Руді сестри

— Хіба ще зосталося? — здивувався Пліній.

— Та я купила ще, як звелів дон Лотаріо.

— То неси мерщій!

— І шинки, звісно? Хоч мені цього й не казали, я надкраяла новий окіст. Адже мої панночки мусять якось віддячити за ваші труди з їхньої ласки.

— Добре зробила, Гертрудіс.

За хвилю вона повернулася з тацею, і з хитрим виразом на обличчі дивилась, як вони наливають собі пиво.

— Ти щось хотіла сказати? — спитав Пліній, поглянувши на неї.

— Та я ніяк не збагну отієї затії з філіжанками й відбитка ми пальців.

— А те, що тут хтось побував і порпався в потайнику, ти збагнула?

— Авжеж. Ясно як божий день.

— Ти, звісно, знала про потайник?

— Авжеж. Я тисячу разів витирала пил з тієї картини.

— Як ти гадаєш, хто тут побував?

— І гадки не маю, слово честі. Навряд чи хтось із сьогоднішніх гостей. Це діло рук злодіїв і запевне якось пов'язано із зникненням бідолашних панночок. А ті, що сьогодні тут були, то ніякі не злодії.

— А знаєш, де вони зберігали ключ од потайника?

— Ні, прошу вибачити. Можливо, в комодовій шухляді разом з іншими ключами. А втім, хтозна.

— Послухай лишень, — урвав її Пліній, замислено потираючи скроню. — Ти витирала вчора портрет дона Норберто?

— Ні… В кабінеті я прибираю лише суботами. Або що?

— Та нічого.

— Чи не думаєте ви, що я…

— Ну годі! Ходи собі…

— То ви не пояснили мені про ті відбитки…

— Поясню, йдеться про дактилоскопічні відбитки, тобто сліди, що залишаються на предметах, до котрих ми дотикаємось.

— Коли пальці заплямовані, хочете ви сказати?

— Та хоч і чисті. Кожна людина має на пучках пальців відмінний візерунок.

— Боже милостивий! Але як можна розгледіти той візерунок, коли він такий манюсінький?

— Поліція має на те відповідні пристрої.

— Отакої! А вуста теж залишають такі сліди?

— Ні. А чому це тебе цікавить?

— Так собі.

— Можеш бути спокійна. Якщо тебе хтось поцілує, немає способу це виявити.

— Таке скажете! Я подумала про свого Боніфасіо. Якби мені, скажімо, забаглося перевірити, чи його не цілувала яка видра.

Пліній і дон Лотаріо розсміялися, аж тут задзеленчав телефон. Пліній підхопився й узяв слухавку. За хвилю, мовивши кілька слів, повернувся. Не сідаючи, він спорожнив склянку з пивом і запалив.

— Хто це був?

— Зараз скажу. Гертрудіс! Ми йдемо.

— Я теж. Тільки приберу склянки. Завтра приходити?

— Я зателефоную, якщо буде треба. Ходімо, доне Лотаріо!

— Ходімо, маестро!

Вже в під'їзді дон Лотаріо нетерпляче спитав:

— Що сталося, Мануелю?

— Кузен Хосе Марія Пелаес чекає на нас у казино «Мадрід».

— З якого це дива?

— Не знаю. Певне, щось пов'язане з нашим сьогоднішнім зібранням.

Вони подалися вулицею Баркільйо в напрямку вулиці Алька-ла. Поминаючи кравецьку майстерню, в котрій вдягалися дженджики з Томельйосо, дон Лотаріо сказав:

— Ти, здається, збирався пошити собі костюм, Мануелю?

— Або що?

— Таж ось майстерня Сіманкаса-молодшого.

— Завтра неодмінно зайду. А що зі старим Сіманкасом?

— Батьком? Думаю, живий-здоровий. І кроїть костюми для своїх приятелів.

— Йому вже, певне, років з дев'яносто?

— То й що? Він беручкий до роботи і найкраще почувається з ножицями в руках. Добрий фах, і завжди буде потрібен, не так як мій.

Простували вулицею Алькала. Був чудовий день золотої мадрідської осені.

— Я б залюбки посидів на терасі, — повідав Пліній, коли вони проходили повз кав'ярню «Доляр».

— Я теж. Надто такого гарного дня. Коли розплутаємо цю справу, треба буде потинятися трохи по кав'ярнях, подивитись на гарненьких жінок, одне слово, поволочитись.

— Жінки мене обходять найменше. Головне для мене-дати перепочинок голові.

При вході в казино вони спитали однорукого швейцара, чи немає тут дона Хосе Марії Пелаеса. Той завів їх до салону, витриманого в стилі двадцятих років. У кутку на незвикле довгій шкіряній канапі сидів кузен — самотній, засмучений, з таким виглядом, наче перед хвилею зірвався з гілляки. Він запропонував їм сісти й що-небудь випити.

— Дякуємо. Ми вже випили кави, — посміхнувся Пліній, сідаючи в фотель.

Дон Лотаріо нетерпляче совав ногами й виставляв наперед підборіддя. Пліній, вигідно вмостившись у фотелі, не виказував жодного нетерпіння. Кузен Хосе Марія сидів у тій самій позі, в якій вони його застали.

— Це я був у помешканні своїх кузинок, — раптом глухо озвався він, заледве ворушачи гіпсовими вустами.

І знову завмер, споглядаючи власні руки, чи то засоромившись, чи зніяковівши.

Дон Лотаріо розгублено поглянув на Плінія — чи не вчулося це йому і чи сказав це саме Пелаес.

Реакція шефа полягала в тому, що він нарешті зняв капелюха, поклав його собі на коліна й пригладив волосся.

— Продовжуйте, зробіть ласку! — дуже ґречно мовив він.

— Мої кузинки, — знову заговорив Пелаес, повернувши голову до балкона, немов його признання призначалося зовсім не поліцейським, — бувши найвищою мірою передбачливими, багато років тому довірили мені ось цей ключ.

І спроквола видобув з кишені піджака довгий ключ-достеменно такий як у Плінія.

— Можете взяти, якщо хочете.

Пліній завагався на хвилю, проте взяв і сховав його.

— Я знаю геть усе, що є в помешканні. Вони завжди довіряли мені, і я ніколи не зраджував їхньої довіри… Вони ніколи нічого мені не давали. Завше казали: коли нас не стане, все буде твоє, а до того часу — ні… А мені, по правді кажучи, нічого й не треба. Окрім однієї речі…

— Якої?

— Я розумію, що це смішно, — опустив він очі, — але кожен є такий, яким його Бог створив. А вони жінки своєвільні й своєрідні.

І знову замовк, відвернувшись до балкона, немов чекав звідти допомоги.

— То про яку річ ідеться? — допитувався Пліній.

— Вони геть усе зберігають. Я завжди їм кажу: «Ви справжні хом'яки». А вони сміються. І ніколи нічого не викидають. Зберігають навіть листування своїх діда й баби, коли ще ті були тільки заручені… У них є чотири листи з марками 1865 року. Ці марки ми, філателісти, називаємо «дванадцять реалів, синьо-червона, перевернута». Все життя я їх канючив у них… Не листи, ні. Марки. Навіщо їм ті марки, якщо вони не філателісти? Не хочуть давати, і край! Кожна з них коштує сімдесят тисяч песет. Я ладен був заплатити за них. Вони потрібні мені для колекції. Не дають! Сміються. «І так усе тобі дістанеться».

— То ви забрали ці марки? — вигукнув Пліній, не тямлячи себе.

— Вони вже у мене в альбомі. Не міг опертися спокусі. Розумію, що підло скористався з відсутності бідолашних кузинок, аби заволодіти марками, але це сильніше за мене… Я поверну їх вам завтра або позавтра.

— Про мене, то можете залишити їх собі, — відказав Пліній, не приховуючи розчарування, й підвівся з фотеля. — А чи не ви телефонували вчора до готелю й питали про мене?

— Я.

— І ви знали також, де лежить ключ од потайника?

— У мене є свій, — показав він.

Утрьох вони мовчки зійшли мармуровими сходами.

— Хай тобі трясця! — вигукнув Пліній, коли Хосе Марія від'їхав на таксі. — Морочив нам голову своїми задрипаними марками!

— І не кажи!

— Мені так і кортіло зацідити йому в пику, коли він признався про ті свої «дванадцять реалів». Сто чортів в печінку! Знову ми пошилися в дурні, нема за що й ухопитися. Справа стала на мертвій точці. Навіть не знаю, що тепер робити. Якщо в домі доньї Ремедіос дель Барон ми теж нічого не виявимо, а це цілком можливо, то завтра сідаємо в автобус і гайда додому!

— Тобі завтра до кравця.

— Не піду.

— Знову ти впадаєш в песимізм, Мануелю! Коли справа посувається не так швидко, як того тобі хотілося б, ти казишся й ладен усе кинути.

— Не в тім річ. Просто шкода праці. Хіба ви не зрозуміли, що то за сімейка? Цим дурноверхим святенницям могло забагтися виїхати, приміром, до Індії доглядати прокажених, а ми тут будемо нишпорити допоки світу… А той пришелепуватий зі своїми марками?! Мені аж соромно, як згадаю ті філіжанки з ложечками й блюдцями в іменних конвертах. Та що там казати!