис на могилі Вікторії Лунде.
Одну загадку я відгадав. Знайшов те, що прабабуся Лунде заховала на горищі. Але ще треба було відгадати напис на могилі Вікторії Лунде. Властиво, нерозгадані ще й два замахи на життя, а отже, не зроблене найважливіше — не знайдено вбивці.
Не знаю, скільки я викурив сигарет.
За вікном стояла непроглядно темна березнева ніч.
На мить я згадав професора Сміта. Цікаво, чи він заснув. Мабуть, цієї ночі і йому не спиться. Але якщо він не може заснути, то тільки через професійну радість, через сенсацію, про яку він довідався годин із дванадцять тому.
До мене сон не йшов з іншої причини. Я сидів на краю ліжка так, щоб мене не було видно з вікна. Двері я знов замкнув на ключ.
Що сказав був колись Крістіан? Про що він запитував у мене? Я згадав, про що.
Він запитував, чи ні в кого з них не вихопилося якого-небудь випадкового слова, що на перший погляд не мало ніякого значення.
Я розумів, як було б важливо почути таке слово. Адже вбивця ніколи не пробалакається свідомо. Але в нього чи в будь-кого іншого може вихопитися слово, що матиме вирішальне значення, стане ключем до цієї заплутаної загадки.
Крістіан щось підозрює. Весь час підозрював. Чому він не розповів про свої підозри мені? Чи тому, що не хотів наражати мене на зайву небезпеку, чи боявся, щоб я не пробалакався? Але чому ж тоді він нічого не сказав Карлові Юргену? Карлові Юргену не загрожує ніяка небезпека.
Крістіан щось знає, тепер я був певний цього. Але не хоче казати про це нам із Карлом Юргеном. І я певний, що коли Крістіан щось знає, то він не помиляється. Чому ж тоді він не хоче нічого розповісти ні Карлові Юргену, ні мені?
Здається, я зрозумів чому. Крістіан не хоче, щоб ми зробили хибні висновки з того, що він знає. Він боїться перешкодити нам з Карлом Юргеном у роботі.
Бо, власне, різниця між нами полягає саме в нашій роботі. Карл Юрген — поліцай, я — філолог, а Крістіан — лікар.
Лікар!
Отже, Крістіан і підходить до всього з погляду лікарі Про що він думав, що мав на увазі, що сподівався довідатись, коли питав мене, чи ні в кого з них не вихопилося якого-небудь випадкового слова, що ніби не мало ніякого значення? Тобто чи ніхто не сказав важливого слова, якому ми не надали значення?
Я потрусив пачку від сигарет. Виявилося, що вона вже порожня. Я знайшов нову пачку, відкрив її, висипав з попільнички недокурки в кошик на сміття і знову закурив. Крістіан підходить до всього з погляду лікаря. Це важливо для мене. А хто що казав з цього погляду? Моя мати казала! Наша з Крістіаном мати! І раптом, порівнявши те, що казала мати, з тим, що казав ще хтось, я подумав про маленьку панну Лунде. Вона також щось казала, і її слова теж на перший погляд були ніби випадкові. Але вона казала правду.
Моя мати викликала в мене одну підозру. Панна Лунде навела мене на одну ідею. Я глянув на годинник. Було вже далеко за північ. Я хотів поговорити з Крістіаном, і негайно.
Я раптом збагнув, що мені треба зробити один дослід. Адже я тепер знав, що підозрює Крістіан.
Але я знав також, що для досліду мені потрібна ясна, свіжа голова. Голова в мене була ясна, та я враз відчув, що смертельно втомився. Адже я не спав цілу минулу ніч. Доведеться почекати до ранку.
Я опустив завісу на зачиненому вікні. Тоді підійшов де дверей і перевірив, чи вони замкнені. Ще раз переконався, що цього разу замкнув їх сам зсередини.
Потім ліг.
Підозра й ідея не давали мені спокою. Я повинен був якось пов'язати їх докупи.
Нарешті я все-таки заснув.
Крістіан на обході в лікарні.
Я почекав дві години й подзвонив знову.
Крістіан читає лекцію студентам.
Я почекав ще дві години.
Крістіан приймає пацієнтів. Я ще почекав.
Крістіан поїхав на виклики.
Я думав, що збожеволію. Не міг же я цілий день дзвонити до Улеволської лікарні й кликати до телефону завідувача терапевтичним відділенням. Я вже дзвонив безліч разів і не знав, хто з членів родини Лунде чув, що я дзвоню.
Та байдуже. Однаково я не відступлюся.
Коли я подзвонив знову, вже після обіду, мені сказали, що Крістіан працює у своєму кабінеті.
Я просто влетів до нього в кабінет.