Руді сестри

Дон Хасінто Амат і Хосе Марія Пелаес

Оскільки інших новин не було, а наближалася друга пополудні, вони подалися до готелю обідати. Прикупивши кілька пляшок пива в «Навазо», піднялися нагору неквапливим ліфтом. Фараона знову не було, тож приятелі сіли за столик. Поряд літнє подружжя з донькою розмовляли про весілля. За іншим столиком обідав, читаючи газету й не дивлячись у тарілку, якийсь чоловік.

Після десерту перейшли на той бік вулиці у кав'ярню «УнЬ версаль» на домовлену зустріч зі сповідачем Рудих сестер. Було ще рано. Вони сіли при вході, під вікном. З нього відкривався вид на площу Пуерта-дель-Соль і початок вулиці Алькала. Прямо перед ними снували пішоходи.

— Скільки людей, і які вони чужі! — замислено проказав Пліній. — Погляньте лишень на всіх цих людей, що переходять вулицю, штовхаючись і не помічаючи нікого довкола. Немов рухливі предмети. У кожного своє внутрішнє життя, кожен поглинений своїми думками, а їхнє позірне життя-тільки переміщення з місця на місце у натовпі чужих людей.

— То правда. В малих містечках ми більше держимось купи. А тут люди живуть в одному місті, але не знаються, і схоже, й не хочуть знатися.

— Погляньте он на того, що допомагає незрячому перейти вулицю! Веде його під руку, але не бачить його. За хвилю він і не пригадає — сліпця перевів чи кошика переніс.

— На кого дивляться, то це на вродливих жінок. Дивись, яке жниво поглядів збирає та жіночка: усі зиркають на її ноги й вище…

— Так. Добре принаймні, що бодай це лишилось. Єдине, що ще розтоплює кригу таких ось міст, — зауважив Пліній. — Хоча я чув, що скрізь у Європі й на них уже не поглядають.

— Що тут справді бридке, то це той ведмідь посеред майдану. Ось що буває, коли невігласи бавляться в митців, — прорік дон Лотаріо. — Та ти знаєшся на цьому ліпше за мене.

— Та й сам водограй якийсь недолугий.

— Навіть більше — потворний!

За шинквасом у двох великих скляних кулях ритмічно перемішувався сік: в одній — помаранчевий, у другій — цитриновий.

— Цілісінький вечір бовтають ті соки! — обурився раптом дон Лотаріо. — Чи не простіше було б зробити це в міксері, та й по всьому!

— Це, певне, задля того, щоб викликати спрагу у відвідувачів. Чого тільки не вигадають, щоб здерти з чоловіка зайвий гріш! — відказав на те Пліній.

Кав'ярня потроху заповнювалась. Провінційного вигляду чоловіки сиділи за столиками окремими громадками. Дехто навіть у капелюсі або береті. Вони скидались на заможних рантьє чи пенсіонерів, що перебралися в столицю до своїх дітей. Звідти долинали уривки розмов, пересипаних цифрами, закупівельними й продажними цінами, назвами маєтків.

— Це дуже нагадує наше містечкове казино, — підмітив дон Лотаріо.

— З приправою Пуерта-дель-Соль, а втім таке саме. Річ у тім, що більшість іспанців однаковісінькі… Тобто це ми такі, — усміхнувся Пліній.

— Так, ми діти землі й піддані плуга, чи то пак трактора. Приїздиш до Мадріда, й здається, що всі іспанці — службовики. Але це не так: іспанець — це здебільшого той, хто працює на ріллі, той, хто заледве вміє читати й писати, він каже, що вірить у Бога, але не ходить до церкви й переконаний, що монархія різниться од республіки тільки тим, що в республіці король вбирається у цивільне. І не варто про це сперечатись, бо нічого від того не зміниться. Іспанія є одним з найменш цивілізованих країв Європи, бо занадто прагне до того, щоб так воно й було, — виснував дон Лотаріо тоном промовця на мітингу.

— І одним з найбідніших країв.

— Про це шкода й мови. Добре вже й те, що грошовиті туристи уподобали наше сонце. Бо якби не це, то ми й надалі були б нацією, що продукує чистильників черевиків і сардини в бляшанках.

— Натомість тисячі наших людей подалися до інших країв, щоб двигати чужі валізи й крутити гайки…

— Мораль з того така, — знову виснував дон Лотаріо, — що ми, такі затяті націоналісти, невеликою поправою в нашому побуті завдячуємо чужинцям. Хіба не дивно?

— Погляньте, чи це не наш пастор? — показав Пліній на коротков'язого священика, що роззирався довкола, високо задерши голову, бо йому западали повіки.

— Перепрошую, ви часом не дон Хасінто Амат? — дуже чемно спитав Пліній, підводячись зі стільця.

Вони привіталися, і шеф відрекомендував йому ветеринара. Таки справді бідолашному дону Хасінто годі було впоратися з тими повіками. Вони йому повсякчас падали немов незакріплені жалюзі, і щоб бачити співрозмовника, він мусив задирати голову, ніби зазирав у якусь високо розташовану шпарину. Коли сповідач усівся, це менше впадало в очі, бо, замість дивитися перед себе, він косував. Був дуже смаглявий, з чорним аж синім волоссям, і мав на собі вже не нову, засмальцьовану сутану.

Дон Хасінто замовив собі каву і ґречно запитав:

— Чим можу прислужитися, панове добродії?

— Я вже казав вам телефоном, що департамент безпеки доручив нам розсліди у справі сестер Пелаес.

— Знаю, знаю. Мені про це говорили в департаменті. Ви не ображайтесь, що я хотів дістати підтвердження… Нічого ніколи не можна знати, надто в таких випадках.

— Ви дуже слушно зробили, — спокійно відказав на те Пліній, облизавши губи. — Отже, що ви думаєте про це таємниче зникнення?

— По правді, друже Гонсалес, не знаю, що й думати. Бо таких святобливих жінок нині рідко можна спіткати. В усіх історіях з викраданням звичайно йдеться про гроші або помсту. Але тут не може бути й мови про крадіжку. Як вам відомо, з помешкання нічого не зникло. їхні заощадження в банку. Помста? Та хто б їм міг мститися? Адже вони правдешні янголи. Диво, та й годі!

— У злочинному світі бувають випадки, котрі спершу важко зрозуміти, але зрештою все дістає доволі просте пояснення. Тому я й подумав, що ви мусите знати їх дуже добре, так само, як людей з їхнього оточення, і могли б нам дещо підказати.

— Звичайно, я їх знаю. Протягом багатьох років я їхній сповідач. І сповідував ще їхню матір.

— Мені здавалося, ви молодші.

— То чорне волосся вводить в оману, а насправді мені незабаром сімдесят. А вони справді святі. В тому домі ніколи не коїлося нічого такого. Їхнє життя завжди було прозоре мов скло — як Алісії, так і Марії.

— А ви знаєте, що в їхньому помешканні є людський заро-день, законсервований у спирті? — закинув удку Пліній, сподіваючись щось вивідати.

Пастор зареготався, чимдуж задираючи голову, бо від сміху в нього ще більше заплющувалися повіки.

— Звичайно знаю. То викидень доньї Алісії — їхньої матері. Бідолашна! Усе життя мріяла мати сина. А оскільки це не вдалося, вирішила зберегти у скляниці бодай ембріон. Поміж себе — це знав лиш я — вони називали плід маленьким Норберто. Тисячі разів вони питалися в мене, чи не чинять гріха, а я, звичайно, відказував, що ні.

— У такому разі ви знаєте й про кімнату духів?

— Авжеж. Мене дуже насмішила, в доброму розумінні, їхня вигадка. Бідолашні проводили довгі години в тій кімнаті, спілкуючись зі своїми предками.

— А той військовий з нашитим на мундирі серцем?

— Бачу, що жодна подробиця не сховалася від вашої уваги, друже Гонсалес. То, либонь, єдина u1110інь — не казатимемо чорна, скорше сіра — в історії родини.

— Поясніть, якщо ваша ласка!

— Це наречений Марії, якого її рідні не дуже шанували. І не тому, що був лихий чоловік, боронь Боже, але батькам, та й мені, він видавався фатальним.

— Чому?

— Це справа давніх часів. Прикра річ. Ви мене розумієте.

— Тобто комуніст? Або анархіст?

— Ні, просто республіканець. Можливо, надто радикальний. Одне слово, до церкви не ходив, голосував за лівих у лютому тридцять шостого і служив офіцером у війську червоних.

— Хто він був за фахом?

— Ветеринар. Ветеринар-республіканець. Це вже занадто!

— А то чому ж? — підхопився діткнутий дон Лотаріо. — Ви вважаєте, що ветеринар не може бути республіканцем?

— Чи я знаю? Ветеринари й фармацевти завжди видавалися мені людьми, що шанують закон.