Трава нічого не ховає

Дівчина підійшла до дверей і обернулась до нас обличчям. Вона була безбожно тоненька, в негарній надто довгій плісованій спідниці й бахматому светрі сірого кольору. На худенькому личку ясніли зелені очі. Вона присіла.

— На Добраніч, доценте Бакке.

Вона вже взялася за клямку дверей. Якби не взялася, я б підвівся й відчинив їй двері — з дитинячого бунту проти проклятої військової дисципліни полковника Лунде. Але не встиг. Я встав, уклонився їй і сказав:

— На добраніч, Вікторіє. Дівчина вражено підвела брови, тоді всміхнулася. Тільки мені. Вона тихо зачинила за собою двері, і я знову сів.

Ми мовчки випили по другій чашці кави.

Раптом без будь-якого попередження полковник Лунде підвівся.

— Ми з панною Лунде повинні йти на засідання правління Товариства аматорів поезії, — сказав він. — Думаю, ви ще посидите з моєю дружиною, доценте Бакке. На добраніч.

Панна Лунде заметушилася.

— Мені… мені треба лише взяти книжки… хвилиночку… я зараз вернуся… вибачте… тільки візьму книжки…

Ми з полковником Лунде чекали стоячи. Люсі сиділа на стільці й мерехтіла своїми блискітками. Вузька сукня зсунулася надто високо над коліньми.

Маленька панна Лунде повернулася з книжками в старомодній квітчастій торбі для шитва.

— На добраніч, — мовила вона.

— На добраніч, панно Лунде.

— На добраніч, — сказала й Люсі, поблискуючи сукнею зі свого старовинного честерфілдського крісла. — До речі, хвилиночку…

Полковник Лунде і його дивакувата сестра обернулися. Я глянув на Люсі — вона всміхалася і була навдивовижу схожа на кішку, що готувалася до стрибка.

— Дзвонив каменяр, — мовила вона. — Просив заплатити йому решту грошей.

Я нічого не зрозумів. її слова прозвучали наче повідомлення з поля битви. «Дзвонив каменяр». Але те повідомлення дивно подіяло на полковника Лунде та його стару сестру.

На обличчі в нього з'явився такий вираз, ніби він скомандував «кроком руш», а солдати натомість стали струнко. Його сестра забігала очима.

Потім він повернувся і вийшов з кімнати. Його дивакувата сестра нечутно вилетіла за ним, мов якийсь химерний сірий кажан.

Люсі сиділа мовчки й тепер скидалася на кішку, яка поїла цілу миску вершків.

— Мені хотілося б знати, чого ти боїшся, Люсі, — сказав я. — Вже на кого там, а на страхопудку ти аж ніяк не скидаєшся. І чого ти запросила мене на цей обід?

Вона всміхнулася. Потім млосно повела плечима і вмостилася зручніше в глибокому кріслі. Мені були знайомі ті жіночі рухи, вони не віщували нічого доброго. Тобто віщували якраз добре, тільки все залежало від того, чиї то були рухи. А Люсі давно вже перестала мені подобатись.

— Ти був колись причетний до вбивства, Мартіне. Я відчув, як у мені підіймається лють.

— Я не був причетний до жодного вбивства, — відповів я. — Убили двох моїх товаришів, це так, але моя «причетність», як ти кажеш, обмежилась тим, що я обидва рази був свідком злочину.

— Якщо я не помиляюся, саме ти викрив убивць?.. Я не мав настрою говорити про це з Люсі.

— Коли ти хочеш, щоб я викрив якесь убивство, то з цього й починай, — мовив я. — Але тобі краще звернутися в поліцію.

Люсі зіщулилася в кріслі.

— Убивство, яке треба викрити, ще не сталося. Поки що. Але воно скоро станеться.

Наче не скидалося на те, щоб Люсі збожеволіла. Я дивився на неї і чув, як шелестить вітер у верховіттях дерев.

— Люсі, якщо це жарт, то дуже невдалий. Я не розумію, про що ти говориш. Може, поясниш мені? І що означали твої слова: «Дзвонив каменяр»?

— Те, що я й сказала, що дзвонив каменяр і просив заплатити йому решту грошей. Він не назвав свого прізвища.

Вона почала м'яти в руці хусточку.

— Я хотіла, щоб ти побачив нас, Мартіне. Роздивився на всю родину в цьому старому будинку, заповненому примарами. Ти знаєш, із ким ми спілкуємось. Із членами правління Товариства аматорів поезії…

— Ти говорила про вбивство, Люсі. Хіба члени правління Товариства аматорів поезії схожі на вбивць?

— Товариство аматорів поезії… ті схибнуті… Ні, вони не схожі на вбивць. Я згадала про них тільки для того, щоб ти зрозумів, яке в мене тут життя. Нудне, одноманітне, зовсім…

— Зовсім не таке, як ти сподівалася, Люсі?

— Певне ж… Дай мені сигарету, Мартіне.

Я дав їй сигарету й підніс запальничку. Уперше за вечір мені стало її шкода. Вона явно вибрала під ялинкою не найкращий пакуночок.

Люсі тримала сигарету в одній руці, а другою й далі м'яла хусточку.

— Мабуть, я б звикла до цього. Звикла б навіть до аматорів поезії. Але тепер… Тепер тут діється щось недобре. І розум, і чуття підказує мені, що тут визріває якийсь лихий задум…

— І що ж саме тут діється? — запитав я. Вона глянула мені просто у вічі.

— Мій чоловік щовечора йде з дому.

— Ну й що? — сказав я. — Чого б йому ввечері не пройтися?

— Пройтися?.. — Люсі засміялась. — Знаєш, куди він ходить?

— Куди?

— На цвинтар Вестре. Я знаю, бо одного вечора пішла за ним назирці. Він ходить на могилу своєї дружини.

— Ти його дружина, Люсі.

Якусь мить вона дивилася на мене так, немов забула, про що ми розмовляли.

— На її надгробку немає ніякого напису, — сказала вона. Я знав про це. Про такі речі в місті люблять побалакати.

Як і про все, що не вкладається в узвичаєні рамки.

— Вірніше, на ньому не було ніякого напису, — поправила себе Люсі.

Мені здалося, наче я раптом прокинувся зі сну.

— Прізвища й імені на ньому й далі немає. Але напис є. Як я вже сказала, дзвонив каменяр… він не назвав свого прізвища… й попросив заплатити решту грошей. Мене це зацікавило, і я пішла на цвинтар глянути на надгробок. Знаєш, що там написано?

— Ні, — відповів я.

— «Трава нічого не ховає».

— Не може бути! — вигукнув я. Вона промовчала.

— Не може бути! — ще раз мовив я. — Якесь безглуздя. Це перекручений рядок з вірша Карла Сендберга «Трава», і кінець його звучить так: «Трава ховає все».

Вона здвигнула плечима.

— А там написано так, як я кажу. Та й байдуже, що там написано, «нічого» чи «все». Але мені здається, що до цього доклав рук хтось божевільний… і я боюся. — Вона перестала м'яти хусточку. — Тому я й запросила тебе сюди, Мартіне. Щоб ти побачив нас, відчув настрій у цьому будинку й запам'ятав усе, що я тобі розповіла, на той випадок, коли б зі мною щось сталося.

Я поїхав додому на Гавсфіордсгате й поставив машину в гараж. Потім піднявся ліфтом на п'ятий поверх і зайшов до свого помешкання.

Я приготував собі чарку міцного напою. Але не випив. Я просто сидів і курив сигарету за сигаретою. Наскільки мене зацікавила ця історія? Чи аж настільки, щоб їхати з дому в таку гидотну погоду?

Я почав вимикати світло, лаштуючись спати. Але так і не випив своєї чарки. Надто мене діймала цікавість. Я збагнув, що зараз вийду надвір і поїду на цвинтар. Я спустився в гараж і вивів машину. Тоді рушив у напрямку Фрогнер-парку.

Я залишив машину біля входу в парк.

Місяць уже зійшов, але вітер, що тим часом подужчав, гнав по небу низькі хмари. Я машинально подумав, що, мабуть, скоро піде сніг.

Люсі сказала, що вона боїться. Це мало б справити на мене якесь враження. Але не справило ніякого. Я лише подумав, що вона істеричка. До того ж був цілком певний, що Люсі Лунде не дасть себе скривдити.

Мене вразило інше — напис на надгробку.

Він був цікавий і сам собою. Але щоб полковник Лунде, голова Товариства аматорів поезії, помилився, цитуючи Карла Сендберга, — це вже було занадто.

Я рушив парком у напрямку скульптур Вігелана.

Кам'яні фігури на мості були наче живі.

Я не схильний уявляти собі бозна-що й не боюся темряви. А однаково мені було якось тривожно. Щось моторошне було в тих мертвих кам'яних постатях, які жили своїм дивним нічним життям під зимовим небом. Я мимоволі пішов швидше.

Я поминув «Фонтан» і підійшов до «Моноліту». Він здіймався вгору, немов велетенський стовбур дерева, посадженого для того, щоб воно підтримувало небо.